Робота офіціанткою в Парижі, запрошення до легендарного французькому театру і чоловік на війні. Де зараз зірка серіалів Ганна Кузіна

Після початку повномасштабної війни акторка Ганна Кузіна разом із маленьким сином виїхала до Франції, а її чоловік добровольцем пішов до війська. В еміграції акторка встигла попрацювати в невеликому сімейному кафе, а згодом отримала роль у французькій виставі.

В інтерв'ю OBOZ.UA артистка вперше розповіла про роботу у паризькому театрі, висловилася про колег із "Універу" – популярного російського серіалу, в якому знімалася кілька років, та поділилася своєю історією кохання, яке отримало другий шанс.

– Ганно, на початку повномасштабного вторгнення ви разом із сином знайшли прихисток у Франції. Де саме жили?

– Я й досі живу на дві країни, постійно їжджу. Ми оселилися в Сен-Дені – це передмістя Парижа. Опинилися там не випадково. У мене є друг-француз, який свого часу навчався в театральному виші в Києві. Ми познайомилися ще тоді й вже багато років підтримуємо дружні стосунки. Коли почалося вторгнення, вони разом із дружиною зателефонували: "Приїжджайте, без жодних вагань. Ми вас чекаємо". На той момент мій чоловік добровольцем пішов до війська. Саме він наполягав, щоб ми із сином виїхали. Спочатку я вирушила до близької подруги в Німеччину, бо тоді, як і багато хто, була впевнена, що це ненадовго. Але згодом вирішила прийняти запрошення друзів і переїхати до Франції, оскільки на той час вже розмовляла французькою. Подумала, що мені буде неважко адаптуватися. Так і сталося. Тож ми із сином Євгенчиком, якому тоді було чотири роки, переїхали до Сен-Дені.

– Як зараз складається ваше життя у Франції?

– З самого початку я намагалася знайти себе там як акторка, і, зрештою, мені це вдалося. Минулого року мене запросили до легендарного паризького театру "Дю Солей". До речі, я ще про це не розповідала. Цей театр має давню історію – існує ще з 1960-х років і є одним із небагатьох у Франції, де збереглася постійна трупа. Тут працює великий колектив – близько 30 акторів. Минулої осені мене запросили до нової постановки "Тут живуть дракони. Друга епоха: 1918-1933. Шок і брехня". Це масштабна історична вистава, що охоплює один із найтрагічніших періодів ХХ століття – революції, прихід до влади тоталітарних режимів, сталінські репресії, Голодомор, зародження фашизму. Режисерка Аріан Мнушкін показує, як брехня, пропаганда й маніпуляції свідомістю породжують диктатури та війни. Через події минулого століття вистава допомагає краще зрозуміти, звідки бере початок війна Росії проти України. У постановці лунає українська мова.

Було цікаво побачити, наскільки інакше організована робота в театрі за кордоном. Мій робочий день нагадує офісний: із 9:30 до 18:30, з обов'язковою перервою на обід. Якщо в українських театрах паралельно йдуть багато вистав та репетируються нові проєкти, то в театрі "Дю Солей" команда зосереджується лише на одній постановці. Ми кілька місяців тільки репетирували, не показуючи виставу глядачам. У березні відбулася прем'єра, після чого грали її п'ять днів на тиждень, а в суботу та неділю – навіть двічі. Вихідними були лише понеділок і вівторок. Такий графік тривав до кінця травня. Зараз у театрі літні канікули, я приїхала до Києва. Наприкінці вересня сезон відновиться: ще кілька місяців гратимемо цю виставу, а потім розпочнемо роботу над новою постановкою.

– А як ви взагалі звикали до нового життя? Хто підтримував у перші місяці? Чи довелося одразу шукати роботу?

– Спочатку нас підтримував чоловік. Він був на бойових, тож ми жили на його зарплату й ті заощадження, які в нас були. Згодом я влаштувалася до невеликого сімейного кафе в Сен-Дені. Друзі називали це моїм дауншифтингом, а я почувалася, ніби опинилася у фільмі "Амелі". Це був напрочуд теплий період мого життя. Там працювали неймовірні люди, з якими ми й досі спілкуємося та підтримуємо дружні стосунки.

– Ви були офіціанткою?

– І офіціанткою також. Це було маленьке кафе, де всі робили все. Якщо приходила зранку, то готувала заклад до відкриття: виставляла столики, ставила квіти у вазочки. Поки займалася цими справами, могла слухати якийсь подкаст або музику. Потім приходили перші відвідувачі – здебільшого одні й ті самі люди, адже це місцева кафешка, де всі знають одне одного. Під час обіднього сервісу я працювала або офіціанткою, або за баром – залежно від того, хто був зі мною на зміні. Для мене це була ще й чудова можливість удосконалювати французьку. Неподалік від кафе розташований творчий університет Париж VIII. Тож до нас часто заходили студенти, викладачі, актори. Навіть якось проводили зйомки – кафе дуже затишне, атмосферне, з особливим шармом.

– Телеведуча Лідія Таран, яка теж знайшла прихисток відвійни у Франції, розповідала нам в інтерв'ю, що французи дуже привітні: можуть обійняти чи поцілувати в щоку під час зустрічі, але водночас не поспішають впускати людину у своє близьке коло. Ви теж це помітили?

– Якщо вже люди цілуються при зустрічі, то це, як правило, означає, що вони перебувають у доволі близьких стосунках. Із незнайомою людиною під час першої зустрічі такого зазвичай не буває. Хоча самі французи розповідали мені, що раніше ця традиція була значно поширенішою. Вони навіть жартують, що в дитинстві це було справжнім випробуванням, бо доводилося переціловувати всіх дорослих родичів і знайомих. Зараз усе поступово змінюється. Ніхто вже не сприймає це як обов'язковий ритуал. Буває, що сьогодні люди вітаються поцілунком, а наступного разу обмежуються усмішкою чи словами – усе залежить від ситуації й настрою. Але загалом так, французи дуже тактильні. І це стосується не лише жінок – чоловіки теж часто вітаються, цілуючи один одного в обидві щоки. Для них це абсолютно природний прояв дружнього ставлення.

– Чи вдалося вам знайти у Франції друзів, які стали вашим колом спілкування?

– Ще до того, як почала працювати в театрі, я зустріла багато цікавих людей завдяки синові – подружилася з батьками його друзів. А театр узагалі значно розширив моє професійне коло спілкування. Історично склалося так, що трупа тут дуже інтернаціональна. Упродовж десятиліть театр гастролював світом, проводив майстер-класи, і саме так до колективу долучалися актори з різних країн. Сьогодні тут працюють люди з Бразилії, Чилі, Афганістану, Австралії, Німеччини, Франції та багатьох інших держав. Думаю, саме тому мені було легше адаптуватися. Хоча ми всі спілкуємося французькою, ніхто не дивиться на тебе зверхньо через те, що ти приїхав з іншої країни чи говориш із акцентом. Там немає відчуття закритого, рафінованого французького кола, до якого стороннім зась.

Мене дуже вразила атмосфера в театрі. Тут усі рівні. У нас однакова зарплата незалежно від того, працює людина в театрі 30 років чи прийшла лише вчора, як я. Немає жодної ієрархії, снобізму чи ейджизму. Я дуже хвилювалася перед знайомством із трупою, думала, що доведеться щось комусь доводити, але цього не сталося. Наприклад, в одній гримерці сидимо втрьох: одній моїй подрузі 21 рік, іншій – 40, і ми дуже гарно ладнаємо.

Але звісно мені дуже бракує Києва. Ми часто говоримо про це з українцями, які теж перебувають за кордоном. Коли приїжджаєш в Україну, відчуваєш, ніби мозок нарешті розслабляється. Ти дивишся навколо – і все тобі зрозуміле. Чуєш мову, звуки міста, випадкові розмови – і не мусиш постійно напружуватися, щоб зрозуміти, що відбувається. Навіть якщо добре знаєш іноземну мову, це все одно потребує зусиль. Особливо коли ще продовжуєш її вивчати. До вечора іноді просто відчуваєш втому від того, що весь день намагався правильно зрозуміти, відповісти, підібрати слова.

Є ще одна річ – це культурний код. Коли спілкуєшся з українцями, достатньо згадати якесь прізвище, пісню чи телепрограму – і тебе розуміють. Ми всі виросли на одних і тих самих фільмах, маємо спільні асоціації, не потрібно нічого пояснювати. З іноземцями інакше: навіть найпростіші жарти потребують контексту. Із гумором узагалі окрема історія. Жарт потрібно сказати вчасно. А поки ти в голові перекладаєш його французькою й думаєш, як правильно сформулювати, розмова вже пішла далі. Ми навіть сміємося з цього разом із колегами. Я їм кажу: "Ви навіть не уявляєте, яка я насправді смішна й дотепна. Просто поки що не можу вам цього показати".

– Як справи у вашого сина?

– Йому вже дев'ять років. За українськими мірками він перейшов у четвертий клас. Адаптувався швидко. Взагалі діти мову опановують набагато легше за дорослих. Почав говорити раніше, ніж писати. За якихось пів року в дитячому садочку уже спілкувався з однолітками абсолютно на рівних. Удома ми принципово говоримо українською – це наше правило. А в школі він, звісно, спілкується французькою.

– Що вас найбільше здивувало у французькій школі?

– Мабуть, те, що там зовсім інший розклад навчання. Немає цієї постійної муштри: дзвінок, урок, наступний урок. Навчання починається о 8:30, а вже об 11:30 у дітей двогодинна перерва. Вони спокійно обідають, гуляють, граються, відпочивають, а потім знову повертаються до занять. Так, уроки закінчуються лише о 16:30, але через цю довгу паузу день не здається виснажливим. Ще мене приємно здивувало, що в молодших класах майже не задають домашніх завдань. Якщо й задають, то зовсім небагато – повторити слова чи розв'язати кілька прикладів.

– Як зараз виглядає ваше життя у Франції – від побуту до роботи? Дорого там жити?

– Наскільки я зрозуміла, для Франції це досить типова ситуація: приблизно третина доходу йде на оренду житла. Країна дуже соціально орієнтована, тому рівень зарплат у більшості людей не надто відрізняється. Мій день починається близько сьомої. Спочатку треба зібрати сина до школи, а потім їхати в театр. Дорога займає чимало часу, адже театр розташований в іншій частині Парижа. Спочатку я їду метро, потім роблю пересадку, а останню частину маршруту долаю велосипедом. У Парижі це зручно: біля станцій метро всюди є пункти прокату велосипедів, тому можна швидко дістатися до роботи.

– Ваш чоловік пішов добровольцем до війська в перші дні повномасштабного вторгнення. Він і зараз служить?

– Ні, завершив службу. Через серйозні проблеми зі здоров'ям був демобілізований. Зараз він із нами у Франції, потроху відновлюється. Він мав військовий досвід ще до повномасштабної війни. У 2014 році його залучали до служби, а в лютому 2022 року, не чекаючи повістки, пішов добровольцем разом із другом. Було багато всього... Але, якщо чесно, не думаю, що мій досвід чимось відрізняється від досвіду тисяч інших українок. Усі ми тоді жили і живемо в постійній тривозі, чеканні дзвінків та переживань, що буде завтра.

– В одному з інтерв'ю ви розповідали історію вашого кохання. Ви зустрічалися, розійшлися, а через роки дали своїм почуттям другий шанс. Виходить, іноді доля справді дає людям ще одну можливість?

– Ми познайомилися ще у 2002 році. Кілька місяців зустрічалися, але розійшлися. Не скажу, що залишилися друзями, але й зв'язок не втратили. У нас було багато спільних знайомих, тому час від часу перетиналися й знали, як складається життя одне одного. А потім настав 2013 рік. Я мала йти на Майдан, де проходили протести але не було з ким. Написала йому: "Може, підеш зі мною?" Він відповів: "Давай, давно не бачилися". Тоді на Майдані панувала особлива, дуже романтична атмосфера – це було ще до кривавих подій на Інститутській.

Потім зайшли до кафе випити чаю, і раптом він сказав: "Може, спробуємо ще раз?". Я подумала приблизно тридцять секунд: "А чому б і ні?". На той момент ні в нього, ні в мене нікого не було, тобто ми ще й нікого не травмували. Просто зустрілися в дуже правильний момент. Обоє вже були готові до серйозних стосунків, до сім'ї, до дітей. І все якось закрутилося. Іноді ми про це говоримо й думаємо: а що було б, якби того вечора я не написала йому повідомлення або якби ми тоді не пішли разом на Майдан?

– Як вам вдалося зберігати стосунки, коли чоловік був на війні?

– Бували періоди, коли ми дуже довго не бачилися. Спочатку – понад півтора року, потім ще майже пів року. Звісно, нам доводилося знову вчилися звикати одне до одного, ми згадували, які ми в своїх стосунках. І коли чоловік приїхав, кілька місяців пішло на зближення. Ми дуже багато говорили, намагалися зрозуміти одне одного, адже кожен із нас за цей час змінився. Мені здається, нам пощастило: ми вміємо говорити про все. Зараз нам добре разом.

– Цікаво, що ви маєте диплом літературного редактора й певний час працювали в інформаційному агентстві "Інтерфакс-Україна". Яким був той період?

– Згадую його з великою теплотою. У нас була чудова атмосфера, класний колектив. Не знаю, чи це була особливість саме "Інтерфаксу-Україна", чи просто мені так пощастило з людьми, але працювати було справді комфортно. Я була редакторкою стрічки новин. Тоді вона виходила двома мовами, тому перекладала новини з російської на українську. Робочий день тривав п'ять годин, ми працювали позмінно – були ранкові, вечірні й вихідні зміни. Такий графік був дуже зручним, адже робота з текстами потребує великої концентрації. До того ж я вже тоді активно займалася акторством.

Після зміни встигала їхати до театральної студії, на репетиції в театр "Дах". А коли почали з'являтися зйомки, колеги завжди йшли назустріч – можна було домовитися, помінятися змінами. Згодом акторської роботи стало так багато, що поєднувати її вже не виходило. Тоді я прийняла рішення, що йду у вільне плавання. Загалом в "Інтерфаксі-Україна" пропрацювала близько трьох років. І досі підтримую зв'язок із колегами, дехто й нині працює там.

– Зовсім скоро ми побачимо вас у новій роботі – фільмі "Потяг "Червона рута". Це вже третя частина кінофраншизи, і ви знову повертаєтеся до своєї героїні Ольги. Як, на вашу думку, вона змінилася відтоді, як глядачі вперше з нею познайомилися?

– Знаєте, мені навіть трохи складно відповісти на це запитання. Не знаю, чи варто розкривати всі деталі, але у моєї героїні цього разу невеликий епізод. Це радше символічна поява Ольги – вона є донькою головного героя. Тому сказати, що героїня якось кардинально змінилася чи проходить власну сюжетну лінію, я не можу. Хоча одна важлива місія в неї все ж є: саме завдяки Ользі герой Стаса опиняється у цьому потязі.

– У кожній частині "Потягів" збирається зірковий акторський склад. З ким із колег вам найбільше хотілося б попрацювати?

– Мені ще не доводилося працювати із Сашком Рудинським і Романом Луцьким. А дуже хотілося б. З Романом ми якось проходили проби в один проєкт. Мені було дуже цікаво з ним працювати навіть на етапі кастингу, тому із задоволенням зустрілася б і на знімальному майданчику.

– Кажуть, у потязі часто спрацьовує так званий ефект попутника: незнайомій людині раптом розповідаєш те, чого не сказав би навіть близьким. З вами таке траплялося?

– Не можу сказати, що колись настільки відкривалася незнайомій людині чи розповідала щось дуже особисте. Але останнім часом я багато їжджу потягами, тож часто зав'язуються розмови. Пам'ятаю одну жінку, вона родом із Донеччини й розповіла, що вже вдруге була змушена починати життя заново. У 2014 році її родина покинула рідний дім і переїхала до Ірпеня, коли їхня дитина була ще зовсім маленькою. А після початку повномасштабного вторгнення їм довелося тікати вже з Ірпеня. Вони займаються розведенням собак, тому не могли просто залишити все й чекати. Зрештою переїхали до Польщі й там знову почали будувати життя. Після таких розмов щоразу ловиш себе на думці, які неймовірні долі у людей, скільки випробувань, сили й бажання жити.

– Упродовж кількох років ви працювали в Росії, знімаючись у дуже популярному їхньому серіалі "Універ". Яким був той період вашого життя?

– Мені, мабуть, пощастило. Незадовго до того, як мене затвердили в "Універ", у театрі "Сузір'я" вийшла вистава "Депо Північне". У мене був дуже хороший агент, який відстояв важливу для мене умову: двічі на місяць я обов'язково приїжджала до Києва, щоб грати цю виставу. Тож, навіть попри великі зйомки, я постійно жила між двома містами. Знімальний процес тривав не безперервно, були паузи, і якщо вони збігалися з показами вистави, я одразу поверталася до Києва. Фактично весь той час постійно їздила туди й назад. З колегами по майданчику в мене були нормальні професійні стосунки. Добре пам'ятаю, що навіть під час Революції гідності мої колеги по зйомках підтримували мене і українців. Це був зовсім інший час. Принаймні таким я його запам'ятала.

– Після 24 лютого 2022 року хтось із них виходив із вами на зв'язок? Телефонував, писав, можливо, намагався підтримати чи пояснити свою позицію?

– Лише на самому початку. У перші дні повномасштабного вторгнення телефонували, питали: "Ти як? З тобою все добре?" Я відповіла, що зі мною все гаразд. А потім спілкування просто зійшло нанівець. І я теж перестала виходити на зв'язок. Пам'ятаю, як спочатку багато хто виклав дописи зі словами "Нет войне", але буквально за дуже короткий час ці пости зникли. Можливо, їм сказали їх видалити, можливо, вони перебували під тиском – тепер це вже не має жодного значення. Між нами утворилася надто велика прірва. Хоч би якими теплими були наші стосунки колись, усе це залишилося в минулому.

– Ми розмовляємо з вами напередодні вашого дня народження. Любите це свято?

– Люблю. І особливо тішуся, що цього року знову зустріну його в Києві. Щойно з'являється можливість, приїжджаю додому. Для мене це насамперед привід побачити близьких, друзів, провести час із родиною. У Києві живуть мої батьки, моя бабуся, вся моя родина. Бабусі вже 92 роки. Це вже друга війна в її житті. Вона часто каже, що ніколи не могла уявити, що доведеться пережити таке знову. І я згадую, як вона завжди повторювала: "Усе можна витримати, аби тільки не було війни". На жаль, їй доводиться знову проходити через це.

– Знаєте, зараз скажу, мабуть, дивну річ, але перед інтерв'ю я навіть узяла калькулятор, щоб перевірити ваш вік. Мені здалося, що я неправильно порахувала. Як вам вдається так молодо виглядати?

– Не знаю (сміється). Мабуть, як і всі: намагаюся правильно харчуватися, займатися спортом, хоча не можу сказати, що роблю щось надзвичайне. Думаю, свою роль відіграє і генетика. Моя бабуся, наприклад, у своєму віці має просто неймовірний вигляд. Ми буквально вчора про це говорили.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв'ю з акторкою Катериною Варченко – про важке повернення з дітьми з Іспанії в Україну, фінансові гойдалки та головні ролі.

Ще на OBOZ.UA інтерв'ю з акторкою Валерією Ходос – про різкий перехід на українську, гроші за Шевченківську премію та особисте: "Мене питали: "Ви не росіянка?" – і починало трусити".

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та у Viber. Не ведіться на фейки!