"Те, що відбувається у сфері міграції, шокує". Українка в Голлівуді Оксана Лада – про страхи біженців, втрату на фронті брата та багатих фанів Трампа

Оксана Лада – українка, яка підкорила Голлівуд. Приїхала до США без знання мови та знайомств, працювала офіціанткою і вже за кілька років грала в культовому американському серіалі "Клан Сопрано". Сьогодні її обличчя можна побачити у Netflix, CBS та бойовиках із Джейсоном Стейтемом. Але навіть за океаном Оксана залишається українкою: виходить на мітинги в Нью-Йорку, зберігає своє коріння.

В інтерв’ю ОBOZ.UA акторка розповіла, як пробивалася в Голлівуді та зуміла не загубити в іншому світі свої українські корені. А ще – про родинну втрату на війні та гірку реальність: навіть у країні, яка позиціонує себе як земля свободи, не завжди гарантована справедливість.

"Я народилася в Прилуках, що на Чернігівщині, – розповідає Оксана. – Жила там до восьми років, потім тато отримав підвищення, і ми переїхали до Івано-Франківська. І вже там я жила практично до того часу, поки не переїхала до Америки. Ще у школі мене тягнуло до сцени. Театральні гуртки, конкурси читців, імпровізовані вистави – постійно щось вигадувала. Мріяла вступити до театрального в Київ, але батьки не сприйняли цю ідею. У нашій родині всі раціональних професій, серед близьких немає акторів. Творча кар’єра здавалася їм нестабільною, навіть ризикованою. До того ж хотіли, щоб я залишалася поруч. Тож наполягли на вступі до Івано-Франківського університету нафти й газу".

"Так сталося, що між курсами з’явилася можливість поїхати до Нью–Йорка, – продовжує Оксана. – Провела там літо і буквально закохалася в місто. Повернулася додому, провчилася ще рік – і зрозуміла, що більше не можу ігнорувати внутрішній поклик. Рішення було важким. Фактично я залишала освіту, звичне життя – і їхала без гарантій, без чіткого плану. Батьки дуже переживали. Але якщо я вже щось вирішую, мене важко зупинити – характер такий. Приїхала до Нью-Йорка без мови, знайомств та розуміння, як усе влаштовано. Почала з найпростішого – влаштувалася офіціанткою в ресторан. Поступово познайомилася з українською діаспорою – ще тією "старою" хвилею, людьми, які приїхали до США десятиліття тому. Серед них була директорка театру української громади. Вона мене чомусь одразу полюбила – почала давати хороші ролі. Згодом стала акторкою авангардного театру в Нью-Йорку, який також очолювала українка, але в трупі вже були й американці. Там почала грати англійською. Потім через знайомих знайшла агента – і почалися кастинги".

Паралельно Оксана навчалась у студії Вінна Гендмена – одного з найвідоміших акторських педагогів у США, який працював із Дензелом Вашингтоном, Алеком Болдвіном, Річардом Гіром. У 1998 році отримала роль, яка змінила все: Ірина Пельцина – коханка головного героя у культовому серіалі "Клан Сопрано". Серіал здобув 21 премію "Еммі" та п’ять "Золотих глобусів", а журнал Rolling Stone поставив його на перше місце у списку найкращих серіалів усіх часів. Для Оксани участь у такому проєкті стала не просто роботою – це був вхід у зовсім іншу професійну лігу. Серед помітних робіт Оксани Лади – ролі в серіалі Netflix "Помаранчевий – хіт сезону", CBS "Нью-Йорк 22", комедійній драмі "До смерті гарна". А ще в популярних проєктах – "Закон і порядок", "Студія 30" та у бойовику "Захисник" із Джейсоном Стейтемом. Паралельно – активно працювала в театрі.

"Дуже добре пам’ятаю проби на "Клан Сопрано", – згадує акторка. – Я сподобалася кастинг-директорці – і вона сказала: приходь завтра на продюсерську сесію. Тоді ще не до кінця розуміла, що це означає. А коли зайшла в кімнату – там сиділо людей двадцять. Уся команда. У мене голова обертом пішла від хвилювання. Нічого особливого не планувала – просто робила сцену. Але, видно, щось зробила правильно, бо в якийсь момент всі почали усміхатися. Можливо, це справді була моя роль. Іноді так буває – ніби персонаж уже тебе чекає. Мене затвердили. Цікаво, що багато хто й досі вважає мою Ірину росіянкою. Але це неправда – вона із Казахстану. Просто тоді була така тенденція: якщо персонаж із колишнього СРСР – значить, "рашен". Усі скрипти писалися саме так. Ніхто особливо не розбирався, що є Україна, що є Казахстан, інші республіки. Для більшості це було одне й те саме".

Оксана зізнається, що це її завжди неабияк дратувало: "Коли казала, що я з України, мені відповідали: росіянка. І я постійно – іноді дуже різко – коригувала людей. Мене це зачіпало. Я виросла в родині, де все українське завжди поважалося і підкреслювалося. Тому це було принципово. Зараз ситуація в Америці змінилася. Можна зустріти персонажа з українським прізвищем – Петренко, героїню, яку звуть Катериною – більше розуміння. Чи погодилася б сьогодні зіграти росіянку? Якщо це була б велика роль – і, що важливо, негативний персонаж, – так. Але точно не для того, щоб їх романтизувати чи вихваляти".

"Є одна історія, яку я часто згадую, – продовжує наша співрозмовниця. – Коли мама віддавала мене до українськомовної школи в Прилуках, їй навколо казали: "Ти що робиш? У дитини не буде майбутнього". Уявляєте? Тоді вважалося, що престижніше – російськомовна школа. Ніби це автоматично відкривало більше дверей. А мама сказала просто: хочу, щоб моя дитина росла в нашій культурі. І крапка. Я виросла в родині, де Україну шанували. І моє розуміння історії формувалося не з підручників, а з живих розповідей. Одна бабуся на заході України розповідала про "бандерівців", повстанські часи. Інша, на Житомирщині, – про свою родину: про те, як мого діда, який був із заможної сім’ї, розкуркулили, вислали на Камчатку, як вони роками намагалися повернутися додому. Я з дитинства розуміла, що таке система, як вона може зламати людину, відібрати дім, гідність. Розуміла, що там ти постійно мусиш виживати".

"Коли Україна стала незалежною, я була неймовірно щаслива – нарешті ми самі. Але згодом, коли приїхала до Києва і почула, що більшість людей у столиці розмовляє російською, дуже розчарувалася. Не вкладалося в голові: як можна так легко відмовлятися від того, що нас сформувало? Від мови. І принципово кругом говорила українською: в аеропорту, на вулицях. Я думаю, що ця війна сталася через те, що українці забули, хто вони такі. Ми забули, хто ми такі".

Про російське вторгнення 24 лютого 2022 року Оксана дізналась з американських новин. Зателефонувала рідним – мамі, сестрі. Почула у відповідь, що ракети летять і на Івано-Франківськ. Це був шок. Каже, що не могла просто сидіти. Уже в перші дні виходила на мітинги в Нью-Йорку, давала інтерв’ю американським медіа, збирала гроші, долучалася до гуманітарних ініціатив. Пізніше війна торкнулася її родини безпосередньо: "Мій двоюрідний брат ще в 2014 році пішов добровольцем. Повернувся, вступив до військового інституту, став офіцером. Коли почалося повномасштабне вторгнення – знову призвався. У 2023 році загинув на Запорізькому напрямку… У двоюрідної сестри чоловік теж військовий. І теж із 2014 року. Був розвідником. Під час повномасштабної війни двічі зазнав поранень, після чого його комісували. А сестра весь цей час волонтерила, їздила до нього, підтримувала. Там така історія кохання".

– Оксано, нещодавно ми спілкувалися з Олексієм Кузнєцовим – першим переможцем "Х-Фактора", який нині теж мешкає в Нью-Йорку. Він сказав, що в американському медіапросторі про Україну зараз майже не чути.

– Знаєте, люди щось роблять – рух не зник. Але так, про Україну тут справді говорять менше. В Америці зараз вистачає внутрішніх проблем, і фокус уваги змістився. Те, що відбувається у нас, багато хто вже просто не відслідковує так уважно, як раніше. Водночас українська громада жива. Є організації, заходи, є підтримка. Просто масштаб став іншим. І на це дуже вплинуло ще одне – страхи. Багато українців, які приїхали під час війни, сьогодні остерігаються виходити на мітинги. Бояться зайвий раз привертати до себе увагу міграційної служби. Йдеться про федеральну службу імміграційного контролю – U.S. Immigration and Customs Enforcement (ICE). Багато хто називає їх "трампівською армією". Їхні співробітники ходять у масках, видно тільки очі – як тітушки. Можуть підійти до будь-кого з вимогою показати документи. Просто на вулиці, в магазині, будь-де. І забрати – на перевірку.

Я завжди любила Америку. Переїхала сюди, бо щиро вірила: це країна справедливості, де все працює за правилами. І довгий час так і було. Але те, що зараз відбувається у сфері міграції, багатьох шокує. Політика стала набагато жорсткішою. Якщо ти приїхав і ще не встиг остаточно врегулювати свій статус – живеш у напрузі. Але водночас у країні проходить чимало мітингів проти цих рішень – люди протестують. Побачимо, до чого призведе. Для мене особисто це болісно, здається, що бачу зародки авторитаризму. Думаю: "Боже, я ж колись від цього втекла – і знову?". Я навіть американським друзям кажу: "Ви ж бачите, куди це може зайти?" А вони: "Ну що ж, буде в нас перша американська диктатура".

Цікаво, що навіть тут, на Мангеттені, де я живу, чимало прихильників Трампа – забезпечені, впливові люди, бо це центр міста, найдорожчий район. І знаєте, що інколи лякає найбільше? Цей настрій: "Ми найсильніші, ми всім покажемо". Мені це дуже нагадує риторику, яка свого часу звучала в Росії, коли до влади прийшов Путін – тоді теж було багато такого: мовляв, ось зараз ми всім доведемо, хто головний. І коли чую подібні інтонації тут – Америка найсильніша, Трамп усіх поставить на місце – з’являється тривожне відчуття дежавю.

Що зараз відбувається в моєму творчому житті? Звісно, серіал "Клан Сопрано" дав мені впізнаванність. Після цього я на три роки переїхала до Лос-Анджелеса – ближче до Голлівуду, до всіх цих можливостей. І кастинги були справді хороші. Я виходила на серйозні ролі, конкурувала з дуже сильними акторками. Один контракт був уже практично в мене в руках – і я програла. Знаєте кому? Софії Вергарі. Тоді було прикро, звісно, але й показово: ти розумієш, на якому рівні відбувається боротьба. Проте голлівудською зіркою я так і не стала. Можливо, десь не вистачило таланту, можливо – потрібних знайомств. А зв’язки тут мають величезне значення. Від того, в яке коло ти потрапиш, хто в тебе повірить, залежить дуже багато. Тобі можуть дати перший шанс – а далі вже грає роль не тільки професія, а й середовище.

Зрештою я зрозуміла, що мій дім – це Нью-Йорк. Лос-Анджелес залишила. І життя несподівано повернуло в інший бік: познайомилася з чоловіком – і фокус змістився на особисте життя. Ми довгий час жили у Великій Британії та Франції. Я пропустила багато кастингів, бо вони ще проходили офлайн, і треба було фізично бути в США. Але не шкодую. У мене було інше, не менш цінне життя – з подорожами, новими людьми. А потім усе різко змінилося. Я втратила партнера – він захворів і помер від раку.

Вирішила повернутися до США. Сиділа й думала: що далі? Я ж усе життя акторка. Сказала собі: "Давай, Оксано, повертайся в гру". І почала знову вибудовувати кар’єру. Зараз більше фокусуюся на незалежному кіно – мені це близько. До того ж можу не тільки зніматися, а й допомагати з продюсуванням, долучатися до процесу ширше. Ми якраз закінчуємо один фільм. У незалежному кіно все рухається повільніше, ніж хотілося б: постійно треба дозбирати бюджет. Але в цьому є свій драйв – це живий процес. Ролей, звісно, не так багато. Зараз у Голлівуді дуже поширене так зване пакетування: великі агентства формують проєкти під зірок. Вони працюють із тими, хто приносить великі гроші – умовно, сотні тисяч доларів за епізод. І коли запускається серйозний проєкт, агентство "запаковує" туди весь свій пул акторів. Тобто якщо ти не в цій великій системі, пробитися складніше. Індустрія стала більш корпоративною, закритою. Незалежне кіно в цьому сенсі – як малий бізнес поруч із великими корпораціями. Втім, у мене є кастинги і на великі проєкти. Тож я у процесі.

Цікаво, що справжнє прізвище Оксани – Бабій. "Чому Лада? – перепитує. – Тому що тут ніхто не міг правильно вимовити моє прізвище. А Лада – це злагода. Я хотіла більше гармонії у своєму житті. І тому стала Оксана Лада. Тим часом відчуваю, що за ці роки дуже змінилася емоційно. І це зі мною зробила війна. Є постійне відчуття, ніби з-під ніг вибили ґрунт. Раніше була якась базова довіра до світу – що все більш-менш стабільно, що є правила, логіка. Зараз цієї довіри немає. Війна забрала мою легкість. Перші два роки я взагалі не могла дивитися нічого розважального. Ні телешоу, ні серіали, ні фільми. Мені здавалося це недоречним, ніби я не маю права сміятися, поки в Україні таке відбувається. З часом, звісно, починаєш себе якось балансувати. І потроху повертається здатність переключатися, хоча все одно це вже інший стан. За паспортом я американка. Але дуже сподіваюся, що в Україні запрацює механізм подвійного громадянства. Мені важливо зберегти своє коріння.

– Оксано, цікаво, в Голлівуді взагалі можлива щира дружба між акторами? Бачила на вашій сторінці в Instagram, ви дякували Алеку Болдвіну за те, що він приділив увагу вашому заходу.

– Я намагаюся підтримувати контакти з багатьма людьми, бо вже довгі роки тут, і мене тут знають. Але чи можна назвати це дружбою? Щоб зателефонувати вночі і бути впевненою, що хтось радо підніме слухавку – такого тут майже немає. Більшість стосунків у Голлівуді – професійні. Тут панує культура особистих кордонів, і ці кордони дуже великі. Щиру дружбу в Америці взагалі знайти складно. У мене є подруги, але вони не з акторської індустрії. Бо акторське середовище має чудовий вигляд на екрані, а за кадром усе трохи інше. Це, знаєте, як у Instagram – показують тільки один бік, гарний, блискучий. Що мені подобається в акторстві, так це процес створення історії на екрані. Я люблю заховатися за характером, виражати емоції через персонажа. Мені пропонували участь у реаліті-шоу. Але не можу себе уявити в такому жанрі. Для мене акторство – це створення іншої особистості. Так, у персонажа ти вкладаєш свій досвід, але це все одно не ти. А реаліті-шоу – інше: ти відкриваєш себе, оголюєш приватне. А я люблю залишати його своїм.

– Серед ваших друзів є українці?

– Так, звісно. Але хочу чесно зізнатися: у мене було чимало подруг і серед росіянок. Багатьох послала подалі – бо вони виправдовували Путіна. Деякі, навпаки, співчували Україні, з ними підтримую контакт. Була у мене близька подруга з Болгарії, яка захопилася програмами Такера Карлсона. Він ще з початку повномасштабної війни часто висловлював проросійські наративи, критикував підтримку України з боку США, поширював теорії змови про "майбутнє України без майбутнього". Я слухала його на Fox News і не розуміла: що він верзе? Це було повторення того, що транслюють кремлівські медіа, але під виглядом американського погляду. А подруга охоче слухала це все і почала мені розповідати про Україну та українців у спотвореному вигляді. Я була шокована. Навіть сказала: "Ти хочеш, щоб я зараз подзвонила своїй бабусі і сказала, що Мар'яна каже, що тебе не існує?" Але вона цього не зрозуміла і відповіла: "Це просто моя думка". Я запитала на емоціях: "А якщо зараз твою Софію почнуть бомбити? Твою школу?" – вона здивувалася: "Навіщо ти мені таке говориш?" Війна стала для мене серйозним шляхом дорослішання. Раніше була романтичною, наївною, відкритою. Але все, що сталося, відібрало довіру до людей. Зараз працюю над тим, щоб відновити її і знову навчитися відкриватися світу.

Під час повномасштабного вторгнення я приїздила в Україну. Враження від поїздки – непрості. Побачити рідних, поїхати додому – звичайно, це добре, але одночасно відчуваєш жах: кожну хвилину може статися щось страшне. Коли повернулася до Америки, всім казала: "Ви не зрозумієте, що таке війна, поки не переживете її самі. Тільки особистий досвід показує всю її реальність". Саме тому продовжую виходити на мітинги: треба постійно нагадувати про нас. Я переживаю за Україну всім серцем, бо все, що відбувається, – це дуже несправедливо".

Раніше OBOZ.UA писав, як живе перший переможець "Голосу країни" Іван Ганзера, який оселився в глибинці: донька-чемпіонка, сестра в окупації та похід у нардепи.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!