"Я засуджую російську владу, але не народ". Португальська акторка Осеана Базіліу – про роль українки, втому від війни та "сестру" з України

З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну відома португальська акторка Осеана Базіліу не залишилася осторонь. Щоб хоч якось допомогти українцям, знаменитість поселила у своєму домі українську колегу Надію Марінку, з якою вони й до сьогодні близькі, як сестри.

В ексклюзивному інтерв'ю OBOZ.UA Осеана Базіліу розповіла, що найбільше її зворушує в нашій нації, чи вірить у швидке закінчення війни та чому в Європі про ці події говорять усе менше й менше. Португальська зірка також зізналася, як відчувала себе в ролі українки, що думає про пропозиції іноземних агенцій грати "хороших росіянок" та чому не засуджує російський народ.

– Осеано, понад чотири роки тому Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. Португалія географічно далека від нас країна, проте розмови про можливу велику війну тоді все ж велися. Які думки були у вас із цього приводу?

– Я навіть припустити не могла, що таке станеться! Це був шок, який триває досі. На жаль, війни і далі існують у світі – це загальновідомий факт. Але те, що війна може бути так близько до Європи, з людьми, які в багатьох сенсах дуже схожі на нас, португальців... Це приголомшує. Українцям вдалося зворушити мене до глибини душі, адже тепер розумієш: таке може статися з будь-ким із нас.

Потім почалася війна між Ізраїлем та Палестиною... Реальність така, що конфлікти триватимуть доти, доки у світі існує ця жага до влади. І це дуже сумно. Я не можу збагнути, як людство може завдавати стільки шкоди собі та планеті! Це просто немислимо.

– Коли ви дізналися, що українська акторка Надія Марінка через повномасштабне вторгнення приїхала до Португалії та потребує житла, то вирішили допомогти їй, поселивши у своєму домі. Які враження у вас склалися про українців загалом, коли ви дізналися про них трохи більше?

– Мої враження про українців завжди були позитивними, я ніколи не думала про них нічого поганого. Війна в Україні змусила мене замислитися: чому раніше я не допомагала людям інших національностей, які мусили покинути свої домівки? Ці роздуми привели мене до висновку, що мені було б доволі важко ділити побут із тими, хто має зовсім інші релігійні погляди, культуру чи звички в харчуванні. Також я зрозуміла, що всім допомогти неможливо.

Але коли почалася велика війна, я відчула потребу щось зробити. Мала можливість прийняти когось у себе вдома і хотіла, щоб це була жінка або хтось із дитиною. Я провела кілька співбесід, і так у моєму житті з’явилася Надія. Вона стала мені близькою, наче сестра. Наші погляди на життя виявилися дуже схожими, і саме це допомогло нам гармонійно співіснувати в одному просторі.

– Через особисті причини Надія не змогла поїхати на кінофестиваль на Кабо-Верде, щоб представити моновиставу за п'єсою Наталі Блок "Крізь шкіру". Ви поїхали замість неї та блискуче виконали роль українки, яка втекла від війни і наче перебуває в безпеці, але її психологічний стан залишається нестабільним. Як прийняли п'єсу на фестивалі? Чи важко було взяти на себе таку відповідальну роль?

– Надія була змушена поїхати до України через серйозну аварію, в яку потрапив її чоловік (на той момент хлопець). Зізнаюся, я дуже переживала, адже тут уже була вся її родина. Але вона хотіла бути там, попри війну.

До прем'єри вистави залишалося всього два тижні, і в мене виникли певні труднощі з постановкою, адже довелося адаптувати все з англійської мови португальською та трохи переписати п'єсу. Я відчувала в собі силу, думала: "Добре, я поїду замість Надії, зіграю за неї, головне – щоб вона не хвилювалася!" Взяти на себе роль було важко і легко водночас, та моновиставу прийняли дуже добре. Тож я впоралася із завданням!

– Українська акторка Соломія Кирилова розповідала, що через рефлексію їй важко приймати пропозиції грати військових...

– Я можу зрозуміти ці почуття. Коли ми ставили моновиставу, спогади були ще дуже свіжими і була велика потреба говорити про те, що відбувається, що відчувають вимушені переселенці. Жінка, яку я зіграла, намагалася захистити своїх дітей, але зрештою здалася...

Моєю метою було показати реальність, бо іноді легко говорити, коли насправді не знаєш, що відчуває інша людина. І саме завдяки театру є змога продемонструвати почуття та дійсність, які часто здаються далекими, а тому й абстрактними. Ми бачимо українців у Португалії та не маємо уявлення, через що пройшли вони чи їхні родини, що вони переживають на психологічному та емоційному рівнях після всіх руйнувань.

Зараз я відчуваю, що люди в Європі втомилися і воліють більше не говорити про війну, тому що для них це також спосіб "трохи рухатися далі". Очевидно, що вони хочуть, аби вона закінчилася, але дуже важко жити, якщо щодня думати лише про те, що відбувається.

– Також вона розповідала, що, як і Надія Марінка, отримувала пропозиції від іноземних агенцій зіграти "хороших росіянок". Чи вважаєте ви подібні пропозиції доречними, враховуючи факт, що Росія веде агресивну війну проти України?

– Так, таке трапляється часто, але я не вважаю, що люди погані лише тому, що вони росіяни. Я не можу узагальнювати російський народ. Ніхто не може говорити щось проти Росії в самій Росії, тому що там немає свободи, немає вибору, а панує диктатура.

Крім того, як ми знаємо, там багато дезінформації, тому я не можу засуджувати людей у такий спосіб. Але я засуджую російську владу і тих, хто змушує людей вірити в усі ці божевільні речі, які, на мою думку, є абсолютно хворими.

– До речі, португальська акторка Марія де Медейруш, яка також зіграла українку, розповідала нам, що свого часу режисерка фільму "Два брати і сестра" навіть спеціально їздила в Росію, щоб знайти там актора для ролі одного з героїв...

– Я не бачила цього фільму. На сьогодні в Португалії вже є багато визнаних за кордоном робіт, у нас неймовірні сценаристи, режисери та інші фахівці. Тобто процес розвивається, і я думаю, що ми на правильному шляху.

– На вашу думку, чи мають українські актори, які сьогодні проживають у Португалії, шанс досягти успіху в місцевому кінематографі?

– Це доволі складне питання, адже навіть португальська культура зараз переживає нелегкий період. У нас є дуже хороші фільми, але країна маленька, тому й обсяги виробництва, відповідно, невеликі. Гадаю, усе залежить від удачі, наполегливості та самого персонажа. Якщо дуже чисто розмовляти португальською, можна спокійно претендувати на роль українки. І навпаки.

– Осеано, що вам відомо про українську культуру?

– Я багато про що чула від Надії та її мами. Також вони готували чимало українських страв, але я ніяк не можу запам’ятати та вимовити всі ці назви українською (сміється). Я часто жартую на цю тему і навіть намагаюся повторювати слова, але поки нічого не розумію!

– Як вам вдалося досягти успіху? З якими труднощами довелося зіштовхнутися на шляху?

– Це був природний і позитивний шлях. Можливо, тому, що я дуже рано й наполегливо почала вивчати театральне мистецтво, а паралельно займалася балетом. Думаю, мої труднощі були пов'язані здебільшого з тим, що робота на телебаченні кардинально відрізняється від театральної. Усе зводилося до опанування технічних аспектів та специфічної акторської майстерності.

Вона акцентувалася не стільки на внутрішньому процесі створення персонажа, скільки на практичних нюансах знімального процесу. Але якщо тобі справді подобається те, чим займаєшся, ти докладаєш максимум зусиль. Мабуть, саме це й допомогло мені.

– Які поради ви дали б тим, хто мріє про акторську кар'єру?

– Перш за все – не полишати цю мрію. А також постійно відвідувати майстер-класи, займатися всім, що до душі: чи то акторською майстерністю, чи живописом, чи танцями. Головне – бути в курсі всього, що відбувається довкола. Акторство – це робота спостереження, безперервного прогресу, навчання та накопичення знань.

– Що вас найбільше захоплює в українцях? Чи вірите ви, що війна закінчиться найближчим часом?

– Я думаю, що навряд чи це станеться найближчим часом. Це дуже несправедливо, але світ такий, який він є. На жаль, великі держави мають значний вплив на ці війни, тож це поза нашим контролем.

Мене дуже захоплюють та зворушують доброта, наполегливість, взаємодопомога, незмінна віра та стійкість українського народу.

– Дякую за вашу підтримку. На завершення розмови: що б ви хотіли побажати українцям?

– Щоб вони знайшли мир у собі й не переставали жити. І, звичайно, я б дуже хотіла, щоб одного дня кожен зміг повернутися до свого дому, до нормального життя. А якщо цього не станеться, то щоб вони намагалися жити без образи – хоча це дуже важко. Але водночас боролися за себе і не звинувачували себе.

Я відчула, що українці не можуть дозволити собі бути щасливими, коли так багато людей помирає. Та кожен має своє життя і повинен за нього боротися.

Читайте також на OBOZ.UA інтерв'ю з португальським журналістом Жозе Мільязеш – про 38 років життя в Росії, божевілля Путіна і найкращого президента України: "Послав його на три букви".

Ще на OBOZ.UA інтерв'ю з португальським митцем Вітором Рапозо, який малює Україну на піску та вірить у Зеленського.

Тільки перевірена інформація у нас в Telegram-каналі OBOZ.UA і Viber. Не ведіться на фейки!