Мінус 20 кг, візит до пенсійного фонду і нова еротична фотосесія. Інтерв’ю з Ольгою Сумською напередодні 60-річчя

Народна артистка Ольга Сумська 22 серпня відзначає 60-річчя. Напередодні ювілею вона отримала чимало запрошень від медіа, однак, за її словами, не поспішала погоджуватися на розмови. Для OBOZ.UA зробила виняток.

В інтерв’ю акторка яскраво згадала дитинство, у якому, за її словами, пригод було значно більше, ніж подарунків. Майбутня зірка ходила по даху на спір, приносила додому котів і ганяла на чорних чоловічих "дутишах", мріючи про білі фігурні ковзани. Захопливо розповіла про батька В’ячеслава Сумського, який відмовився від звання народного артиста СРСР, і про дуби, які він вирощував із жолудів та висаджував по всій Україні. Згадала найдорожчі презенти від доньок та розсекретила подарунок від чоловіка на ювілей. Також розповіла про непрості стосунки з сестрою Наталією та зізналася, що вже готова знову стати тещею. А ще – поділилася сміливим планом скинути 20 кілограмів і зробити відверту фотосесію. Щоправда, жартує Сумська, тепер це може статися вже до 70-річчя.

– Олю, яким ви плануєте день свого ювілею?

– Мій день народження почнеться в потязі – повертатимемося з гастролей у Харкові. Дай Боже, щоб він благополучно довіз нас до Києва, бо на цьому маршруті ми часто потрапляємо в евакуації.

У нас, артистів, якось так ведеться: якщо є можливість у свій день народження зіграти виставу чи вийти на знімальний майданчик – це хороший знак. Ти проживаєш цей день активно, насичено, і є відчуття, що таким буде і весь наступний рік. Тому сидіти вдома в цей день – це не про мене. Якщо роботи немає, стараємося кудись поїхати. Дуже любимо подорожувати, і мені подобається зустрічати день народження десь романтично. От нещодавно, в липні, ми так відзначали день народження мого чоловіка Віталіка. Я запропонувала поїхати в Яремче – і це було неймовірно! Шалений Прут, Карпати, ця природа… Просто фантастика. Я дуже ціную такі миті – наше спілкування, друзів, які гостинно приймають.

Цьогоріч ювілей зустрічатиму на сцені. У нас заплановані виступи в Києві, Дніпрі та Харкові. Для мене це знакові міста, ментально мені близькі. Звичайно, окреме місце в серці займає Запоріжжя – це моє дитинство, моя любов, мої батьки. Це взагалі моя особлива історія. А Київ, Дніпро і Харків – це міста, де відбувалися дуже яскраві творчі події. І знаєте, що цікаво? Глядач у кожному місті – свій. Я не можу це пояснити, але відчуваю енергію залу, і вона всюди різна. Десь люди реагують бурхливіше, десь більше переживають. Для артиста щастя – коли люди приходять на виставу. Тому я хочу зустріти цей ювілей так: у роботі.

Такі зараз реалії, що зібрати повну залу (а у нас, наприклад, завтра у Харкові повний аншлаг) – це, чесно кажучи, героїчно. Але ми працюємо навіть тоді, коли пів зали, а інколи й менше. І повірте, для нас це теж супераншлаг. Навіть якщо прийшло сто чи двісті людей – потрясаюче. Тому що багато людей виїхали. А якщо є пів зали, ми маємо можливість запросити наших військових, їхніх дружин, родини. І для нас це велика честь.

– Ви пам’ятаєте свої дитячі дні народження?

– Ой, вони були прекрасні. Хоча дуже часто я зустрічала їх не з батьками, а в селі на Кіровоградщині або в піонерському таборі. Бо батьки постійно були на гастролях. Тоді ж не було таких готелів, як зараз, щоб взяти мене з собою, тому мене доводилося десь прилаштовували. І там я зустрічала свої дні народження часто. Побути в цей день із батьками, із сестричкою – це було найбільше щастя в дитинстві. Я дуже чекала таких моментів. А ще пам’ятаю, як отримувала листи, якусь листівочку на свято… Вона приходила до мене в табір, і вожата урочисто її приносила – від батьків. Боже, це було так зворушливо. Ти тримаєш у руках цей маленький папірець, а він для тебе – цілий світ.

– А були подарунки, про які мріяли, але так й не отримали?

– Чесно кажучи, в дитинстві я не мріяла про якісь подарунки. Я страшенно любила батьків і найбільше хотіла, щоб вони взяли мене з собою на гастролі. Бо мені тоді здавалося: ну що там у селі? Хата-мазанка… А сьогодні безмежно вдячна їм за те, що дали мені можливість застати той час – справжнє українське село. Пам’ятаю ці городи, де можна було просто вийти й зірвати найсмачніші у світі помідори, огірочки, кукурудзу. У нас казали "пшінка" – це кукурудза. А ще були невеликі, неймовірно солодкі кавунчики з баштану бабусі. Це Кіровоградщина, земля, де народився тато. І тепер розумію: оце було найбільше щастя – просто бути дитиною, відчувати цю землю, повітря, простоту.

А коли тато брав мене на рибалку на Хортиці – боже, та ви що! Ми облазили всі ті пагорби. Тато взагалі дуже трепетно ставився до природи. Уявляєте, вирощував із жолудів, з того 700-літнього Запорізького дуба, маленькі дубочки. А потім з мамою розсаджували по всій Україні. Їхали на гастролі, везли із собою ці паростки й залишали у різних місцях. І знаєте, я досі знаю кілька місць у Запоріжжі, де ростуть дуби, які посадив тато. Звичайно, вони є і в його рідному селі. Одного разу ми їхали на гастролі з Кропивницького до Кривого Рогу й проїжджали повз це село. У мене є відео, фотографії, де обіймаю ті дуби. І в мене таке відчуття, ніби обіймаю тата. І для мене в цих дубах – весь мій батько.

Тато свого часу отримував різні регалії, звання. Він був прем’єром Запорізького театру, головним актором, одним із найбільш задіяних у трупі. А це була, повірте, фантастична трупа! Батьки пропрацювали там п’ятнадцять років – із 1967 до 1982 роки. А потім ми переїхали до Полтави, де я вже закінчила школу. І зараз згадую один випадок. Татові запропонували звання народного артиста Радянського Союзу. На той час це було найвище визнання, про яке всі мріяли. І от уявіть собі: збори трупи, всі колеги сидять у залі. Представник обласної адміністрації й урочисто оголошує: "В’ячеслав Гнатович Сумський, на вас прийшло звання народного артиста Радянського Союзу". А тато встає і каже: "Дякую, але я народний артист України, і мені цього достатньо. Для мене вище вже нічого немає". І ви знаєте, мене ця історія щоразу пробирає. Для мене це приклад справжньої людяності, щирості й безсрібництва. Я дуже пишаюся тим, що є донькою свого тата.

– Цікаво, ваші дні народження, якщо видавалося святкувати з батьками, були більше домашніми чи такими собі маленькими театральними виставами?

– Домашніх вистав у нас не було, бо батьки з ранку до ночі – в театрі. Я залишалася вдома сама. Мама наперед готувала їжу, складала в холодильник. А головне, нікому чужому не відкривати двері: "Доцю, ти ж дивись!". І ключі ховали. А ще "блокували" телевізор. Тоді це було приблизно те саме, що сьогодні сховати від дитини гаджет (сміється). Бо я мала б уроки вчити, а мені хотілося дивитися фільми. Вони виймали з телевізора транзистор. Але, звичайно, я знала, де його ховають. Знаходила, підключала – і дивилася. Ну а що? Діти, коли їм щось дуже треба, знайдуть усе (сміється).

Тому мої маленькі театральні вистави почалися не вдома, а одразу на справжній сцені. У п’ять років я зіграла першу роль у Запорізькому театрі імені Магара – у виставі за романом Теодора Драйзера "Дженні Герхардт". Оце вам дитинство! (сміється). Під час гастролей отримала першу нагороду за краще виконання дитячої ролі на одному з фестивалей. І знаєте, досі зберігаю подарунки звідти. Маленьке барильце меду і жовтого ведмедика. І от той ведмедик був для мене найбільшим скарбом. Тоді ж іграшки було дуже важко дістати.

Про якісь особливі подарунки я й не мріяла. Хіба що дуже хотіла велосипед. Але так і не дочекалася, бо мама боялася, що впаду, зуби собі виб’ю чи ще щось утну. А я бешкетницею була страшенною! По суті, головною у нашій дворовій команді. Ми такі витівки виробляли, що зараз, коли згадую, дивуюся: як взагалі залишилися живі? (сміється).

Могли, наприклад, вилізти на дев’ятий поверх і на спір пройти кілька метрів по даху – по такому вузенькому поріжку, а перед тобою просто нічого! Зараз навіть страшно уявити. А тоді нам було весело: "Ану, хто пройде!" Я вже потім, коли стала дорослою, розповідала мамі ці історії – вона хапалася за голову. А ще ми могли вилізти на навіс над під’їздом і стрибати звідти на землю. І треба було правильно приземлитися, щоб коліна не розбити, бо дома дістанеться.

Лазили по деревах, могли пів дня просидіти там. А ще я з дитинства була справжньою котячою мамою (сміється). "Де будемо гуляти?" – "За будинком!" І всі біжимо туди. А там у нас збиралися всі місцеві коти. Ми їх годували, несли додому, я їх пеленала.

Потім батьки подарували мені ковзани. Боже, яке це було щастя! Я мріяла про білі фігурні, дісталися "дутиші" – чорні, чоловічі. У мене навіть є фотографія, де я в них стою. А коли в Запоріжжі, що траплялося не так уже й часто, приходили морози, у нас починалося справжнє свято. Тато заливав каток! У нас тоді було щось на кшталт сучасного ОСББ – збори мешканців, і тато там головував. І на ньому була ця місія – залити нам каток. Діставав шланг, і починалася пригода. Це такі яскраві спогади.

Я була заводилою в нашому дворі. Такою дівчинкою, яка завжди всіх заохочувала: "Ану, давайте! Ану, пішли!" (сміється). Лідерські якості в мені відчувалися ще з дитинства. Нічого не боялася, постійно кудись лізла, щось вигадувала. Хоча, знаєте, було в дитинстві й інше. Був і булінг, і моменти, які зараз згадувати не дуже приємно. Я все-таки певний час була таким собі гидким каченям. Носила окуляри й страшенно їх соромилася. Красиві ще спробуй знайди в той час...

Батьки купили мені страшненькі, вони потім зламалися, і я взагалі перестала їх носити. При моїх мінус шість, уявляєте, як бачила? І, звичайно, діти це помічали. Обзивали, говорилти різні речі... Зараз ми багато говоримо про булінг, і це справді серйозна проблема. Бо діти в певному віці можуть бути неймовірно жорстокими. Але я усе це подолала. І десь у дев’ятому-десятому класі все відійшло. А потім вступ до інституту – і взагалі почалося інше життя.

– Який подарунок чекаєте від чоловіка? І який за спільні роки був для вас найбільш особливим?

– Ну, власне, найромантичніший подарунок – це, звісно, те саме шоколадне серце, про яке я вже не раз розповідала. Про нього мабуть вже вся Україна знає (сміється). Але чому б іще не згадати? Мені здається, це гарний приклад для наших чоловіків: він заохочує, бо жінки завжди цінують романтику, якісь зворушливі моменти. А якщо до романтики ще додається щось матеріальне – омріяний парфум, автівка, для когось – ключі від нової квартири чи якась фантастична каблучка – але, повірте, я абсолютно не про це (сміється). Для мене в пріоритеті професія, здоров’я, гарна форма. Щоправда, про форму – це окрема розмова (сміється).

Про який подарунок я мріяла цьогоріч? Що сьогодні в нас у руках щодня, щохвилини? Ну, звичайно ж, телефони! Тому натякнула – і, мушу сказати, вже отримала новенький телефон. І знаєте, для мене це, чесно кажучи, цінніше, ніж якась каблучка. Прикрас у мене й так багато. Не те щоб діамантових розсипів – я дуже люблю українські прикраси, гердани, різні креативні речі.

Та й сьогодні якось й не одягнеш той самий "каратник" – не на часі це абсолютно. А от якусь креативну прикрасу від українського дизайнера – це круто! І Віталік знає мої смаки. Тому я вам скажу головний секрет наших подарунків: треба правильно подавати натяки. Я завжди трошки направляю: от там-то і там-то такий аромат, і от такий телефон. Жодних промахів, помилок – і усі задоволені. Мені здається, це взагалі прекрасна жіноча стратегія: не чекати, поки чоловік вгадає, а допомогти.

Я зберігаю дитячі подарунки доньок – і це для мене неймовірно щемливо. Коли ти молодий, життя несеться, летить кудись стрімголов. А потім раптом приходить момент, коли діти вже вилетіли з гнізда. І ти озираєшся назад: ніби ще вчора ти тримала їх маленькими, а сьогодні вони вже дорослі, мають власні сім’ї. І тоді ти дістаєш ці старенькі листівочки, малюнки – і вони раптом стають безцінними. Тонечка вишивала мені подарунок на день народження – зберігаю його. А малюнки Ані – вона, до речі, фантастично малює. Я все це зберігаю в окремій шафі. Там мої дитячі скарби.

– Ваше 50-річчя було дуже яскравим. Ви наважилися на еротичну фотосесію. Мали бенефіс на сцені та гучне святкування в ресторані. У вас тоді в гостях були Віталій Кличко, Юрій Горбунов, Маша Єфросиніна, ваш перший чоловік Євген Паперний, Віктор Горянський, Григорій Чапкіс, Наталія Сумська з Анатолієм Хостікоєвим. Що з того вечора залишилося в пам’яті?

– Ви знаєте, десять років пролетіли, як одна мить! Здається, ніби це було зовсім недавно, а вже стільки всього змінилося… Пам’ятаю той вечір, друзів, колег, усіх людей, яких ви назвали. Я ними дуже дорожу. Моє 50-річчя справді було яскравим, гучним, дуже красивим.

Але повторювати ми не будемо. Такі вечірки не на часі. Зараз я сприймаю все зовсім інакше. Дуже вдячна Богові за те, що ми взагалі маємо можливість жити, працювати, виходити на сцену, зустрічатися з глядачами. Вдячна колегам, які мене оточують, чоловікові, дітям, друзям. Глядачам, але найперше – нашим захисникам. Саме завдяки їм ми сьогодні можемо продовжувати жити й працювати.

Своє 59-річчя я теж зустрічала на сцені. Ми були на гастролях на Полтавщині, і після вистави наші військові винесли мені торт. Боже, це було незабутньо! Того вечора ми закрили одразу три збори. І, знаєте, саме тому я так наполягаю, щоб гастролей було більше. Бо це можливість зробити щось конкретне. У соцмережах – дуже важко зараз рухати збори. А коли виходиш на сцену, можеш звернутися до людей особисто – це зовсім інша енергія і результат.

– Олю, 60 років – це вік, коли можна подаватися на пенсію. Ви вже перевіряли, скільки вам "набігло" за роки роботи? І ще цікаво: для вас пенсія – це просто додатковий бонус чи важливі гроші?

– Мушу чесно сказати, що ще не зверталася до пенсійного фонду. Але, звісно, треба звернутися – візит не за горами. Я знаю, що вже з 60 років можна з’ясувати всі нюанси, порахувати, на що можеш розраховувати. А стаж у мене, слава Богу, чималий – більше 40 років в кіно. Я понад 20 років працювала в академічному театрі імені Лесі Українки, багато років – на телеканалах "1+1", "Інтері", Першому національному, ТРК "Київ". І маю понад 100 ролей у кіно. Тому дуже сподіваюся, що держава оцінить цю працю і пенсія буде достойною. Ну, я сподіваюся (сміється). А як воно складеться насправді – не знаю.

І я б не називала пенсію просто якимось додатковим бонусом. Це все-таки результат нашої праці. Колосальної праці! Ми вкладаємо величезну кількість сил, енергії, витрачаємо здоров’я – як і всі українці у своїх професіях. Звичайно, є професії набагато важчі. Я це розумію. Але й у професії актора бувають такі навантаження, які глядач не завжди навіть здогадується. Ми возимо вистави по всій Україні, їдемо в найвіддаленіші куточки. І знаєте, для мене найцінніше – це те, що люди після вистави пишуть. Одна глядачка якось написала мені: "Ви – мій магній B6" (сміється). Ну, хіба можна придумати кращий комплімент?

Про що сьогодні може мріяти акторка? Про вагомі, глибокі ролі. Оце моя найбільша мрія. Я дуже хочу зніматися в кіно, повернутися в нього в тому обсязі, до якого звикла. Раніше я дуже багато працювала в кінематографі, і мені цього страшенно не вистачає. Можливо, так складеться, що мій потенціал знову помітять продюсери, режисери. От, власне, на День Незалежності мене можна буде побачити в серіалі "24" на ICTV2. І дуже вдячна за цю роботу авторці сценарію та креативній продюсерці Валентині Руденко і режисерові Зазі Буадзе. Я дуже рада, що Валентина Степанівна знову мене згадала. У нас уже є прекрасний творчий доробок – працювали разом над серіалами "Хазяїн" і "Хазяїн-2", де моїм партнером був Богдан Бенюк, а також чудова команда акторів.

Я переконана, що актор може бути затребуваним у будь-якому віці, навіть у дуже зрілому. Головне, щоб цей потенціал розгледіли. А від чого це залежить? Чесно кажучи, я й сама не можу відповісти. Зараз змінилися пріоритети, у багатьох продюсерів і режисерів є своя когорта улюблених акторів, свій ансамбль, у який дуже складно потрапити. Але я не опускаю рук.

А що стосується театральних вистав, тут у мене, слава Богу, різноманіття. Дуже рада, що з’явилася нова вистава – "Браво, Джулія". Продовжуємо гастролювати з "Нашими Кайдашами: Основний інстинкт". Є ще дуже запальна комедія "Дівчата без комплексів", де я граю зірку естради, яку трошки призабули, а тут раптом відкривають знову. Дуже смішна історія! Залишається в нашому репертуарі "Сублімація любові" – кохання на трьох у партнерстві з Віталієм Борисюком і Лесем Задніпровським. А ще "Дорослі забави", де Віталій фантастично співає арію Каварадоссі Пуччіні. Ніхто спочатку навіть не вірить, що актор може так співати.

Найголовніше для артиста – бути задіяним. Це колосальна робота, яка тримає у формі й водночас допомагає відволікатися від важких думок. Ти виходиш на сцену навіть під час тривог. Пам’ятаю, як ми грали в Одесі: навколо летіло, вибухало, а ми все одно поверталися й продовжували виставу. Коли приїжджаємо на захід України, часто підходять переселенці, розповідають свої історії: "Пані Олю, ми ж із вами зустрічалися в Маріуполі!" А ще – у Костянтинівці, Покровську, Сєвєродонецьку. Показують фотографії, на яких ми разом на сцені – у будинках культури, мистецьких центрах, театрах, яких сьогодні вже немає або які дуже змінилися.

Особливо добре пам’ятаю Маріуполь. Востаннє ми грали там перед Новим роком, у 2021 році. Це був фантастичний вечір. Яка площа – красива, з фонтанами, з підсвіткою… Після вистави до мене підійшов хлопчина і подарував "Кобзар". Він стоїть у мене серед книжок у вітальні. А хлопець зараз воює, час від часу мені пише.

І я щоразу думаю: який же це абсолютно героїчний народ – українці. Нещодавно бачила, як після удару по столичній Лук’янівці люди виходили й торгували просто на ящичках, на картонках – розкладали овочі, фрукти, квіти… Боже, це просто до сліз. А навколо ще димить, не загасили пожежу, все розбите. А люди вже на своїх місцях. Відновлюють кав’ярні, пропонують каву. І я дивлюся на це й думаю: ну як таке можливо? Звідки стільки сили?

– Нещодавно на сайті "Главком" вийшло інтерв’ю з актором Анатолієм Хостікоєвим, де він тепло відгукувався про вас. Відомо, що ви вже роками майже не спілкуєтеся з рідною сестрою Наталією, дружиною Анатолія Хостікоєва. Ця журналістська розмова якось вплинула на стосунки у вашій родині?

– Так, я читала це інтерв’ю з Анатолієм Георгійовичем, і мені було дуже приємно, що він мене згадав і так тепло відгукнувся. Я пам’ятаю весь наш творчий шлях, співпрацю, і це для мене незабутньо. Особливо спільна робота в серіалі "Роксолана". Це вже легендарна історія, яка залишається в пам’яті поколінь. Ми тоді зіграли Султана і Настю Лісовську – Хюррем Султан. Тому я дуже вдячна Анатолію Георгійовичу за ці слова. Мені це справді зігріває серце. І я щиро сподіваюся, що наші стежки – і життєві, і творчі – ще перетнуться.

Цьогоріч моїй сестрі Наталії виповнилося 70 років. Я привітала її у себе на сторінці в соцмережі. Вона відповіла "дякую". Ну, і на тому спасибі... Але знаєте, для мене було важливо привітати її від щирого серця. Я це зробила – і мені приємно. Мабуть, у житті бувають ситуації, на які ми не можемо вплинути. Але це не означає, що з твого серця має зникнути любов чи вдячність. Вона моя сестра – і як би не складалося життя, це назавжди залишиться фактом. Тому я залишаю двері відчиненими.

– Не можу не згадати нещодавній скандал з актором Олексієм Горбуновим, який публічно дозволив собі досить грубі висловлювання щодо вас. Ви відповіли йому не менш різко. Після цього він перепросив?

– Я на це й не розраховую. Останнім часом ми не спілкувалися і не бачилися, хоча нещодавно знімалися в одній картині – "Скамер". Щоправда, у нас були різні знімальні дні. До речі, він дуже класно там зіграв. Але це його стиль спілкування. Він часто так висловлюється про колег. Мабуть, так бачить світ і вважає, що це смішно. І, можливо, навіть не варто на нього ображатися, бо для нього це такий гумор. Хоча особисто мені він абсолютно незрозумілий.

Скільки його пам’ятаю, він завжди так спілкувався. Але раніше це залишалося у вузькому колі, серед своїх. А коли такі слова виходять у публічний простір, це зовсім інша історія. І, на мою думку, це виглядає недолуго й дуже прикро. Знаєте, багато хто з колег уже просто не реагує на його висловлювання. Мабуть, думають: а який сенс? Але я вирішила відповісти. Можливо, він почує, замислиться і зробить для себе якісь висновки.

– Торік, розповідаючи про свій майбутній ювілей, ви озвучили досить сміливий план: схуднути і зробити відверту фотосесію, подібну до тої, що робили на своє 50-річчя. Вона буде?

– Так, це був сміливий план – повернутися до своєї ідеальної ваги, а це мінус 20 кілограмів. Але я вже зробила мінус п’ять від тієї цифри, яку собі поставила. І це вже досягнення! (сміється) Ще не рекорд, але працюємо над цим. Щоправда, фотосесія в стилі ню навряд чи буде – просто фізично немає на це часу. Може, на 70-річчя!

От там уже можна буде поставити собі таку мету. Я взагалі планую серйозно взятися за спортзал, хочу підкачатися. Пам’ятаю, як свого часу Ксюша Мішина буквально за кілька місяців неймовірно перевтілилася – раз, і така прокачана! Красиве, сильне тіло, м’язи. Я теж, зізнаюся, хотіла б такого результату. Але прекрасно розумію, яка це праця. Треба реально впахувати, кайлувати – от хороше слово! – у спортзалі (сміється).

Дуже хочу повернутися до бігу. Я його просто обожнювала! Коли бігала, була у прекрасній формі. Але зараз маю певні проблеми зі спиною, і лікар-вертебролог заборонив. Тому доводиться обирати інші навантаження. Ходьба, степер… Ну, чесно кажучи, для мене це трохи нуднувато. Бо коли ти біжиш, відчуваєш ритм, кров буквально вирує, одразу наповнюєшся енергією. Але я слухаю лікаря й шукаю той формат фізичної активності, який буде і безпечним, і приноситиме задоволення. Бо якщо вже займатися собою – то з любов’ю до себе, а не через силу. Але мушу сказати: спорт – це справжнє диво! Він того вартий.

– У нещодавньому інтерв’ю нашому виданню ваша молодша донька Аня зізналася, що вже має обранця та мешкає окремо від вас. Може, ви скоро знову станете тещею?

– Якщо Аня вам сказала в інтерв’ю, то, мабуть, треба робити висновок, що її серце справді зайняте (усміхається). І я дуже сподіваюся, що все в них складатиметься щасливо. Я рада, що вона знайшла того, кого шукала, а він знайшов її. Для мами найголовніше – бачити, що твоя дитина щаслива, що поруч із нею людина, з якою їй добре. Тому я абсолютно не проти знову стати тещею. А стати ще й бабусею… Я вже бабуся двох онуків, і якщо наша родина буде збільшуватися – це просто неймовірно. Ми з Віталіком тільки цього й чекаємо. Але я нічого не загадую, ні на кого не тисну – просто сподіваюся.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з телеведучим Юрієм Горбуновим: як заманив Шона Пенна у свій фільм, чому свариться з Бокланом і що насправді відбувається у шлюбі з Осадчою.

А ще на OBOZ.UA інтерв'ю з народною артисткою України Ларисою Руснак: життя у Швейцарії, робота таксисткою та відмова від пропозиції заможного кавалера.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!