Відео дня
Контрабас, джаз і свобода імпровізації: історія Валентина Корнієнка, який грає без кордонів
Від підліткових експериментів із гітарою до сцени разом із чотириразовим номінантом "Grammy" Joel Holmes, від камерних джазових квартетів до керування великим оркестром – його музичний шлях схожий на захопливу імпровізацію. Валентин Корнієнко виступав у Європі та США, створював аранжування для зірок української сцени та світових артистів, а кожен його проєкт – це історія про пошук звучання, що торкається серця.
– Свою музичну кар’єру ви розпочали з гітари, а потім сфокусувались на контрабасі. Чому змінився вибір музичного інструменту?
– Я починав із гітари, як і багато моїх ровесників. У мене не було вчителів чи школи – усе вчився сам, на слух. Мене завжди цікавила не лише гармонія, а й глибина басових партій. Коли вперше взяв у руки контрабас, відчув дуже сильне внутрішнє "так" – ніби цей інструмент сам мене обрав. Я зрозумів, що це те, чого шукав: глибокий тембр, здатність тримати основу, вести ансамбль. Відтоді контрабас став моїм головним інструментом і визначив мою подальшу кар’єру. Завдяки йому я став музикантом, який формує фундамент і часто бере на себе визначальну роль у колективі, від якої залежить цілісність музики.
– Ви закінчили Київський інститут музики ім. Глієра. Як цей відомий навчальний заклад вплинув на вас як джазового музиканта?
– Це був неймовірний час. Я потрапив у середовище, де музика звучала постійно – від ранку до ночі. Ми грали скрізь: у залах, гуртожитках, на сценах. І дуже швидко я відчув, що став музикантом, з яким усі хочуть співпрацювати. Це давало величезну мотивацію, адже я розумів: мої ідеї мають цінність і впливають на спільний результат. Викладачі, які були для нас авторитетами, не лише навчали, а й виходили зі мною на сцену, визнаючи мене рівним партнером. Це було визнання і велика відповідальність. Саме тоді я навчився брати на себе провідну функцію – коли від тебе залежить, у якому напрямку рухатиметься вся команда.
– Ви брали участь у міжнародних проєктах не тільки в Європі, але й у США. Чи є відмінність у тому, як сприймають джаз українці та західна аудиторія?
– Так, відмінності є. У США джаз має глибоке коріння, це частина їхньої історії, музика, яка народилася там і увійшла в ДНК культури. В Україні джаз – це радше мистецтво для людей, які свідомо обирають щось глибше, інтелектуальне. Але є одна спільна риса: увага і повага слухача. Коли ти виходиш на сцену, незалежно від країни, ти відчуваєш, як люди слухають кожну ноту. Для мене це знак, що моя музика зрозуміла й важлива в будь-якому культурному контексті. Це додає впевненості в тому, що я можу відігравати ключову роль у міжнародних музичних проєктах і залишатися почутим усюди.
– Якщо вже говоримо про справжній джаз, розкажіть про вашу співпрацю з Joel Holmes, 4-кратним номінантом "Grammy". Як саме ви познайомились?
– Це була абсолютно несподівана зустріч у клубі "44" у Києві. Joel вийшов на сцену разом із нами, і з перших тактів ми відчули неймовірну музичну хімію. Його манера гри, вихована на gospel і сучасному джазі, поєдналася з нашою європейською школою. Згодом він повернувся до Києва, і ми почали спільну роботу над альбомом. У цій співпраці я виконував лідируючу і критичну роль: мої контрабасові лінії та аранжування стали основою, яка дозволила органічно поєднати різні музичні світи. Це був унікальний досвід діалогу культур, і я пишаюся, що саме моя участь допомогла надати цьому проєкту цілісності й завершеності.
– Що для вас означає тріо "Боголюбов-Корнієнко-Фантаєв"…?
– Це тріо стало для мене прикладом справжнього партнерства. Ми зустрілися на сцені – і відразу виникло відчуття, що музика народжується природно. Але навіть у таких умовах завжди потрібна основа, яка тримає весь ансамбль. Моє завдання було саме таким: контрабас задавав ритм, гармонію, створював простір для імпровізацій колег. Це відповідальність, яка часто непомітна для слухача, але критична для музикантів. Я б сказав, що виконував тут центральну функцію, яка дозволяла музиці звучати цілісно й вільно одночасно.
Саме завдяки цьому наше тріо отримало багато позитивних відгуків і було високо оцінене публікою.
– У 2018 році під вашим керівництвом у супроводі оркестру "Kaska Records Band" відбулося триб’ют-шоу "STING"…
– Це був великий виклик і водночас величезне натхнення. Я мав створити всі аранжування, написати партитури для великого складу, організувати репетиції і фактично керувати всім музичним процесом. Це означало не лише багато безсонних ночей, а й відповідальність за кінцевий результат. У цьому проєкті я грав лідируючу і критичну роль, адже від моїх рішень залежало, як зазвучить оркестр. І коли ми вийшли на сцену, а зал на 1700 людей вибухнув оплесками – це стало підтвердженням, що робота була зроблена правильно.
– Ви також співпрацювали зі співачкою Златою Огнєвіч…
– Це була цікава творча співпраця. Злата запропонувала зробити нову програму – і дала мені повну свободу в тому, як саме вона має звучати. Я створив аранжування, написав симфонічні оркестровки, сам грав на контрабасі й керував усім процесом. Моя функція була визначальною, адже саме мої рішення перетворили її пісні на джазову програму. Ми виступили в Caribbean Club, а потім із цією програмою їздили ще в кілька міст. Для мене це було підтвердженням, що я можу надати новий вимір навіть уже відомій музиці й відкрити її для іншої аудиторії.
– Крім того, ви знялися в музичному фільмі Арсена Мірзояна та Тоні Матвієнко…
– Це була справжня музична подорож. Ми грали й записували пісні в дуже незвичайних місцях – у старому млині, на човні, у колишній в’язниці. Кожне місце мало свій характер і вимагало адаптації. Контрабас у цих умовах ставав тим інструментом, що тримав усю основу, і моя роль була критичною для збереження цілісності звучання. Я відчув, що здатен працювати у будь-яких обставинах і нести відповідальність за результат незалежно від умов. Це був надзвичайно цінний досвід.
– З якими ще артистами працювали в турах та на концертах?
– Я грав у всіх турах Арсена Мірзояна, а також співпрацював зі Златою Огнєвіч, Іваном Дорном, Монатіком, Дмитром Шуровим, Тонею Матвієнко, Сергієм Бабкіним, дуетом "Анна-Марія", Мама Ріка, Джамалою, Віктором Павліком. Кожен із цих проєктів був різним за форматом, але всюди я відчував відповідальність за загальне звучання. Це не лише грати свою партію, а й формувати стиль ансамблю. Тому часто я виконував ключову роль у створенні цілісної музичної картини.
– Розкажіть про ваші дипломи та нагороди. Які з них для вас найважливіші?
– Я завжди вважав, що найвища нагорода для музиканта – коли тебе запрошують грати знову й знову. Але офіційні відзнаки теж важливі. У 2011 році мені присвоєно звання "Заслужений артист естрадного мистецтва України" – це велика честь і визнання моєї праці на державному рівні. Я є лауреатом міжнародних конкурсів, маю кілька Гран-прі, входжу до складу журі фестивалів і з 2006 року є членом Асоціації діячів естрадного мистецтва України. Усе це підтверджує мою провідну роль у розвитку музичного мистецтва як в Україні, так і за її межами. І все ж для мене найбільше значить те, що колеги і публіка цінують мою роботу й запрошують мене до нових проєктів.