"Дружина каже: не знаю, як без нього далі". Рідна тітка Андрія "Дизеля" Яценка відверто розповіла про особисте життя і таємниці музиканта

У четвер, 23 жовтня, у Києві попрощалися з лідером культового гурту Green Grey Андрієм "Дизелем" Яценком. Раптова смерть музиканта через хворобу серця стала шоком для його друзів і близьких.

На прощанні з артистом OBOZ.UA поспілкувався з його рідною тіткою Айєю Коростильовою, яка приїхала на похорон із Німеччини. Найближча родичка розповіла, яким насправді був музикант за сценою: про його дитинство, про неймовірний зв'язок із мамою та стосунки з дружиною. Вона також пояснила, чому ніхто з близьких не очікував такої трагічної втрати.

"Родичів у Києві в нас, по суті, вже й не залишилося, – розповідає Айя Коростильова. – Моя рідна сестра Іриша померла сім років тому. Ми з чоловіком уже понад 30 років живемо в Німеччині, але я однаково постійно сюди приїжджаю – і на Андрюшині концерти, і на могилу до батьків, і до сестри. Київ для мене, хай там як, залишається домом. Цей приїзд – найважчий за всі роки. Ми тут, щоб попрощатися з племінником... Досі не вкладається в голові. Адже я вже тут уперше почула, що в нього були проблеми із серцем. За весь час, що ми спілкувалися, ніхто й подумати не міг, що в Андрія може бути щось серйозне зі здоров'ям.

Коли Женя, його дружина, зателефонувала мені в Берлін зі страшною новиною, я спочатку вирішила, що стався інфаркт. Він останнім часом дуже багато працював – концерти, контракти, майбутній гастрольний тур. Подумала: організм не витримав. А коли приїхали до Києва, побачили висновок: ішемічна хвороба серця. Судячи з усього, вона давно давала про себе знати, але Андрій не надавав цьому значення. І ось усе так страшно закінчилося.

Женя тепер, бідна, страшенно себе звинувачує, що не наполягла пройти обстеження. Але ж він категорично не переносив лікарів. Просто терпіти не міг усе це – аналізи, лікарні. Він із самого дитинства весь був у музиці. Ось прямо повністю – до останньої клітинки. Для нього музика була всім: і справою життя, і натхненням, і розрадою. Це була його стихія, його повітря. І мама, і дружина – і все-все. Іноді здавалося, що крім музики, для нього нічого більше й не існувало.

– Ви були близькі з Андрієм?

– Так, дуже. З моєю сестрою, його мамою, у нас 20 років різниці, мама мене народила в 43 роки. Я старша за Андрія всього на чотири роки, ми разом виросли. Я така собі тітка – більше як старша сестра йому була. Знаєте, із самого дитинства було видно, що він стане музикантом. Маленький ще був, а вже вішав на себе гітару – вона в нього по підлозі волочилася, а він однаково дзвенів струнами, бринькав без перерви. Це було так зворушливо. У музичному гурті починав, не повірите, з десяти років. І навіть в армії без музики не міг – і там виступали. Він завжди знаходив спосіб бути на сцені. Коли почався перший успіх – ми вже жили в Німеччині. Але я все одно стежила за ним, дуже пишалася. Пам'ятаю, коли почула про перші концерти, про те, що їхній гурт Green Grey стає популярним – навіть не відразу повірила. До цього, чесно кажучи, все-таки думала, що це більше хобі, хлопці грають, їм добре разом... А потім дивлюся – та ні, все по-справжньому. Уже сцени, публіка, кліпи, телебачення. Вони буквально злетіли.

– А ви бували на їхніх концертах у Німеччині?

– Так, звісно! І в Берліні, і в Києві. Був один особливий концерт – я його ніколи не забуду. Це було в Києві, ми спеціально приїхали з Німеччини. Андрій написав пісню, яку присвятив мамі, моїй сестрі Іриші. Він тоді вивів її на сцену, просто під час концерту. Це було неймовірно зворушливо. І подарував величезний букет квітів (плаче). У них узагалі були приголомшливо теплі стосунки. Він, можна сказати, був матусиним сином – у найкращому сенсі слова. Іриша йому дзвонила за день разів п'ять-шість, цікавилася буквально всім: чи поїв, де був. І він ніколи не дратувався, не відмахувався, не говорив "мам, я зайнятий". Якщо не міг говорити – передзвонював. Він одна дитина у батьків.

– Ми мало знаємо про його особисте життя.

– З Женею Андрій разом 15 років – вони в офіційному шлюбі. Дітей у них немає. Чому – я ніколи не питала. У такі речі не заведено влазити – це особисте. Може, спочатку, поки був молодий, – все здавалося попереду, часу вистачить. А потім пішла робота, постійні переїзди. Музичне життя – це ж не просто сцена, це важка праця. А щоб ростити дитину, потрібен час, а в нього життя на колесах. Женя завжди – поруч, вона з ним їздила на всі концерти, в усі поїздки.

З мамою Андрія в неї були дуже хороші стосунки. Вона її не називала "мамою", завжди "Ірина Федорівна", але це не заважало теплу між ними. Завжди турботлива: "Ірино Федорівно, чим вам допомогти? Давайте я вам шторки виперу, приберу, давайте я вам щось допоможу". Женька – дуже хороша. Іриша хворіла, Андрій дуже піклувався про неї – матеріально й морально. А коли призначили операцію, Женя практично весь час провела з нею в лікарні.

Останніми роками Андрій із дружиною жили на орендованій квартирі. Хоча в нього ж залишилася батьківська – двокімнатна, на Троєщині. Але він вирішив, що так зручніше. А ми зараз зупинилися у друзів – свого житла тут у нас уже немає. Коли виїжджали в Німеччину, це ж ще був Радянський Союз. Тоді все було зовсім по-іншому – квартири не продавалися, не обмінювалися, як зараз. Офіційно видавали 600 доларів – і все, можна було залишати країну. Все це було так давно.

– Що ви відчули, коли дізналися про смерть Андрія?

– Це був шок. Знаєте, ось просто справжній шок. Я досі, якщо чесно, не можу до кінця повірити. Адже він виглядав дуже добре – молодий, підтягнутий. Його 55 років йому ніхто не давав – усі навколо так говорили. Мої діти, у мене їх троє, завжди дивувалися: "Андрюха взагалі не змінюється! Такий бадьоренький, енергійний!" Він і справді був живчик – постійно в русі. Здавалося, ще жити й жити, років 25 хороших точно попереду. Я могла припустити що завгодно, якби, не дай боже, трапилася біда: ДТП, нещасний випадок, але щоб серце – ніколи. Так, у нього колись були невеликі проблеми зі шлунком. Адже він завжди був худорлявий. Я весь час говорила: "Андрюшо, ти занадто худий, треба їсти!". А він сміявся: "Люлю (так мене називав), не можу багато їсти". Зранку в нього – цигарки й кава. Обід – тільки тому, що Женя готувала – старалася. А ввечері – як вийде.

Серце – це останнє, про що я могла подумати. Хоча він справді все сприймав дуже близько. Кожен концерт – як маленьке життя. Женя часто розповідала, що перед виступом його не можна було чіпати, і після – до гримерки якийсь час не заходили. Він усе проносив через себе – емоції, нерви, стрес після сцени. Green Grey була його дітищем. Женя зараз каже: я не знаю, як без нього жити далі. У них були дуже хороші стосунки. Він був дуже порядний чоловік, надійний, турботливий, як чоловік – уважний.

– Ексколега Андрія по Green Grey Петро Цимбал розповідав нам в інтерв'ю, що Андрій дуже любив тварин і неймовірно трепетно ставився до всього живого.

– У них із Женею, до речі, шикарні дві собачки. Андрій ніколи не дарував нам зрізані квіти – тільки в горщиках. Казав: "Зрізані квіти через два дні зів'януть, і пам'ять про подарунок зникне. А коли даруєш у горщику – вони ростуть, живуть довго, і щоразу, коли дивишся, згадуєш людину, яка подарувала". Він був дуже уважним до дрібниць, до того, що робить життя красивим.

– Які стосунки поза сценою у нього були з незмінним партнером по Green Grey Дмитром Муравицьким ("Муріком")?

– Вони трохи різні. "Мурік" – більш сімейний, дуже багато часу приділяє своїм дітям. Андрій із Женею більш вільні в цьому плані, могли ввечері кудись за хвилину зірватися – у клуб, на якийсь рок-концерт, на тусовку. "Мурік" завжди був більш замкнутим. Але вони всі дуже дружили. Пам'ятаю, коли вони приїжджали в Берлін отримувати нагороду від MTV, зупинялися в нас. І це був не єдиний раз, коли жили під час гастролей. Як ми їх приймали? Ну, як справжні українці: готували багато всього смачного, намагалися, щоб їм було затишно, як удома.

– Якою була ваша остання зустріч з Андрієм?

– Ми, на жаль, не бачилися сім років. Спочатку був ковід, потім – велика війна. Я весь час йому казала: "Хочу приїхати, на могили до батьків, до сестри". А він якось нещодавно сказав: "Люлю, мертві тебе зрозуміють зараз. Ми звикли до бомбардувань, а для вас це буде шок. Почекай трохи". І ось бачите, за яких обставин мені довелося приїхати (плаче). Після смерті сестри Андрій залишався для мене в Києві єдиним близьким родичем. Ми бачилися востаннє на похороні його мами. А потім спілкувалися тільки телефоном. Він часто телефонував, і щоразу це були довгі розмови.

– Як вам живеться в Німеччині?

– Ми вже там 33 роки – це дуже багато. Діти виросли, з'явилися онуки – все йде своєю чергою. Але, звичайно, щоразу приїжджаючи сюди, відчуваю і біль, і тугу за своєю країною. Коріння-то все тут, усе звідси, переживаєш за людей, за місто. Що говорять про війну в Німеччині? Різне буває, ви це самі знаєте. Дуже багато біженців, слава Богу, Німеччина дуже допомагає. Приємно бачити, що на багатьох будівлях майорять українські прапори – це прямо гріє душу. Наскільки я знаю, більшість українців дуже сумують за домом, за рідною землею. Але є й ті, хто хоче залишитися – вчить мову, намагається влаштуватися. До речі, я все частіше чую українську мову на вулицях, і, відверто кажучи, мені стає якось навіть ніяково говорити російською. Так вийшло, що ми їхали, коли Київ був русифікований, більшість людей не спілкувалися українською. Але у мене прекрасно знає її чоловік – я дуже ним пишаюся в цьому плані. І взагалі так здорово, що мова активно повертається, коли чуєш її в Києві та розумієш, що коріння, традиції живі.

Раніше OBOZ.UA розповів, що відомо про останні роки життя "Дизеля" з Green Grey.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!