Дружба з Роговцевою, життя в будинку на колесах в Києві і переїзд у село. Куди зник найменший "довгоносик" Василь Бендас

Актора та телеведучого Василя Бендаса ні з ким не переплутаєш завдяки нестандартній зовнішності. Після слави "Довгоносиків", роботи на телебаченні та ролей у кіно він свідомо проміняв столичне життя на рідне село на Івано-Франківщині.

Цьогоріч артисту виповнилося 50 років. В інтерв'ю OBOZ.UA він відверто розповів, як живе та чим заробляє нині, кого з відомих гостей приймає у своєму домі, а також зізнався, чому на піку кар'єри був змушений виїхати з Києва.

"У 2014 році в мене помер батько, і мама залишилася сама. Вона вже тоді мала проблеми із зором, тому не міг її покинути. Село є село: господарство, город, кури – усе потребує догляду. Тож вирішив їхати з Києва. Коли з'являється якась робота, приїжджаю, відпрацьовую і знову повертаюся. Мамі вже буде 86 років, але вона в мене молодець – сама дає собі раду в побуті. Щоправда, на городі я їй нічого вже робити не дозволяю. Сідає в затінку у своє улюблене кріселко й керує: там те зроби, а ото там таке не забудь.

Чи шкодую, що виїхав із Києва? Звісно, трошки сумую. Але як можна порівнювати тугу за тим життям і турботу про маму? Коли помирав батько, я був у Києві. Друзі відразу посадили в машину, ми всю ніч їхали до села. І мені досі болісно згадувати, що я не встиг побачити батька в останні хвилини, не зміг попрощатися. Тому сьогодні для мене на першому місці – мама. Водночас професію не покинув. Якщо є робота, знаходжу можливість. Щось по озвучці – у нас в Франківську є чудове студія Романа Калина, лідера гурту "Гринджоли". Там я записував аудіокнижку, а також свої ролі для аудіовистави. Нині багато процесів перейшли в цифровий формат: отримав матеріал, озвучив, відправив. Якщо потрібно, щось підправили – готово. Тому я не не кинув професію, як то кажуть, каменем у річку. Просто навчився поєднувати з тим, що найважливіше.

Бувають у мене й корпоративи, творчі проєкти. І майже завжди працюємо разом із Віктором Андрієнком. Ми давно знаємо один одного і чудово спрацьовані. Якщо хтось із нас щось забув чи збився, інший підхоплює. У нас схожий гумор, однакове бачення того, як треба працювати, тому все виходить органічно. Чесно кажучи, я не люблю їздити на заходи сам. Коли Віктор Миколайович приїжджає кудись неподалік, можу залюбки вирватися з ним попрацювати на день-два. Але для цього потрібно заздалегідь домовлятися із сестрою з Івано-Франківська, щоб побула з мамою. А у неї своя робота, тому треба завчасно планувати. Ще одна моя сестра на заробітках в Італії. А брат був військовим лікарем, викладав у Чернівецькому медичному університеті. Зараз уже на пенсії. Я в родині – найменший.

Звідки взялася тяга до акторства? Знаєте, першою цю іскру в мені побачила класна керівничка – Марія Онуфріївна Михайлишин. На жаль, вона вже померла. До речі, була класною керівничкою і мого старшого брата. Ще в школі помітила, що я трохи відрізняюся від інших дітей. Коли ми вчили вірші чи переказували твори, хтось робив це невпевнено, а мені якось легко вдавалося. Просила пояснити, про що вірш, що в ньому відчуваю – вмикав фантазію, думав. Саме тоді вона й побачила, що в мене є здібності. Пізніше в школі почалися творчі вечори, ставили вистави – я брав у них участь. Глядачам подобалося. Напевно, тоді я вперше відчув, що сцена мені близька.

Наприкінці школи стало зрозуміло, що з навчанням не все так гладко. Важко давалися математика та інші точні науки. Натомість українська мова, література й історія були улюбленими предметами. Батько чухав голову: "Боже, дитино, та куди тебе з такими оцінками приймуть?" Він працював експедитором на великому підприємстві. Казав мамі: "Давай в торговий-економічний його будемо пхати". На той час наше село Старі Кривотули жило дуже заможно. Тут був колгосп-мільйонник – справжня гордість. Працювали склади, виробничі цехи, пекарня, млин, ковбасний цех, пилорама. Людям навіть не потрібно було нікуди їхати – все на місці.

Голова колгоспу був дуже впливовою людиною. І от у десятому класі я чомусь на одному із заходів вирішив зробити сатиричну пародію на нього. І хоча прямо імені не називав, усі зрозуміли, про кого йдеться. Зал сміявся, люди вловили натяк. А сам герой пародії сидів у першому ряду й уважно слухав. Після виступу батько сказав: "Йдемо до нього". Ми зайшли до кабінету. Там по якійсь справі була й моя Марія Онуфріївна.

Батько почав пояснювати, що думає віддати мене вчитися на налагоджувальника обладнання на лікеро-горілчаному виробництві. А голова давай штрикати: "Та де, ти такий малий, ще в бочці з спиртом втопишся". І тут у розмову втрутилася моя класна: "Правильно, не треба йому туди – погубите дитину. Василю Миколайовичу, вашому синові треба вступати до театрального". Батько трохи подумав і відповів: "Добре, якщо так вважаєте, то займайтеся цим питанням". Марія Онуфріївна і знайшла для мене театральний інститут Карпенка-Карого. Я почав готуватися.

Напевно, одним із найщасливіших днів у моєму житті став день вступу до театрального вишу. Причому вступив я, можна сказати, достроково – ще до того, як закінчив школу. Не дочекавшись останнього випускного іспиту, поїхав складати творчі випробування до Карпенка-Карого. Там потрібно було читати вірші, монологи, співати пісні – словом, показати себе. Пам’ятаю, доходить черга до пісні. І я почав: "Скоро здобудемо Бандери право, в Україні вільній заживемо". А на дворі 1993 рік, у комісії люди старої школи, на столах ще червоні скатертини. Обережно запитують: "А якусь іншу пісню маєте?" Кажу: "Можу ще про Петлюру". "Ні-ні, дякуємо", – відповіли мені. Потім я ще читав вірші, монологи – і мене зарахували!"

"Одразу телефоную додому. А тато каже: "Приходила вчителька математики. Каже, якщо не складеш випускний іспит, тобі поставлять "двійку" і нікуди не вступиш". А я сміюся: "Тату, мене вже прийняли – документи на руках". Коли повернувся до школи, там здійнявся справжній переполох: "Ти не склав випускний іспит – нікуди не візьмуть". А я відповідав: "Та я вже вступив". Дали мені списати математику, подякував за свою "трієчку", попрощався і рушив до Києва. Так почалося моє студентське життя".

"Жив у гуртожитку – це була ціла епоха. Поруч багато людей, які згодом стали відомими. Серед них – Олесь Санін, Олександр Ярема, Семен Горов. Я навіть няньчив його старшу доньку, коли йому з дружиною треба було кудись відлучитися. А двері моєї кімнати були просто навпроти кімнати Олександра Яреми. Він родом із Херсонщини, часто отримував з дому гостинці. Тож ми збиралися, смажили яєчню, спілкувалися – дружили. Олесь Санін жив поверхом нижче – фактично кімната під моєю. До нього можна було заходити як до музею. На стінах висіли кобзи – готові й недороблені, ліри, інші музичні інструменти. Десь лежало альпіністське спорядження: карабіни, мотузки та ще безліч цікавих речей. Завжди було на що подивитися і що послухати. Ми збиралися вечорами, розмовляли. У Саніна завжди панувала особлива атмосфера – творча, жива. Пізніше я знімався в його фільмі "Поводир", а в Семена Горова – у новорічному мюзиклі "Зіркові канікули". Коли сьогодні зустрічаємося в Києві, тепло вітаємося – як старі добрі друзі".

"Вже на другому курсі мені пощастило потрапити до Театру Лесі Українки. Мене забрав режисер Дмитро Богомазов, він ставив там свою виставу. Для студента це була неймовірна можливість. Ходив коридорами театру й не міг повірити, що опинився поруч із людьми, яких раніше бачив лише по телевізору – Георгій Дрозд, Лесь Задніпровський, Ада Роговцева. Разом зі мною на курсі, до речі, навчалася її донька Катерина Степанкова. Казав собі: "Василю, що ти тут робиш?". Запам'ятався перший день зарплати: сказали йти до каси. А я простояв чимало часу за кутком, чекаючи поки всі метри заберуть гроші. Було незручно малому пхатися поперед маститих".

"Згодом дуже здружився з родиною Ади Роговцевої. Вона ставилася до мене як до рідного – називала синочком. Я бував у них удома, не раз залишався ночувати. Товаришував із Костею – сином Ади Миколаївни. Ми разом їздили до них на дачу, їсти варили, багато спілкувалися. Вони жили на Володимирській, неподалік Оперного театру, потім переїхали. У них завжди було дуже затишно – довжелезний коридор увесь заповнений книгами і світлинами. Пам'ятаю наші вечори з Костянтином Петровичем Степанковим: сидимо в кімнаті, він читає мені Федьковича, пояснює тонкощі текстів, розповідає про літературу. А потім ідемо вигулювати собаку.

Ада Миколаївна була мені як мама. Приїжджаю: "Так хочеться домашніх пиріжків". І вже за якийсь час чую: "Васильку, ходи, готові". Вона неймовірно смачно готувала й завжди вміла створити навколо себе особливу атмосферу. Якщо свято – накривалися величезні столи, повні гостями та піснями. Новий рік перетворювався на справжню виставу: розіграші, перевдягання, конкурси, жарти. Для мене той період життя став справжнім подарунком долі".

"Після Театру Лесі Українки була робота в Театрі юного глядача. А тоді в моєму житті з'явився Віктор Андрієнко. Щоправда, спочатку це були не "Довгоносики", а інший телевізійний проєкт – "Вам світять шалені бабки", який виходив паралельно з майбутнім "Шоу довгоносиків". Далі інші програми – "Марабу", "Повне мамаду", "Нові пригоди Шерлока Холмса та доктора Ватсона", "Весела хата", "Веселі байки", "Веселі усмішки". Навіть певний час був одним з ведучих телелотереї "Лото-Забава".

"У Києві довгий час винаймав житло на Райдужному масиві. Хоча був період, коли жив просто в театрі – у гримерці. Тоді все це сприймалося абсолютно нормально. Згодом ми з моїм кумом створили дитячий автоклуб. Працювали переважно з дітьми з інтернатів, неповних або неблагополучних родин. Навчали їх основ автоспорту, організовували заняття з мотокросу, автомобільних перегонів, проводили змагання. Для багатьох дітей це була можливість знайти себе. У якийсь момент зрозумів, що немає сенсу витрачати гроші на орендоване житло. Купив причіп на колесах і облаштував собі затишний куточок на березі Десенки, неподалік від нашого клубу. Облагородив територію, поставив будиночок і оселився там. У причепі було все необхідне для життя: спальня, невеличка вітальня, шафи, душ, плита, мийка, холодильник".

"Прокидався вранці, косив траву, доглядав територію. Навесні білив дерева, прибирав пляж, наводив лад навколо. Мені дуже подобалося таке життя – на природі, без міської метушні. Так прожив доволі довгий час. В сильні морози, перебирався на базу клубу. Там також були всі умови для життя: тепла кімната, душ, пральна машина, кухня. Як не дивно, саме той період згадую як один із найгармонійніших".

"У побуті я вмію робити практично все. А ви думаєте, зараз вдома хто готує? От вчора робив голубці. Для мене це вже настільки звична справа, що можу одночасно дивитися телевізор і руками машинально їх ліпити. Так само не цураюся й господарства. Обробляю город, висаджую наші 15 соток землі. Цього року посіяв трохи ячменю для курей, а для нас посадив картоплю – десь із пів сотні рядків. Вирощую огірки, помідори, перець, баклажани, часник, цибулю, буряки, квасолю, ягоди. Літо для мене – сезон заготівель. Роблю квашені й мариновані помідори та огірки, консервую перець, баклажани, різноманітні салати. Закриваю грибну ікру, мариную опеньки та білі гриби. Ліс зовсім поруч – буквально за хатою. Займаюся риболовлею – дуже це люблю. Також варю компоти, сушу фрукти й ягоди. Спеціально придбав сушарку. А те, що не сушу, заморожую: смородину, ожину, порічки, черешні, вишні та інші ягоди. Мені подобається, коли в домі все своє, бо люблю гостей".

– Віктор Андрієнко розповідав нам в інтерв'ю, що неподалік від вас живе родина Богдана Бенюка.

– Ну, Вітя, мабуть, не дуже добре знає географію Івано-Франківщини. Якщо навпростець через ліси й поля, то, може, за пів дня й дійдеш (сміється). Насправді це не зовсім поруч. Із Богданом Бенюком ми знайомі давно, але в мене в гостях він не бував. Натомість заїжджає Василь Вірастюк. Він мій земляк, родом із сусіднього села Марківці, де жила його родина. Коли балотувався в народні депутати й їздив округом, теж бував у мене. Купував по дорозі продукти, сідали на кухні, обідали, розмовляли про життя. Я кілька років тому їздив у гості до його мами в Івано-Франківськ. Пригощала мене домашніми пельменями. І ви, будете проїздом, заїжджайте до мене, вареників зроблю, поїмо.

У лютому Василь Бендас відсвяткував 50-річчя. Каже, ювілей зустрів у вузькому колі найближчих друзів: "Шашлики були, звісно. Я люблю готувати, смажити, шкварити. Суто чоловічою компанією посиділи". Каже, замість традиційного застілля з друзями вирушили до лазні: "Файно попарилися, поспілкувалися".

Зізнається, що через війну деякі родинні зв’язки фактично обірвалися. Частина родичів живе в Росії, на Камчатці. Після початку повномасштабної війни не чулися: "Колись вони щоліта приїжджали у гості. Розмовляли російською мовою, і ні в кого це не викликало жодних проблем. Прекрасно гостилися, співали, танцювали. Але потім почали з’являтися неприємні висловлювання, і ми поступово перестали контактувати". Сьогодні Василь не має контактів тих родичів, як і вони його. Каже, після зміни номера телефону зв’язок остаточно втратився. На запитання, чи можна назвати тих людей жертвами російської пропаганди, відповідає коротко: "Телевізор робить свою справу".

"У мене є друг – відомий актор, вже не живе в Росії, – продовжує Василь Бендас. – Вітав мене із ювілеєм – ми спілкуємося. У нас така домовленість: написав, прочитав, видалив – самі розумієте. У Криму теж є друзі. Ми іноді спілкуємося, передаємо одне одному вітання. І от ці люди – абсолютно нормальні, прекрасно розуміють, що відбувається. Пам’ятаю, я закінчував четвертий курс театрального інституту, а до нас саме набирали кримськотатарський акторський курс. Серед студентів був Ахтем Саітаблаєв. І мені доручили придумати щось цікаве – привітати новачків кримськотатарською мовою. Підготував цілу промову: від імені четвертокурсників побажав успіхів, гарного навчання, всього найкращого. І вони були в шоці, що звернувся до них кримськотатарською. А потім ми з Ахтемом працювали разом у "Мамаду" – він був помічником режисера".

"Чим зараз заробляю на життя? Ну, як вам сказати... У мене є пенсія, а ще підробляю в друга, – розповідає Василь Бендас. – Він займається виготовленням меблів на замовлення. Робить кухні, вітальні, спальні – все вручну складає. А самому важко впоратися, тому час від часу допомагаю: щось підняти, потримати, перенести. За це маю заробіток. Мені вистачає. Живу в селі, а тут для життя все є. Через дорогу один магазин, трохи далі – ще один. Крім того, приїжджає велика виїзна крамниця з продуктами. Зупиняється практично біля хати, тож далеко ходити не треба".

"Коли востаннє знімався в кіно? Якщо говорити про повноцінний фільм, то це був "Іван Сила". Пізніше ми почали працювати над стрічкою "Загадки Червонолісся", але встигли зняти лише тизер – почалася велика війна. У фільмі я мав грати Мольфара. Цю роль у сценарії Віктор Андрієнко разом зі своєю співавторкою Оленою Шульгою писали спеціально під мене. Дуже колоритний персонаж, справжній карпатський чарівник. Сподіваюся, що проєкт ще вдасться реалізувати. Дай Боже, щоб його таки зняли, бо це могла б бути чудова картина. Особливо для дітей – думаю, фільм став би дуже популярним. Там була неймовірно якісна команда. Шикарні костюми, сильний оператор, фантастичні гримери. Усі працювали на дуже високому рівні. Вже з того, що ми встигли відзняти, було видно: мало вийти справді гарне кіно".

"Мабуть, якісь акторські гени в мені все-таки є, – усміхається Василь Бендас. – По батьковій лінії були далекі родичі, які свого часу емігрували до Канади й працювали в цирку. Знаю, що вони навіть намагалися знайти рідню в Україні. Але сталася прикра історія. Молодший брат мого тата служив в органах і побоявся, що листування з Канадою може зашкодити його кар'єрі. Тому спалив усі адреси та контакти. На тому зв'язок і обірвався. Ми потім із двоюрідним братом не раз намагалися відшукати родичів, але безуспішно. Усі сліди загубилися. Шкода, звісно. Знаємо лише, що їхнє прізвище було Франко".

На запитання про походження власного прізвища актор відповідає, що воно для його краю цілком звичне: "Так, прізвище цікаве, його справді легко запам'ятати. А мама в мене з лемківського роду. Її батько був поляком. Бабуся була вагітна мамою і жила в Польщі. Але почалися репресії та переселення. Бабуся змушена була виїхати в Україну, а дідуся по дорозі зняли з потяга й повернули назад до Польщі. Так вони й розлучилися. Згодом у бабусі з'явився інший чоловік, від якого народилися всі наступні діти. А моя мама була єдиною дитиною від першого чоловіка – поляка. Отака непроста сімейна історія, яких у ті часи, на жаль, було чимало".

– А мама розповідала вам, чому так сталося, що ви виросли не такими, як брати чи сестри?

– Ні, мама нічого не казала на цю тему. Та й я особисто не шукав причини. Коли закінчував школу, мій зріст був приблизно метр вісімнадцять. А зараз, думаю, десь метр шістдесят. Я не веду хронології, не записую нічого в зошити, але точно знаю, що підріс. Юнаком лежав у Києві, в Інституті ендокринології та обміну речовин. Мене лікували, призначали гормональні препарати, проводили різні обстеження. Тоді лікарі багато експериментували. Але наприкінці школи на все це махнув рукою. Сказав: "Та не треба мені цього". Перестав приймати ліки. І через кілька років почав рости. Тож вийшло так, що зріст у мене почав додаватися вже після того, як я відмовився від препаратів.

"Щодо особистого: яке ж життя без кохання? – усміхається Василь. – У дитинстві воно було в кожного. Іноді, можна сказати, навіть мінялося мало не щотижня. Через це всі проходять. У студентські роки теж були симпатії, захоплення, але якихось особливих історій вже й не пригадаю. Зараз мені комфортно самому. Люблю тишу, свій простір, свої справи. Хоча друзів у мене багато, і з людьми завжди знаходжу спільну мову. Але якщо говорити про спосіб життя, то так – я більше одинак".

Раніше OBOZ.UA писав, що сталося із секс-символом 90-х Кариною Плай: втрата квартири, зміна імені та кохання з рок-легендою.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!