Блог | "Справа" Орбана живе: чому Угорщина хоче зробити з України ворога
Будьте першими у курсі головного — підпишіться на Новини на OBOZ.UA у Google
Україна стікає кров’ю у страшній війні проти московського монстра, фактично захищаючи собою значну частину Європи. І саме в цей момент окремі наші сусіди поводяться як гієни, які відчули нашу "слабкість" і вирішили, що виснажена війною Україна – прекрасна нагода згадати старі образи, влаштувати чергові історичні скандали й спробувати виторгувати для себе нові поступки. Особливо цим останнім часом відзначаються Угорщина та Польща.
Причому історична амнезія тут просто фантастична. Держави, які самі століттями окуповували українські землі, поневолювали, асимілювали, депортували й убивали українців на їхній же землі, сьогодні поводяться так, ніби історична провина існує виключно в один бік. Україна має каятися, визнавати, засуджувати й нескінченно доводити, що вона хороший сусід. А от Угорщині та Польщі, схоже, перед українцями вибачатися немає за що. Принаймні щоразу, коли вони відкривають чергову сторінку наших історичних образ, сторінки з власними злочинами дивним чином залишаються перегорнутими.
Але сьогодні саме про Угорщину. Після поразки Віктора Орбана я справді сподівався, що багаторічний конфлікт нарешті можна буде закрити. Петер Мадяр прийшов як проєвропейський політик, а вже в червні домовився із Зеленським про пакет рішень щодо угорської меншини Закарпаття. Україна пішла на цілком розумні компроміси щодо мови, освіти, двомовних назв та інших питань. Мадяр отримав можливість продати це вдома як свою перемогу над Орбаном: мовляв, я за кілька місяців отримав від України те, чого він не міг добитися роками. Прекрасно. Нехай забирає собі всі політичні дивіденди. Для нас важливо було інше: ми закриваємо реальні проблеми угорської меншини – Угорщина перестає використовувати їх як привід блокувати наш вступ до ЄС.
Але після червневого компромісу блокування нікуди не зникло. Україна вже відкрила два із шести переговорних кластерів, а наступні знову впираються в Угорщину. І головне – досі немає зрозумілого остаточного переліку нових вимог. Тому питання тут дуже просте: якщо проблема справді у правах угорців – дайте Україні фінальний список. Ми виконуємо погоджене – ви знімаєте вето. Але якщо після кожної виконаної вимоги виникає наступна, а фінішної лінії взагалі не існує, то мета, можливо, вже не в тому, щоб Україна виконала вимоги. Мета – щоб вони не закінчувалися ніколи.
І саме тому особливо показово, що паралельно Угорщина сама фактично уникає нормального політичного діалогу. Повноцінної зустрічі Зеленського з Мадяром досі немає, хоча Україна пропонувала різні майданчики, а Зеленський особисто порушував це питання під час міжнародних зустрічей. На рівні парламентів ситуація ще красномовніша. 3 вересня Верховна Рада 261 голосом засудила радянські репресії та депортації угорців 1944–1946 років. Український парламент став першим парламентом у світі, який офіційно засудив ці злочини проти угорців – до нас цього не зробив ніхто. І буквально після такого кроку назустріч голова Верховної Ради Руслан Стефанчук не зміг добитися зустрічі з угорською колегою та іншими високопосадовцями. За кілька днів він знову був в Угорщині – результат той самий. Зате для спікера парламенту Молдови час знайшовся.
А 18 вересня сталася ще більш показова історія. Україна зібрала на Івано-Франківщині перший саміт Карпатської ініціативи – формат, де Угорщина за самою географією мала б бути одним із центральних учасників. Приїхали лідери або високопосадовці Польщі, Словаччини, Румунії, Сербії, Чехії та Австрії. Петера Мадяра запрошували неодноразово, але він не приїхав. Не приїхав навіть посол – Угорщину представляв заступник посла. І ось тут уже важко говорити про випадковості: Україна робить безпрецедентний історичний жест – зустрічі немає; пропонує контакти на найвищому рівні – зустрічі немає; збирає весь Карпатський регіон – угорський прем’єр ігнорує захід. При цьому саме Угорщина продовжує вимагати від України нових кроків.
Тому в мене виникає інше пояснення: Угорщині потрібне не вирішення конфлікту, а сам конфлікт. Потрібна проблема, яку неможливо остаточно закрити, бо тоді зникне привід тримати Україну на гачку. І це вже дуже нагадує Орбана – навіть якщо сам Мадяр зовсім не хоче ним бути.
Причин для цього достатньо. Росії вигідний кожен рік, на який Україну залишають поза ЄС, а двадцять років орбанівських зв’язків із Москвою, залежності від російських нафти, газу й атомних проєктів не зникають за кілька місяців після зміни влади. Є і банальний угорський інтерес: Україна в ЄС – це величезний конкурент у сільському господарстві, транспорті, логістиці, промисловості, боротьбі за інвестиції та європейські гроші. Після війни до цього додасться ще й один із найпотужніших оборонно-промислових комплексів Європи. Тому не треба бути наївними: наш вступ вигідний Європі стратегічно, але далеко не кожному сусіду вигідний економічно.
І є третя річ, про яку говорять значно менше: "злий угорець" дуже зручний частині самої Європи. Роками цю роль виконував Орбан. Усі підтримують Україну, всі обіцяють їй європейське майбутнє – але коли треба ухвалювати конкретне рішення, один Орбан усе блокує. Тепер Орбан пішов, а схема залишилася. Для цього не потрібна жодна змова: тим державам ЄС, які самі не поспішають бачити сорокамільйонну Україну повноправним членом Союзу, достатньо просто не надто сильно заважати Угорщині робити за них брудну роботу. Росія отримує затягування нашої інтеграції, Угорщина – важіль для торгу, частина Європи – додатковий час, залишаючись при цьому нашими великими друзями.
І на цьому тлі особливо лицемірно виглядають нескінченні історичні претензії до України. Ми першими у світі на парламентському рівні засудили радянські злочини проти угорців – і правильно зробили. Але тоді історична чесність має працювати в обидва боки. Коли Угорщина так само чесно говоритиме про злочини власної армії на українській землі під час Другої світової, про окупацію, репресії та вбивства українців? І чому за злочини 1944–1946 років, скоєні Радянським Союзом із центром у Москві, претензії висувають незалежній Україні, якої тоді взагалі не існувало, тоді як із Росією десятиліттями прекрасно торгували нафтою та газом?
Україні при цьому не треба відповідати таким самим історичним популізмом. Усе розумне, що ми погодили щодо угорської меншини, треба виконати й вибити з рук Угорщини останній нормальний аргумент для блокування. А після цього поставити одне питання – вже не Мадяру, а всьому Європейському Союзу.
Якщо Україна виконує європейські критерії та погоджені з Угорщиною зобов’язання, скільки ще років одна держава зможе тримати нас біля дверей ЄС, щоразу вигадуючи нову причину для вето?
Бо коли остаточного списку вимог немає, після кожної поступки виникає нова, а від зустрічей, на яких усе це можна було б закрити, сама Угорщина ухиляється – справа вже не в угорцях Закарпаття.
Це політика утримання України поза Європейським Союзом.
Орбан пішов. Але створений ним механізм виявився занадто зручним: Росії – щоб гальмувати Україну, Угорщині – щоб торгуватися, а частині Європи – щоб не говорити нам "ні" власним голосом.
