"Нам постійно казали: Росія тут назавжди". Олена Галл-Савальська – про спроби завербувати в окупації, пенсію від РФ та таємниці зрадників України

Олена Галл-Савальська – прима Херсонського театру ім. Миколи Куліша та народна артистка України. Створила безліч сценічних образів, а також глядачі знають її за ролями у гучних серіалах "Спіймати Кайдаша" та "Перевізниця". Під час повномасштабного вторгнення РФ акторка залишилася з чоловіком в окупованому Херсоні, відмовилася від співпраці з росіянами і пережила страшні дні – без світла та зв’язку.

В інтерв’ю OBOZ.UA Олена Галл-Савальська згадала про випробування, повернення на знімальний майданчик після деокупації й про віру, що одного дня знову вийде на рідну сцену. Після звільнення Херсона родина змушена була виїхати, коли росіяни почали обстрілювати деокуповане місто. Якийсь час проживали в родичів у Кіровоградській області. Нині з чоловіком мешкають у Миколаєві.

– Після звільнення Херсона ми виїхали до родичів у Малу Виску на Кіровоградщині, – розповідає акторка. – Брат мого чоловіка воює з першого дня, зараз йому вже 57. Коли наше місто звільнили, був у відрядженні в Одесі й попросив командира: "Можна заїду до своїх у Херсон?". А в нас тоді не було нічого – ні води, ні хліба. Ми навіть з’їхали з квартири в центрі до приватного сектора, бо боялися, що мене можуть забрати. Світла не було, машину з гаража не дістати – ворота працювали на електриці. Зв’язку – жодного. І саме в той день, коли друг привіз нам генератор, додзвонився до нас брат чоловіка. Зустрілися біля нашої квартири. Льоня відкрив машину і почав вивантажувати: мішок буряків, мішок картоплі, мішок цибулі, хліб, воду. І каже: "Їдьте до нас". Я впиралася: "Усю окупацію тут просиділа". Але коли обстріли посилилися, мусили погодитися. Пробули там рік і вісім місяців.

Згодом мене запросив на роботу Артем Свистун, директор Миколаївського драмтеатру. Спочатку ми пів року жили просто в театрі в Миколаєві, а потім зняли житло неподалік. Я саме була на зйомках у Києві, коли чоловік зателефонував: "Знайшов квартиру". Я в перший момент: "Ой боже, як це без мене?" Але приїхала – все добре. І от вже понад рік ми тут. Сусідка з Херсона телефонує щодня. У неї мама після інсульту, тож виїхати немає можливості. У нашому будинку майже нікого не залишилося: на першому поверсі живе жінка, на другому – ніхто, на третьому – також порожньо, на четвертому – одна жінка, на п’ятому і шостому – нікого, на сьомому – порожньо, на восьмому – одна жінка, і на дев’ятому – похилого віку, до неї приходить дочка. І так майже в кожному під’їзді.

Я була в Херсоні після його звільнення кілька разів – приїжджала лікуватися. Мені казали: "Ти що, ненормальна? Усі їдуть у Миколаїв по медичну допомогу, а ти – під обстріли". А я навіть декларацію з лікарем не переоформлювала – довіряю лише своїм. Вони трималися і під час окупації, і зараз, це золоті люди. Щоб ви розуміли, вулиця, де розташована лікарня, – це червона зона. Обстріли постійні з лівого берега. Тривога чи ні – бах, і прилетіло. Навіть найпростіше: танк вистрілив звідти – нічого не встигнеш: ні сховатися, ні відбігти. Одного разу, коли приїхала в Херсон, у неврології не було місць, мене поклали в інсультне. І зразу ввечері тривога – усі у підвал. Я залишилася, медсестра і лежачі пацієнти. І буквально в кількох метрах бахнуло – усе так затряслося. Бідна лікарня, бідні люди, що там працюють, пацієнти – усі вони мішені. Я вночі лежала і думала: завтра прокинусь чи ні?

– Як згадуєте страшний день – 24 лютого 2022 року?

– Напередодні мій чоловік захворів на ковід. 23 лютого його поклали з температурою в лікарню. А на ранок зателефонував: "Збирай документи, війна почалася". Я нічого не розуміла, тільки чула, що він важко дихає. "На кисневому апараті", – пояснив. До речі, потім, коли були сильні обстріли, їх переводили у підвал – просто там ставили крапельниці. Я вийшла з собакою на вулицю. Дивлюся, у дворі купа машин, люди вантажаться. А згодом – повна тиша… Багато хто в ті дні виїхав із міста. Через тиждень чоловіка виписали з лікарні. Пам’ятаю, ми сидимо на кухні, я глянула у вікно й кажу: "Вітю, вулицею їде ворожий танк". Якийсь чоловік саме переходив дорогу. Вони щось гукнули, він чи то не обернувся, чи махнув рукою. І його застрелили… Ми бачили це з вікна.

В одну мить усе рухнуло: ні роботи, ні життя. Сидиш у хаті, як у в’язниці. Прислухаєшся до кожного шурхоту – і страшно. Багато хто знав, що я ще з 2014 року їздила виступати до наших хлопців, маю відзнаки. А тим часом окупанти поводилися так, наче були вдома, ніби це їхня країна. Розумієте? Чоловік мусив виходити – гуляти з собакою. Поруч із нашим будинком була піцерія, яку відкрив переможець "МастерШефа", кухар Павло Серветник. Він до останнього залишався у Херсоні: пік хліб і безкоштовно роздавав. А потім був змушений виїхати. Коли прийшли росіяни, кафе привласнили. Чеченці сиділи там з автоматами за столиками на вулиці, розвалившись так, що неможливо було пройти – ноги на півдороги.

У тому ж кафе часто бачили одного чиновника, який пішов з ними на співпрацю. Я запам’ятала його ще з одного корпоративу, куди нас, артистів, якось запросив губернатор ще у мирні часи. Я співала, всі слухали – а він один не просто їв, а, пробачте, жер. І дивився з-під лоба так, що важко забути. І от цей колаборант якось, побачивши мого чоловіка, запитав: "А де ваша дружина? Працювати ж треба – он Сергій Гармаш приїхав. Може, якусь виставу на двох поставлять?". А чоловік, намагаючись якомога спокійніше: "Вона за віком вже пенсіонерка, працювати не буде". Приходить додому: "Все, нам капець!".

– А правда, що Гармашу, який народився та виріс у Херсоні, починав кар’єру в театрі імені Миколи Куліша, а з початком вторгнення підтримав кремлівську агресію, пропонували очолити ваш театр?

– Особисто з ним я близько не знайома. Пам’ятаю, що він колись приходив до нас у театр: була творча зустріч із колективом, поспілкувалися, і на цьому все. Жодних пропозицій очолювати театр не було – це вигадки, які роздмухували пропагандисти. Вони тоді активно поширювали чутки, ніби в Херсоні планують відкрити мало не філію якогось московського театру. Сальдо (на той час т.з. глава військово-цивільної адміністрації Херсонської області. – Ред.) заявив, що цей артист долучиться до відновлення роботи нашого театру. Насправді Гармаш приїжджав у місто з особистих причин: забирав батьків, які хворіли на онко. І, наскільки я знаю, когось з них уже немає серед живих. Просто російська пропаганда любила будь-який візит когось із відомих подавати як сенсацію, надавати йому значення, якого насправді не було.

– Ще розповідали, що окупанти заради "картинки" для ТВ звозили в Херсон "щасливих" людей з російської глибинки, бо місцеві відмовлялися брати участь.

– Так і було. Наша квартира в центрі – поряд влаштували комендатуру. І саме у нашому дворі ці "привозні" люди гуляли з дітьми – у нас гойдалки, дитячий майданчик. Одразу було видно, що не місцеві. Босоніжки на шкарпетки – наші так не носять. Жінки з дивними накладними шиньйонами – теж не в нашому стилі. Діти поводилися якось відсторонено, неприродно. Щоразу, коли треба було провести якесь свято на камери, сюди звозили цих людей автобусами – їх було багато. Наприклад, на День захисту дітей місцевих малюків там не було зовсім – суцільно "привозні".

Напередодні я дізналася, що один мій товариш-актор погодився виступати на такому заході. Зателефонувала: "Ти що, з дуба впав?". А він: "Та я там всього лише Карлсон". Я не витримала: "Ти заслужений артист України, ти усвідомлюєш, що робиш?" А він: "Мої діти теж хочуть поїсти полуниці – хоч якусь копійку зароблю". Але це неправда! Нам платили зарплату протягом усієї окупації. Не було жодної потреби брати від них гроші чи, боронь боже, російську пенсію. Я йому кажу: "Наших дітей там не буде! Це все постановка за одним і тим самим сценарієм. Я бачу, хто в моєму дворі з’являється. Це не наші, а завезені люди".

– Яка доля колег по театру, які публічно підтримали російську агресію й перед звільненням Херсона втекли на лівобережжя разом з окупантами? Відомо, що таких близько десятка, серед них – народна артистка України Ружена Рубльова.

– Вони зараз перебувають у Скадовську. Перед деокупацією їх попередили: "Треба виїхати на тиждень-два. Збирайте тривожні валізки". Тепер гастролюють і дають концерти переважно на тимчасово окупованих територіях Херсонщини та в глибинках Росії. Минулого року Рубльова примудрилася отримати звання заслуженого діяча мистецтв РФ. Для мене це стало підтвердженням того, що вона була завербована ще до великої війни. Так я собі вирішила. ФСБ працювала тут системно – все проростало роками. Хоча, коли вони зайшли в місто, а люди масово виходили на мітинги протесту, я плакала від щастя. Ви бачили ці кадри? Нам тоді намагалися нав’язати думку, що Херсон – проросійське місто.

Я ще добре пам’ятаю слова Рубльової під час наших виступів у 2021 році в Маріуполі, у тому театрі, який тепер розбомбили. Вона навіть директору виказувала: "Навіщо воно потрібно? Виставу українською – у проросійське місто?" А ви не уявляєте, як нам аплодували глядачі – не відпускали! Ми навіть відео записали. А зараз вона їздить туди сама – вже з виставами російською мовою. Цікаво, що раніше у неї та її колег-зрадників у репертуарі було багато українських пісень, навіть гімн виконували. Такі патріоти були напоказ! І зараз прикриваються, що вони херсонці, виставляють на афішах фото нашого театру. Впевнена, що мріють повернуться знову туди.

– Акторка Олена Хохлаткіна, з якою ви дружите та працювали разом більше 10 років у Херсонському театрі (а згодом вона разом із чоловіком, актором Віктором Ждановим, переїхала до Донецька й зуміла вибратися звідти вже під час окупації), в інтерв’ю нам розповідала, що в театрі було чимало людей, які носили футболки з написами на кшталт "люблю СССР". Тоді це, за її словами, здавалося смішним, але, як зауважила: "Хто ж знав, що потім будемо плакати".

– Отой актор, який хотів бути Карлсоном за полуницю, теж казав синові: "Ваня, ти русский". Тоді я не надавала цьому жодного значення – ну говорить і говорить. Я й сама народилася в Росії, мій батько росіянин, але для мене це ніколи не було чимось занадто важливим. Виросла та живу я все життя в Україні.

– Що вам нині згадується з місяців окупації?

– Знаєте, ми зараз усі в стресі через війну – життя догори дриґом. Але в мене є робота, хай не така, як раніше, але працюю. А тоді здавалося, що ти сидиш у клітці. Життя наче й триває, але воно не твоє. По-музичному сказати: суцільна какофонія. Мозок закипає, а що робити – не знаєш. Що їли? Коли почалося вторгнення, всі кинулися скуповуватися все, мов навіжені, то якісь запаси були. Але зараз навіть не згадаю, що ми тоді їли – ніби стерлося з пам’яті. Не хотілося нічого. У магазинах – все російське. Цукерки, ковбаса – неякісне. А яйця! Вони тхнули антибіотиками, уявляєте? Здавалося, що нам везли найгірший непотріб.

Коли ми ще жили у квартирі, ловила українські канали – мала антену на кухні. Аналогове телебачення одразу відключили й замінили своїм – вони так завжди роблять. Щоранку йшла на кухню, вмикала телевізор, брала маленький прапорець і тихенько співала гімн. А ввечері перед сном заводила "Ой у лузі червона калина". Це був мій щоденний ритуал.

Найважче було без світла. Хоч ми й на півдні, але сиро. Спали під трьома ковдрами, у светрах і шкарпетках. А я ще з дитинства страшенно боюся темряви. Мама (акторка Валентина Галл-Савальська. – Ред.), постійно гастролювала, залишала мене з бабусею. Я чекала її до ночі, не спала, боялася. І цей страх залишився. Мені завжди потрібен хоч промінчик, хоч місячна доріжка за вікном. Кричала чоловіку: "Дай мені світло!" А він тільки зітхав: "Ну що я можу? Його просто немає". Ліхтарики сіли, свічки догоріли. Я благала: "Давай хоч на вулицю вийдемо". Вийшли – а місяця нема. Темрява така, що аж тисне. Я тоді мало не плакала: "Дайте хоч ниточку світла!" Здається, то вже були панічні атаки – мозок не витримував.

Ближче до деокупації ми з хати майже не виходили. Якось чоловік пішов у квартиру по речі. А я тим часом місця собі не знаходила: зв’язку ж нема, подзвонити не можеш. Що з ним? Де він? Хоч би не потрапив у підвал, не пристрелили. І тут хвіртка клацнула. Слава Богу! Заходить ошелешений: "Слухай, здається, нас звільнили! Я зустрів сусіда, а він каже, що бачив хлопців на мотоциклах та машинах з українськими прапорами". Я розплакалась: "І ти віриш? Та це кіно знімає сволота ця". А потім ми сидимо у дворі й чуємо – хтось завів "Червону калину". Я аж підскочила: "Вони що, здуріли? Та їх же зараз перестріляють!" А коли на якійсь вулиці чую голосно співають гімн – сказала: "Все. Це вже точно. Нас звільнили". Яке ж то було щастя! Відверто скажу: ми не вірили, що це взагалі можливо. Бо нам щодня втовкмачували: "Росія з вами назавжди". Вони це дуже швидко налагоджували – банки свої завели, паспорти російські роздавали. І люди йшли, брали. Переважно люди старші з меркантильних міркувань: щоб дві пенсії отримувати.

А після деокупації вже наша поліція ходила по квартирах. Прийшли і до мене з планшетом, щось звіряють: "Погоджувалися отримувати російську пенсію?". А я аж обурилася: "Ви серйозно? Я народна артистка України! Навіть думки такої не було". Вони усміхаються: "Та не хвилюйтеся – ми бачимо".

– Хочу ще з вами поговорити про кіно, зокрема про серіал "Спіймати Кайдаша", де ви зіграли одну з ролей – голову сільради. Як згадуєте ті зйомки?

– Ой, у мене від них тільки найтепліші спогади – і від знімальної групи, і від акторів. От недавно дізналася, що Тоня Хижняк, яка грала Мотрю, отримала звання заслуженої артистки. Я так за неї зраділа! Прекрасна Христина Корчинська – секретарка сільради. Іван Шаран – брат Мотрі. Тарас Цимбалюк та інші – усі були просто чудові. Але, зізнаюсь чесно, мені було непросто. Театр – це зовсім інша мова. Як казав один режисер: "Треба говорити так голосно, щоб чула бабуся в останньому ряду". Там усе – емоція, розмах, крупні мазки. А кіно вимагає іншого – камерності, стриманості. І я кожного вечора телефонувала чоловіку з Києва й плакала: "Все, я їду додому!". Він: "Чого?" – "Бо поруч із ними я нічого не вмію!" Мені справді так здавалося, клянусь. Я ще й Віті Жданову (зіграв Омелька Кайдаша. – Ред.), з яким ми багато років ділили сцену в Херсоні, жалілася: "Вітю, я плюсую (переграю. – Ред.), мені соромно. Що робити?" А він мені: "Мовчи-мовчи! Думаєш, у мене все з першого разу виходило? У "Кіборгах" хлопці теж казали: "Чого ти репетуєш?" Все буде нормально. Практика – велика справа". Зі Ждановим ми у театрі часто грали разом, імпровізували так, що Лєнка (акторка Олена Хохлаткіна, дружина актора. – Ред.) ревнувала: "Зарази! Як виходять, то аж фонтанують – просто казяться!". Це був найкращий партнер у моєму житті.

– А потім була "Перевізниця" – гарний серіал, що розповідає про перші дні повномасштабного вторгнення.

– І це була моя перша робота в кіно після деокупації. Пам’ятаю, як ми сиділи без світла в холодній хаті, а чоловік мені каже: "Ти ще зніматися будеш". А я йому крізь сльози: "Ти безсовісний?". І тут ми у родичів у Кіровоградській області. Дзвінок: "Можна ми вам скинемо запит на самопроби?". Я до Віті: "Ти уявляєш?". А він спокійно: "Я ж казав!". Ми зняли проби з першого дубля. Одразу хотіла відправити, а чоловік каже: "Давай ще кілька дублів зробимо". Відмахнулася: "Та ніхто мене не візьме. У Києві стільки акторів, ще й мого віку! Ну попросили – то хай буде". А наступного дня мені пишуть: "Режисер подивився, йому все сподобалося. Чекаємо на реакцію продюсера". І відразу друге повідомлення: "Ви можете приїхати в Київ?"

Приїжджаю. Режисер – молодий (Євген Тупік. – Ред.). Ну просто диво, а не людина! Мені дівчата роблять макіяж, а він поряд: "А може, оці сережки? А давайте таке пальто". І раптом питає: "Ну як вам?". Я здивовано: "У сенсі?" – "Ну, комфортно вам?". І тут я починаю плакати. Він перелякався: "Що з вами?" А я кажу: "Ви не повірите: мене вперше в житті режисер таке запитує. Я ж виходила на сцену навіть у сукні, яка ззаду не сходилася – тільки зашнурована, з голою спиною, бо я ж здорова. І задкувала зі сцени, щоб ніхто не помітив. Після операції грала, підв’язана простирадлом. І ніхто ніколи не питав, комфортно мені чи ні". А він узяв мене за руку й каже: "Я дуже на вас розраховую. Чесно зізнаюся, у мене вже була затверджена акторка на цю роль. Але мені порадили вас: "Просто подивися". І я вам так повірив!". А я відповіла: "Знаєте чому? Тому що була в окупації. Я з Херсона".

– Пані Олено, які у вас зараз творчі плани? І ще одне: коли думаєте повертатися додому? Ставите собі якісь терміни – до весни, через рік?

– Трохи зараз прихворіла, тому нічого конкретного не можу планувати. Дзвонять із Києва, пропонують роботу, а я поки змушена відмовлятися. Щодо повернення… Раніше було так: ще місяць – і додому. Ну ось ще місяць – і точно. Коли ми шукали квартиру, мене запитували: "На скільки?" Я відповідала: "Ну, на пів року, не більше". Чоловік казав: "Є варіанти на рік". А я: "Та який рік? Ми ж скоро додому!"

І от уже більше року ми в Миколаєві. А що таке зараз дорога на Херсон? Дрони шастають туди-сюди. У самому місті розкидають "пелюстки". Зараз листя почне падати – тільки й встигай дивитися, куди ступаєш. Щодня в соцмережах повідомлення: "На розі таких-то вулиць міни, будьте обережні". Сапери розмінували – через день з’явилися в іншому місці. І знову дрони, дрони, дрони… У мене іноді таке враження, що на тому лівому березі у них навчальний полігон. І вони на нас, на живих людях, тестують техніку. Але нічого. Ми вистоїмо.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з режисером Тарасом Томенком – про провали інфополітики, кіноскандали та коротку пам'ять українців.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!