Блог | "Роттердам+": циклічна помилка прокурора

У липні тривали слухання у справі "Роттердам+", і цього місяця обвинувачення продовжило представляти суду свої матеріали. За процесом, до слова, може стежити кожен – відкрита трансляція доступна на YouTube. Тим цінніше, що позицію прокурора сьогодні можна оцінювати з першоджерела, а не з переказів.

І ця позиція, м’яко кажучи, спантеличує.

Що каже обвинувачення

Прокурор – він же колишній детектив у цій справі – раз за разом повторює суду кілька простих, багаторазово озвучених тез.

Перша: регулятор затвердив формулу ціни на вугілля з доставкою з Роттердама в Україну, хоча, на переконання обвинувачення, компонент доставки тут зайвий. Друга: зайвий він тому, що не підтверджений документально, а для регульованої ціни всі витрати мають підтверджуватися документами. Третя: ціна вугілля в Роттердамі була близькою до української – отже, "плюс" не потрібен.

І, нарешті, центральний аргумент. Регулятор проводив внутрішній аналіз варіантів ціноутворення. Радник голови комісії запропонував три способи визначення ринкової ціни вугілля: середню між українською ціною та ціною в Роттердамі; ціну в Роттердамі; або ціну в Роттердамі плюс логістика. У своїй аналітиці радник сумлінно перелічив переваги й недоліки кожного підходу – і серед недоліків останнього варіанта відзначив, що ціна "Роттердам плюс логістика" перевищує ціну в Україні. Саме цей внутрішній документ обвинувачення ставить на чільне місце: якщо в ньому прямо сказано, що ціна в Україні нижча, – навіщо регулятор її піднімав? Розуміли, що є альтернативи, а обрали найдорожчу. А раз розуміли – виходить, скоїли злочин.

На цьому доказова база, по суті, вичерпується. За понад сім років розслідування і вже десятий рік відстоювання позиції в суді прокурор так і не представив жодного вагомого економічного дослідження, яке підтверджувало б його версію. Це, втім, не заважає йому ставити під сумнів рішення регулятора постфактум.

Що насправді стояло за рішенням регулятора

А тепер згадаймо, у яких умовах це рішення ухвалювалося.

Ішла зима 2015/2016 років – другий опалювальний сезон після початку війни. У країні був дефіцит вугілля, частина шахт залишилася на окупованій території. Ціна вугілля становила 1100 грн за тонну, тоді як собівартість держшахт сягала 2000 грн і вище, а імпортний антрацит доходив до 2500 грн. Грошей не було ні в ТЕС – запаси вугілля на складах стрімко танули, ні в шахт – накопичувалися борги із зарплати, під загрозою опинялося збереження власного видобутку. А це вже пряма загроза енергетичній безпеці країни в умовах війни. Міністерство енергетики неодноразово наголошувало: ціна вугілля штучно занижена, ТЕС ризикують зупинитися через дефіцит палива.

Саме в цій ситуації Антимонопольний комітет доручив розробити формулу прогнозованої оптової ринкової ціни на електроенергію, яка визначала б і справедливу ціну на вугілля.

Що бачив регулятор? Низьку собівартість більшості приватних шахт, яку могла покрити ціна 1100 грн. Але водночас – високу собівартість практично всіх державних і частини приватних шахт, на рівні 2000 грн і вище. Імпорт у Європі коштував близько 1500 грн, а з доставкою в Україну – близько 1700 грн. Проблема була в тому, що вугілля ефективних шахт із низькою собівартістю на всіх виробників електроенергії просто не вистачало. А отже, жоден із них не зміг би закупити достатній обсяг вугілля виключно за ціною 1100 грн.

І тут працює проста економічна логіка: якщо дешевого вугілля ефективних шахт на всю країну бракує, його справедлива ціна має дорівнювати імпортній альтернативі – з урахуванням вартості доставки. Бо без доставки вугілля тут просто не з’явиться. Саме таке – економічно обґрунтоване – рішення й ухвалив регулятор, заклавши в прогнозну ОРЦ ціну вугілля на рівні європейського імпорту плюс доставка. До речі, згодом за тією самою логікою Уряд визначав і ціну на газ.

Тобто, зваживши всі ці обставини (їх, до слова, озвучував у своїх виступах і сам прокурор), регулятор обрав надійніше з точки зору енергобезпеки рішення – заклав ціну вугілля на рівні імпортного паритету.

У чому обвинувачення суперечить саме собі

Обвинувачення вважає це рішення неправильним: мовляв, імпорту практично не було, внутрішнього вугілля вистачало, і частина його "прожила б" і за ціни 1100 грн, ну щонайбільше – 1500 грн, тобто на рівні імпорту без доставки.

І тут позиція обвинувачення починає обертатися проти себе самої.

Згадаймо: і АМКУ, і Міністерство енергетики говорили, що ціна вугілля в тарифі, у контрактах держшахт і державної генерації є неринковою, встановлювалася регулятором без методики й потребує перегляду на ринкових засадах. А обвинувачення тепер стверджує: не треба було піднімати ціну, адже українська ціна була нижчою, бо імпортна ціна без доставки була схожою на українську.

Ось вона – циклічна помилка обвинувачення. Державні інститути закликали регулятора переглянути підхід до врахування ціни вугілля в тарифі. А обвинувачення заявляє: нова ціна неправильна, бо стара була нижчою. Але ж не можна визначити ринкову ціну вугілля в Україні, відштовхуючись від тієї самої української ціни, яку регулятор закладав у тариф ТЕС без жодної методики. Це замкнене коло.

"Не підтверджено документально" – критерій, що руйнує всю формулу

Далі – більше. Прокурор наполягає: логістику не можна було включати, бо вона не підтверджувалася документально.

Але якщо послідовно застосувати цей критерій, із формули довелося б викинути практично всі її складові. Ні ціна вугілля, ні інші ринкові показники, використані в методиці "Роттердам+", не підтверджувалися первинними документами конкретних підприємств. Формула будувалася на ринкових індикаторах і розрахункових величинах, а не на бухгалтерських документах – така її природа. Проте цей очевидний факт прокурор просто оминає.

Трохи про юридичний бік

І в питанні економічної неспроможності формули, і в питанні змови між приватною компанією та регулятором прокурор оперує не фактами й експертизами, а власними судженнями та припущеннями.

Показовий приклад. Прокурор сам говорить, що регулятор із часом змінив позицію під впливом аналітичних матеріалів, які подавала приватна компанія. І саму лише зміну позиції обвинувачення зрештою називає змовою – хоча не може довести, що ця зміна не була об’єктивною. Тобто факт зміни позиції видається за доказ злочину, а альтернативне, цілком логічне пояснення – просто ігнорується.

І, нарешті, про роль суду

Окремо варто сказати про те, як формується сама обвинувальна версія.

У ситуації, коли прокурор доволі вільно трактує й викладає події 2015–2016 років, суд неодноразово просив його конкретизувати хронологію, склад учасників, зміст домовленостей і доказове значення окремих документів. Ба більше – у низці випадків суддя фактично самостійно формулювала можливі варіанти обвинувальної версії й пропонувала прокурору уточнити, який із них відповідає позиції сторони обвинувачення.

Така процесуальна взаємодія створює враження, що цілісна структура обвинувачення вибудовується вже під час судового розгляду. А це може свідчити про певний дисбаланс: суду доводиться не лише оцінювати представлену позицію, а й, по суті, допомагати стороні обвинувачення її сформулювати.

Замість підсумку

"Роттердам+" – це той випадок, коли за гучною назвою бракує головного: доказів. Обвинувачення будується не на економічній експертизі, а на переказі внутрішнього документа й на припущеннях. Логіка регулятора, ухвалена в розпал війни й дефіциту палива, мала чіткі економічні підстави. Логіка обвинувачення – замикається сама на собі.

І поки цю циклічну помилку не буде названо своїм ім’ям, розгляд справи ризикує залишатися не пошуком істини, а спробою обґрунтувати заздалегідь обрану відповідь.