Мюнхенська змова 1938-го: уроки історії для України

Зараз, під час загострення українсько-російської кризи, у вітчизняних та міжнародних ЗМІ все частіше миготить термін "Мюнхен". Найчастіше - без додаткових роз'яснень, як, наприклад, в недавній заяві німецького міністра закордонних справ. Чим же завинив добропорядний німецький місто в нинішньому протистоянні Києва і Москви?

Так, загалом, нічим - якщо не вважати історичною аналогією. Адже саме там відбулася в 1938 році знаменита зустріч лідерів тодішніх європейських великих держав - Великобританії, Франції, Італії та Німеччини. В її результаті переможці в Першій світовій війні, фактично, "дали відмашку" Берліну на початок експансії. Формально - щодо Чехословаччини, але, як показали подальші події, Гітлер цієї середньоєвропейської країною не задовольнився. Його геополітичним апетитам були потрібні зовсім інші масштаби, що і викликало Другу світову війну.

Насправді, Мюнхен став лише найпомітнішим символом і етапом загальної тенденції - небажання світових держав вплутуватися у велику війну без надзвичайних причин. Як, наприклад, загроза власним інтересам і територіям. Тому й посягання німецького фюрера на суміжні держави до пори до часу і не викликали в євростолиці особливого обурення. Тим більше, що лідер Третього Рейху діяв досить обачно, починаючи з малого.

Так, найпершою його акцією по перетворенню Німеччини з переможеної країни в потужну державу стала ліквідація колишнього статусу Рейнської демілітаризованої зони 7 березня 1936. Власне, про якесь територіальному захопленні мова не йшла - дана область була загальновизнаним німецьким регіоном. Просто за умовами Версальського миру 1919 Берліну заборонялося тримати там свої війська - щоб прикордонні області Франції, Бельгії, Голландії відчували себе більш впевнено в разі гіпотетичної нової війни. Зазвичай для "розлучення" супротивників використовуються "буферні" нейтральні держави (на зразок сучасної України - між НАТО і Росією) - але як бути, якщо таких між колишніми ворогами у Першій світовій не виявилося?

Одним словом, Гітлер послав чотири десятки піхотних батальйонів у німецький же регіон. Потім сам згадував, що "якби французи увійшли в Рейнську область, нам довелося б ретируватися з підібраними хвостами." Але Парижу для цього довелося б оголосити мобілізацію, а це обійшлося б французькому держбюджету в 30 млн франків щодня. Які, на тлі ще зжитих наслідків Великої депресії були в цьому бюджеті далеко не зайвими. Тому ні Париж, ні Лондон нічим, крім нічого не значущих дипломатичних демаршів, начебто засуджує резолюції Ліги Націй, попередника нинішньої ООН, і не відреагував.

Аншлюс Австрії: "милі сваряться - тільки тішаться"

Наступним кроком на шляху гітлерівської експансії стала Австрія. Власне кажучи, її лідери теж були не якимись "ангелами", рафінованими демократами - вони теж сповідували в 30-х роках фашизм. Просто значна частина австрійської еліти воліло зберігати незалежність від "старших братів", таких же, як і вони, німців, але з Німеччини, більше орієнтуючись на фашистську Італію.

З іншого боку, чимало австрійців було прихильниками об'єднання в "велику німецьку націю". Тим більше, що й сам Адольф Гітлер був уродженцем "батьківщини Штрауса і віденського вальсу" і дуже хотів її включення до складу Третього Рейху.

Великі держави, як і у випадку з Рейнської зоною, вирішили не втручатися. А британський прем'єр Невілл Чемберлен навіть виголосив у парламенті фразу, з тих пір стала справжньою квінтесенцією політики Заходу щодо сподіваються на його допомогу: "Ми не повинні обманювати, а тим більше не повинні обнадіювати малі слабкі держави, обіцяючи їм захист з боку Ліги Націй і відповідні кроки з нашого боку, оскільки ми знаємо, що нічого подібного не можна буде зробити ".

У підсумку Австрія, в уряді якої на той момент прогерманские нацисти зайняли найважливіші пости, на зразок МВС, в ніч з 11 на 12 березня 1938 була окупована німецькими військами. Втім, думається, австрійські частини не стали б чинити опір навіть за наявності наказу, який їм так і не надійшов. У всякому разі, за всю історію Другої світової в Австрії був зафіксований всього один невеликий партизанський загін, а австрійські солдати билися пліч-о-пліч з бійцями Вермахту до самої капітуляції Німеччини.

Як етнічні меншини стають "п'ятою колоною"

Але розширення території "великого Рейху" за рахунок етнічних німців аншлюсом Австрії не закінчилося. Адже останні проживали в значній кількості на території ще однієї європейської країни - Чехословаччини. Остання була утворена в 1918 році після краху Австро-Угорської імперії. І, схоже, саме ця обставина й зіграло свою фатальну роль в Судетської кризі.

Населення Судет якраз і складали колишні австро-угорські німці у вельми значній кількості - 3,5 мільйона, чверть населення тодішньої Чехословаччини. Сказати, що їх якось гнітили - звичайно, було не можна. Вони мали всі права, займали важливі посади в держапараті і армії. Ось тільки в колишньої імперії вони були "титульною нацією", а тепер стали просто "етнічною меншиною".

Важливий момент - в Австро-Угорщині державною мовою була німецька. Однак як "офіційних" застосовувалися ще 11 мов національних меншин. Аж до того, що навіть в армійських частинах, де більше 20% становили представники якогось малого народу, всі накази і документація дублювалася на цій мові.

На жаль, перемогли чеські патріоти порахували такий "мовний плюралізм" зайвим, залишивши в офіційному вживанні лише чехословацьку мова. А судетські німці могли розмовляти німецькою лише в побуті. Напевно, якби вони жили в ізольованому просторі, нічого страшного б з Чехословаччиною не відбулося. Точно так само, як, скажімо, наявність республіки німців Поволжя анітрохи не зашкодило державності СРСР.

На біду молодої європейської держави поруч виявилася потужна Німеччина. Вона могла запропонувати своїм "братам" не тільки суто ідеологічні стимули "возз'єднання", а й більш практичні мотиви. Адже Третій Рейх в перші роки правління Гітлера домігся вражаючих економічних успіхів. У той час, як ліберальні західні країни в полоні догм ліберальної ж економіки, що викликала згубну Велику Депресію, не могли вибратися з кризи, німці тільки за 1933-39 рік збільшили свій ВВП в 2 рази! Страйки, правда, там були заборонені, а й звільнення, скорочення заробітку теж. Безробіття придбала чисто символічні цифри, уряд навіть запровадив "трудову повинність". У такій країні багатьом хотілося жити - особливо, за наявності потужної нацистської пропаганди, обробляти Судети кілька років.

У підсумку тамтешні німці майже поголовно стали вимагати спочатку широкої автономії, а потім, і незалежності. Прага же не знайшла нічого кращого, як намагатися гасити сепаратизм переважно силовими методами. Що, загалом, Гітлеру тільки й було треба - адже йому хотілося виступити у світовій громадській думці "рятівником співвітчизників від геноциду чужинців".

Мюнхен: як великі держави зраджували союзника

Так що, з формальної точки зору Чехословаччина зробила все, щоб протистояти сепаратизму і німецької агресії. Ввела військовий стан у Судетах, придушила повстання сепаратистів (300 убитих німців) провела загальну мобілізацію (1 млн 250 тисяч солдатів, 1500 літаків).

Ось тільки навіть таких самих по собі значних сил для ефективної боротьби з Німеччиною було все одно мало. Тому що чисельність населення останньої вже тоді доходила до 80 млн, а в Чехословаччині проживало всього 15. З яких, нагадаємо, чверть складали німці, явно не горіли бажанням воювати із співвітчизниками з "фатерлянду". Адже їх було чверть і в армії, і в її офіцерському корпусі. Гарненька вийшла б війна, в якій в чеській армії в будь-який момент могла б початися інша війна, громадянська.

На цьому фоні і відбулася зустріч лідерів великих європейських держав в Мюнхені. Вона й дала "зелене світло" анексії Судетської області на користь Німеччини. Прага була поставлена ??перед фактом - приймати зазначені домовленості або воювати. Але тільки самій, без підтримки союзників. Незважаючи на те, що, як мінімум, з Францією у неї було підписано угоду про взаємодопомогу ще в 1935 році.

Президент Чехословаччини Бенеш, згнітивши серце, змушений був погодитися з мюнхенським ультиматумом. Втім, в іншому випадку його країна хіба що могла б загинути з честю - але, на жаль, не перемогти. Що довів блискавичний захоплення Гітлером Польщі - всього за 4 тижні. Польська досить потужна армія була вщент розгромлена Вермахтом поодинці, радянські війська зайняли Західні Україну і Білорусію практично без бою.

Так що вже наступного дня після підписання Мюнхенської угоди, 1 жовтня, німецькі війська почали займати Судети. А за ними - і всі області, де німці складали більше 50% населення. Повне захоплення країни, з перетворенням її в "протекторат Богемії і Моравії" стався напівроком пізніше, в березні 1939 року. До речі, за кілька днів до гітлерівської анексії Судет, урвати шматок від гине країни не погребувала і Польща, відібравши у Чехословаччині Тешинську Сілезію з масою знаходяться там промислових підприємств. Ось вже, воістину, "яким судом ви судите - таким і вас судити будуть". Причому цей "суд" настав для Варшави всього через 11 місяців після "мародерства" своєї більш слабкою сусідки.

Трохи відволікаючись, можна помітити, що уроки Судет явно були враховані в Чехословаччині сучасною. Як тільки вона здобула незалежність від рушиться Радянського блоку в 1991 році, в ній тут же постало питання співіснування двох споріднених народів, чехів і словаків. І як тільки "молодші брати" стали виявляти невдоволення "несправедливим" розподілом загальнодержавного "бюджетного пирога" - чехи тут же чемно попросили їх відокремитися в окрему державу. Видно, кошмар 1938 року на генетичному рівні вбив у них розуміння - стабільною може бути лише моноетнічна країна. А ігри в "маленькі імперії", силою тримають у своєму складі національної меншини, кінчаються для "титульних націй" дуже погано ...

"Мюнхен" триває і донині?

Західні ж держави після Мюнхенської зустрічі, як і раніше, розраховували, що на Судетах апетити Німеччини задовольняться. Втім, цинічні прагматики розуміли, що це не так і просто сподівалися спрямувати агресію Гітлера на Схід, у бік більшовицького СРСР. Тому так мляво відреагували на порушення ними ж проведеної "червоної лінії" - початку війни з Польщею.

Як відомо, 1-3 вересня 1939 року й Париж, і Лондон таки оголосили Берліну війну. Тільки вона самими ж її учасниками була охрещена "дивною". Так, на лінії франко-німецького протистояння солдати з двох сторін питали один у одного: "Ви не будете в нас стріляти? Так і ми теж не будемо". Такий "медовий період" розтягнувся на кілька місяців - поки Гітлер не покінчив з Польщею і не "перетер" з новим союзником Сталіним всі готівкові питання.

Ну а потім танки Гудеріана легко обійшли неприступну "лінію Мажино" і через кілька тижнів поставили на коліна Францію. Британським військам, правда, Гітлер дав можливість втекти до Англії з оточеного Дюнкерка на рибальських човнах та інших плавзасобах. Все-таки, фюрер вважав англійців такими ж "білявими бестіями", як і німецьких "істинних арійців", а тому ставився до них, як до майбутніх союзникам, досить поблажливо, і шкодував бити дуже вже сильно.

Втім, отримали жорстоку "трепку" від Німеччини англійці (а пізніше - американці) все-таки вирішили розпочати проти Гітлера більш серйозну війну. Втім, по справжньому вони вступили в неї лише в 1944 році під час висадки в Нормандії, до цього воліючи бити німців руками Червоної армії. Так що, в якомусь сенсі, аж до цього моменту історія Другої Світової весь час перебувала "під знаком Мюнхена" - небажання великих держав йти на серйозні кроки, які вимагають великих фінансових витрат і людських жертв для приборкання агресора.

У висновку можна сказати одне - за майже 8 десятків років після "Мюнхенської змови" цей знаковий тренд "сильних світу цього" майже не змінився. Тому перш, ніж всерйоз розраховувати на їх допомогу у вирішенні спорів з потужними сусідами, треба дуже добре подумати - заодно пригадавши повчальні уроки історії.