Трамп розбушувався: що означає захоплення танкерів Путіна й згода США на нищівний пакет для ізоляції Москви. Інтерв’ю з Шамшуром

Початок 2026 року позначився дивною подвійністю у підході США до Росії. З одного боку, Дональд Трамп публічно демонструє впевненість, що диктатор РФ Володимир Путін "хоче миру", а його команда через Стівена Віткоффа й Джареда Кушнера передає Кремлю узгоджений з Україною проєкт мирного плану. Білий дім чекає на чітку відповідь Москви й намагається створити враження керованого, раціонального процесу, де війну може бути зупинено політичною угодою.

Відео дня

З іншого боку, паралельно з дипломатичними сигналами, Вашингтон різко підвищує ставки. Санкційний тиск виходить за межі декларацій: законопроєкт Ліндсі Грема з майже безпрецедентними повноваженнями для економічної ізоляції Росії отримує схвалення Трампа, а тіньова війна проти російського енергетичного експорту переходить у відкриту фазу. Захоплення танкерів під російським прапором у Північній Атлантиці стало не просто ударом по "тіньовому флоту", а демонстративним ламанням табу: американці фактично показали, що російський триколор більше не є недоторканним поза територіальними водами РФ.

Реакція Москви виявилася показово стриманою: без гучних погроз, без симетричних кроків, із риторикою про "порушення міжнародного права", яку, втім, ніхто не підкріпив реальними діями. На цьому тлі демонстративний ракетний удар "Орєшніком" по Україні виглядає радше спробою компенсувати зовнішню слабкість ескалацією проти слабшої цілі. У результаті постає ключове питання: чи справді Трамп розчищає Путіну дорогу до вигідної угоди, чи навпаки – створює для нього дедалі більше стратегічних проблем, змушуючи Кремль обирати між поступками й ризикованою ескалацією?

Своїми думками щодо цього й інших питань в ексклюзивному інтерв’ю для OBOZ.UA поділився дипломат, надзвичайний і повноважний посол України в США та Франції Олег Шамшур.

– США передали Росії узгоджений з Україною мирний план. Білий дім хоче отримати від Кремля чітку відповідь щодо цього документа. Водночас Путін досі не продемонстрував жодної зацікавленості не лише в укладанні мирної домовленості, а й у серйозному обговоренні умов припинення бойових дій. Як ви це бачите – що тут узагалі може бути?

– Усі ці фактори навряд можуть сьогодні спрацювати, бо очевидно, що Путін погодиться на припинення вогню лише тоді, коли воно буде на його умовах. І тоді, коли він сам вирішить, що йому це потрібно. До цього моменту він вважає, що своїх цілей здатен досягти виключно військовим шляхом. У цьому аспекті навряд щось кардинально змінилося. Це не означає, що він у принципі не може розглянути або навіть погодитися на опцію припинення вогню. Але, як я вже казав, на власних умовах і за умови дуже серйозних, болючих поступок з боку України. Фактично він розглядає це не як припинення вогню, а як капітуляцію України.

Єдина реальна можливість зупинити Путіна – це змусити його. А для цього потрібні відповідні дії: суттєве посилення військової допомоги Україні й радикальне посилення санкційного тиску. Здається, для Трампа після Венесуели, після того, як він ще більше відчув себе, умовно кажучи, "директором всесвіту", з’являється можливість піти на посилення санкцій проти Росії. Ми вже бачили це, зокрема, в історії з двома танкерами. Питання в іншому: чи захоче він це робити? Чи захоче він відмовитися від можливості розмовляти з Путіним як із партнером – хай і молодшим, але партнером? Це ми побачимо дуже скоро. Про це скажуть не слова, а його дії.

– Тоді про дії, які вже відбулися. Захоплення російського танкера – як ви це оцінюєте? Трамп напередодні дав інтерв’ю New York Times, доволі зухвало так відзначивши: так, ми захопили цей танкер, нафту вилучили, поруч були російські кораблі й навіть підводний човен, але вони не наважилися на жодні дії після того, як американці висадилися на судно. Наскільки це показова історія, на ваш погляд, адже вже анонсуються інші захоплення?

– Вона якраз дуже добре вписується у те, що він робив і говорив раніше. Перша частина – це прагнення Трампа зберегти можливість розмовляти з Путіним і бачити його партнером у реалізації великих економічних мегапроєктів, зокрема в Арктиці. Це відповідає політичним та економічним інтересам клану Трампа та близьких до нього бізнесових груп. Але з іншого боку, зараз він перебуває в стані, я б навіть сказав, використовуючи психіатричну термінологію, своєрідної манії – стану піднесеної, майже абсолютної самовпевненості. Він вважає, що всі мають беззастережно підкорятися його бажанням і забаганкам. І це стосується також Путіна.

Так, він його поважає, він хоче з ним співпрацювати. Але що далі, то більше Трамп переконується: це партнерство має бути таким, де домінуючу роль відіграватимуть Штати. І подібними жестами, подібними діями він фактично показує Путіну його місце. Зокрема це демонстрація невдоволення тим, що Путін не йде йому назустріч так швидко й у такому обсязі, як він розраховував. А для Трампа це не просто незручність – це репутаційні втрати. І він сприймає їх як абсолютно неприйнятні для посилення позицій США у світі.

– Чи цей епізод показав, що спроби Трампа завоювати прихильність Путіна мають межі та сповнені протиріч і до того ж одночасно перетинаються з прагненням глобального домінування США?

– Так, умовний двокутник Росія–США для Трампа зараз виглядає значно простішим. Він може дозволити собі поводитися впевненіше. Відповідно, він, я думаю, наполягатиме на тому, щоб Путін пристав на його умови й на запропонований ним план – і робитиме це агресивніше.

Але важливо розуміти: це відбувається не заради підтримки України. Оці три-чотири ключові фактори в політиці Трампа щодо війни в Україні залишаються незмінними. Перше – припинення війни за будь-яких умов. Друге – Україна не є стратегічним партнером, адже від партнерства з Росією Трамп розраховує отримати значно більше. Третє – Європа, до якої Трамп ставиться з відвертим презирством. Її розглядають лише як частину формального врегулювання – актор, який має просто озвучити і прийняти те, що вирішать у Вашингтоні й у контактах із Москвою. І четверте – використання Путіна для реалізації глобальних проєктів і переформатування світової політики. Але після Венесуели, на мій погляд, це певний переламний момент – рівно настільки, наскільки це вигідно й потрібно самому Трампу. Зараз він вважає, що може майже все, а тому російська участь йому ще потрібна, але вже не в тому обсязі й не в тій якості, як раніше.

– Наскільки це можна розглядати як тестування адміністрацією Трампа червоних ліній Росії? Адже, як зазначається, це зміна прапора з панамського на російський мала стати для судна "бронею", яку американці не наважаться пробити. Під час операції поблизу діяли російські військово-морські сили, включно з підводним човном. Зазначається, що це був один із найближчих дотиків американських і російських військ за останні роки, але ВМС США демонстративно проігнорували російський триколор і порт приписки Таганрог.

– Безумовно, це елемент дипломатичної та політичної гри. Спроба визначити, до якої межі можна діяти так, як хочеш. І це, до речі, абсолютно дзеркальна логіка Путіна. Ми ж знаємо: перед кожним серйозним кроком він запускає так звані пробні кульки. А вже залежно від реакції – Європи чи Трампа – коригує або не коригує свою поведінку. Те саме ми зараз бачимо і з боку Трампа. Він намагається зрозуміти, до якої межі Путін готовий балансувати: з одного боку поводитися агресивно, з іншого, не втрачати можливість переформатування двосторонніх відносин, які почали складатися після приходу Трампа до влади. Це своєрідна дипломатична й політична чечітка з двох боків. Можливо, не надто витончена, але цілком очевидна. І зараз, на мій погляд, відбивати цю чечітку доведеться передусім Путіну, бо після подій у США баланс сил змінився на користь Трампа.

Вже зараз очевидно: американський президент готовий не просто переставляти столи у світовій політиці – він готовий їх перевертати. Не просто перевертати шахівницю, а скидати її зі столу й підкидати в повітря. Обмежень для нього наразі майже немає.

– Без урахування думки Путіна чи Сі Цзіньпіна чи все ж враховуючи їхній інтерес?

– Звісно, в ідеальному варіанті він хотів би домовитися з Путіним. Попри всю войовничу риторику й ті дії, які ми спостерігаємо. Але ключовим у цьому трикутнику все ж є відносини між США й Китаєм. Венесуела – це значною мірою удар саме по Китаю, який був основним покупцем венесуельської нафти. Він загалом уразливий з точки зору енергоресурсів, бо значну їхню частину імпортує. Крім того, це контрбаланс і відповідь на шантаж Пекіна щодо рідкісноземельних матеріалів. Ці ресурси є у Венесуелі, є у Гренландії – ми пам’ятаємо й інші історії. Трамп хоче використати це, щоб почуватися максимально впевнено й незалежно від Китаю: обмежити його енергетичні можливості й зменшити залежність США від китайських важелів тиску.

Є ще один момент. І Росія, і Китай, але особливо РФ, втратили важливого політичного клієнта. Для Москви це болісно: це вже другий випадок після Сирії – а я б сказав, що навіть третій, якщо згадати Вірменію. І зрозуміло, що Путіну це не може подобатися. Фактично, якщо в когось і зберігалася потенційна можливість на реальну реакцію, то це Китай. Але й він обмежився загальними, максимально обережними формулюваннями. Показовою була й реакція Росії. Було виконано необхідні дипломатичні "па", які Москва не могла не зробити, але жодних серйозних наслідків це не мало. Росія спробувала залучити так званий тіньовий флот, аби бодай якось допомогти режиму, який формально залишився, хоча й без голови – без Мадуро. Але Трамп, по суті, цим жестом чітко показав: хто в цій лавці хазяїн.

– Якщо подивитися на останні дії, то картина така: маємо тіньові санкції – захоплення російських танкерів. Далі – законопроєкт щодо наступних санкцій. Трамп його нарешті підтримав, після місяців очікувань. Тобто ми все ж бачимо, що Трамп наступає на Путіна? Так, не для захисту українських інтересів, але для того, щоб надіслати у Кремль достатньо чітке й неприємне послання. Чи ні?

– Я б тут закликав не поспішати з висновками. Так, зараз Трамп відчуває, що може поводитися з Путіним жорсткіше, зухваліше, навіть агресивніше. Але водночас для нього це момент вибору. Або він робить кілька показових, символічних кроків і при цьому зберігає можливість переформатування двосторонніх відносин, яке почалося після тієї відомої телефонної розмови з Путіним. Або він справді переходить до серйозних заходів і суттєво посилює тиск. І можливості для цього є. Якщо повернутися до законопроєкту Грема–Блюменталя. По-перше, це не вперше, коли ми чуємо, що "ось-ось" його ухвалять. Будемо сподіватися, що цього разу так і станеться.

Однак є принциповий момент. Навіть не тому, що цього разу на ньому наполягав Трамп. Санкції – це, по суті, майже виключна прерогатива президента. Конгрес може ухвалювати будь-які законопроєкти, прописувати максимально жорсткі механізми, вимагати негайного застосування санкцій, але у підсумку все залежить від президента: як саме їх буде застосовано, в якому масштабі та з якими винятками. Ми пам’ятаємо кейс "Північного потоку-2" і, на мій погляд, абсолютно контрпродуктивну позицію Байдена, коли санкції фактично було призупинено. Сьогодні ми пожинаємо плоди цього рішення. Тож усе впирається в Трампа. Чи підпише він цей законопроєкт без застережень – це перше. По-друге, як саме він його застосовуватиме. І навіть з урахуванням його нинішньої, якщо так можна сказати, гіперсамовпевненості – якщо взагалі можливий вищий рівень самовпевненості, ніж у Трампа, мене особливо цікавить інше: як він поведеться щодо Китаю та Індії.

З Індією він почувається досить упевнено, зважаючи на те, що Моді також змушений балансувати. А от із Китаєм Трамп усе-таки хоче домовитися. Й уявити, що він реально накладає 500-відсоткові тарифи на Китай, поки що досить складно. Я не кажу, що це неможливо. Але це прямо суперечило б його стратегічному наміру все ж таки домовитися з Пекіном.

– Тобто ви вважаєте, що варто повернутися до тієї фрази Трампа з інтерв’ю New York Times, де він сказав: "Я підтримав законопроєкт щодо санкцій проти Росії, але сподіваюся, що застосовувати його не доведеться"?

– Саме так. Ми часто говоримо про емоційні гойдалки й волатильність Трампа, але це якраз приклад того, що є речі, від яких він не відступає. Якщо подивитися на санкції проти Росії, то, по-перше, їх почали реально вводити лише після санкцій проти "Роснєфті" й "Лукойлу". А по-друге, Трамп завжди говорив: ні, не треба, ми ж у переговорному процесі.

Він постійно підкреслював: ми ведемо переговори, не можна їх зірвати. І навіть зараз, коли він вважає свої позиції більш ніж залізобетонними, він усе одно виходить із припущення, що санкції, можливо, застосовувати не доведеться. Певною мірою це відповідає тому, що вже називають доктриною Трампа: досягати результату самим фактом демонстрації сили. Щодо Росії слово "залякування", можливо, надто сильне, але йдеться саме про демонстрацію американської могутності.

Трамп вважає, що цього має бути достатньо. А от якщо він побачить, що й це не працює, чи буде він готовий застосувати санкції в повному обсязі – це питання відкрите. Зараз однозначної відповіді на нього немає.

– Чому Росія так мляво відреагувала на ситуацію з танкером? Адже у пропагандистському середовищі це майже подається як акт оголошення війни. Захоплення судна під російським прапором, поруч – російські військові кораблі, підводний човен. Але це нікого не зупинило. Москва, навпаки, намагається максимально знизити напруженість. Чому?

– Політика Путіна щодо Трампа – це політика балансу. З одного боку, розрахунок був цілком прагматичний: затягувати війну, затягувати процес, бо в них, на їхню думку, більше ресурсу. А головне: до влади у Вашингтоні прийшла людина, яка ставиться і до України, і до Росії інакше, ніж попередня адміністрація. І це можна використати. Вони це й використовують. З’являється перспектива не просто завершення війни на певному етапі, а завершення її на умовах Путіна і з допомогою або принаймні за мовчазного погодження Трампа. Ба більше, війну можна зробити частиною великого пазла, де загальний пазл – переформатування відносин між Росією та Сполученими Штатами. Путін дуже хоче цього та вважає це своїм стратегічним інтересом. Саме тому, щоб не втратити таку можливість, Москва реагує максимально стримано: формальні заяви є, але реальної конфронтації немає.

Ситуація з Трампом чітко показала: Путін багато чого досягає блефом і залякуванням. Але коли він бачить перед собою реальну силу, яка готова протидіяти, на нього можна впливати й змушувати його коригувати поведінку. Раніше цього не робили ні європейці, ні Байден. Тепер є шанс, що це зробить Трамп, але не з симпатії до України та не з розуміння її стратегічної важливості для США. А виключно тому, що це відповідає його власним політичним інтересам. І зараз Путін, певною мірою, схожий на дворового пса, який звик гавкати й кидатися на слабших. Але коли він бачить перед собою не "пуделя", а німецьку чи бельгійську вівчарку, він швидко залазить назад у будку й гавкає вже звідти, кліпаючи очима. Порівняння грубе, але, на жаль, дуже точно описує те, як Путін звик діяти. І ця модель була ефективною, згадайте 2022-й і початок 2023 року, коли ядерний шантаж і блеф давали йому реальні результати.

– Демонстративний удар "Орєшніком" по цивільних об'єктах України – із цього ряду? Застосування цієї ракети, яка є частиною системи ядерного стримування, та її демонстрація у бойових умовах – сигнал для західноєвропейських країн і США? Адже цього разу місце атаки було набагато ближчим до кордону з Польщею, який є членом НАТО та Євросоюзу. Росія сигналізує про безпосередню загрозу та ескалацію конфлікту з боку Путіна?

– Безумовно. Тут, на мій погляд, усе досить очевидно. З одного боку, це продовження політики залякування України й примусу її до капітуляції. Це абсолютно зрозуміло. Особливо якщо врахувати, що удару, як я переконаний, було зовсім не випадково завдано саме тоді, коли склалися такі метеорологічні умови, які роблять наслідки цього удару – й узагалі ударів по великих містах, по Києву зокрема – максимально болючими для цивільного населення.

З іншого боку, це ті самі "пробні кулі", які ми вже бачили раніше: зальоти літаків, дронів, мляві реакції Заходу. Путін свідомо продовжує ескалацію. Він пробує, тестує й хоче побачити, якою буде реакція європейських країн і Сполучених Штатів. Він визначає межі: де саме проходить лінія дозволеного, на якому етапі та що йому фактично сходить з рук. І тут не може бути жодних сумнівів: якщо він побачить слабку, мляву або розмиту реакцію, а наразі всі підстави очікувати саме цього, то, як то кажуть, далі буде. Й ескалація триватиме.

– Якщо все це підсумувати, то все ж Трамп своїми діями розчищає Путіну дорогу до реалізації його, як він каже, "поставлених цілей"? Чи створює йому проблеми на цьому шляху?

– Ми маємо чітко усвідомлювати одну річ. Усе це робиться не з любові чи ненависті до Росії. Це робиться тому, що таку поведінку Трамп вважає вигідною для себе особисто й для досягнення своїх політичних цілей. Саме тому ми періодично бачимо трампівські "вибрикування", спалахи роздратування і публічні сигнали невдоволення Путіним.

З іншого боку, Трамп не хоче втратити можливість використати Росію як інструмент для реалізації значно ширших, глобальних цілей. І саме цим пояснюється вся його суперечлива поведінка. Вона визначатиметься не моральними міркуваннями, не підтримкою України, а виключно тим, чого він хоче досягти та що вважає для себе корисним у конкретний момент. Так, ми можемо побачити, як він "наступає на мозолі" Путіну. Але для Трампа це не принципово. Якщо це відбувається лише тому, що Путін не поводиться так, як очікує Трамп, і це викликає у нього негативні емоції – це одна історія. Зовсім інша історія була б тоді, якби ми побачили зміну розуміння того, що реально стоїть на кону в цій війні. На жаль, цього ми досі не бачимо.

Останнє, на чому я хотів би наголосити. Зараз дуже багато говорять про те, що Путіна треба "посадити за стіл переговорів", що треба домовлятися. Але майже всі – свідомо чи несвідомо – випускають з поля зору ключовий момент. Про що саме зараз ідеться? Ідеться про припинення вогню на російських умовах. Поступок вимагають виключно від України. І дуже мало хто говорить про те, що буде після цього.

Як би Віткофф не запевняв, що це "мир назавжди", угода, яку може бути укладено в разі згоди Путіна на припинення вогню, не буде справедливим миром для України, яка змушена буде йти на поступки. Це не тривалий мир. Це лише завершення одного етапу війни між Україною і Росією. Після цього почнеться новий етап, і тоді, коли Путін вважатиме за потрібне. І в цьому новому етапі вже буде інша стратегічна глибина, інші можливості як для України, так і для європейців.

Трамп, своєю чергою, виходить з того, що Європа для нього не є важливою. І це якраз свідчить про ключову проблему – відсутність у нього стратегічного мислення, бачення на кілька років уперед. Зараз він вирішив, що головне реалізувати своє бачення "доктрини Монро", і саме так можна досягти найбільших результатів, зокрема економічних. Тобто ми знову бачимо те, до чого вже звикли: абсолютно транзакційний підхід, який базується не на стратегії, а на її відсутності.