Заява президента Сполучених Штатів, що "Вони, мабуть, до цього звикли. Я не знаю. Я маю на увазі, що люди живуть і в Україні. Можна було б подумати, що вони не мали б жити в Україні, але вони живуть. Не знаю, чи зробив би я це, але вони живуть в Україні. Вони живуть і в Лівані теж", наводить на думку, що Дональд Трамп не готовий зрозуміти, що війна в Україні ведеться не тільки за території, а за право українського народу на своє існування.

Відео дня

Ця заява вкотре демонструє трампівський специфічний підхід до зовнішньої політики, який часто називають "транзакційним ізоляціонізмом". Наразі подібна риторика свідчить про ігнорування причин та обставин виникнення геополітичних конфліктів.

І тут варто звернути увагу, що порівнюючи Україну з Ліваном, Трамп використовує прийом нормалізації кризи: він подає стан постійної загрози та військових дій не як аномалію, що потребує негайного міжнародного втручання та відновлення правопорядку, а як незмінну територіальну даність.

Його слова про те, що люди "мабуть, до цього звикли", вказують на нарочиту нечутливість до гуманітарного аспекту війни. А це відображає стратегію відсторонення США від ролі "світового поліцейського" та підкреслює пріоритетність внутрішнього порядку денного.

А висловлювання "не знаю, чи зробив би я це" щодо проживання в зоні конфлікту, підкреслює його схильність оцінювати глобальні процеси через категорію особистого комфорту та раціонального вибору індивіда, що є нетиповим для традиційної дипломатичної етики. Адже така риторика Дональда Трампа, свідомо чи несвідомо, підриває концепцію солідарності, замінюючи її фаталізмом.

Можна припустити, що це сигнал про потенційну зміну парадигми підтримки України: замість ціннісного підходу (демократія проти тоталітаризму) пропонується сприйняття конфлікту як хронічного стану, що логічно веде до зменшення ресурсних витрат на його вирішення.

Таким чином, Трамп формує підґрунтя для політики "заморожування" або нейтралітету, апелюючи до того, що життя триває навіть у дестабілізованих регіонах, а отже, гострота проблеми є перебільшеною.

Аналіз риторичної стратегії Дональда Трампа щодо війни в Україні дозволяє констатувати системний зсув від "морального імперативу" до "прагматичного реалізму", що має на меті переосмислення попередньої зовнішньополітичної парадигми Сполучених Штатів.

Використовуючи елементи фаталізму, Трамп не просто констатує складність конфлікту, а й свідомо реконструює сприйняття війни як "природного" або "хронічного" явища, що перебуває поза межами ефективного впливу ліберальних інструментів підтримки.

Очевидно, що такий підхід підриває концепцію трансатлантичної солідарності, яка базується на цінностях демократії, перетворюючи її на надлишковий тягар для сучасної американської ізоляціоністської ідеології.

Ключовим елементом цієї трансформації є відмова від попередньої позиції "демократія проти тиранії". Замість цього пропонується трансакційна модель, де війна розглядається через призму витрат і ризиків, а не через призму міжнародного права чи етичних зобов’язань.

Тому акцентування уваги на тому, що життя в Україні продовжується попри бойові дії, слугує інструментом пониження порогу чутливості західного електорату до страхіть кривавої війни Росії в Україні.

Що, в свою чергу, створює ілюзію керованості хаосу та знижує рівень екзистенційної загрози, яку несе російська агресія для глобального порядку. Таким чином, риторика Трампа формує концептуальну основу для переходу до політики "стратегічного відсторонення" або примусового "заморожування" конфлікту.

У цьому контексті "фаталізм" стає нібито причиною для скорочення ресурсної допомоги. Якщо перемогу неможливо досягти в осяжній перспективі (згідно з його логікою), то подальші інвестиції в оборону України представляються як неефективне використання національного капіталу США.

Все це виглядає, не просто як зміна акцентів, а спроба легітимізувати новий тип нейтралітету, де Вашингтон відмовляються від статусу головного оборонного ресурсу демократичного світу та переходить до ролі посередника, для якого збереження стабільності (навіть ціною територіальних поступок об’єкту агресії) є більш пріоритетним за відновлення справедливості.

Отже, риторика президента США Дональда Трампа готує ґрунт для демонтажу ціннісної архітектури підтримки України, замінюючи її геополітичним розрахунком, де статус-кво стає прийнятнішим за тривалу конфронтацію з агресором.

Центральним елементом цієї стратегії є легітимізація концепції "нового нейтралітету". Коли Вашингтон де-факто відмовляється від ролі морального арбітра та безумовного гаранта безпеки союзників, натомість приміряючи на себе роль прагматичного посередника.

Для такого типу лідерства пріоритетом стає не відновлення міжнародної справедливості чи територіальної цілісності суверенної держави, а мінімізація ризиків ескалації та стабілізація макроекономічних показників.

В межах цього підходу тривала війна сприймається не як шлях до перемоги над агресором, а як дестабілізуючий фактор, що виснажує американські ресурси та відволікає увагу від системного протистояння з Китаєм. Відтак, замороження конфлікту через статус-кво – навіть за умови болючих територіальних поступок з боку об’єкта агресії – оцінюється як більш раціональний сценарій, ніж безстрокова підтримка стратегії деокупації.

Трансформація цінностей у геополітичний розрахунок призводить до ерозії самої архітектури підтримки України. Якщо попередня адміністрація апелювала до категорій свободи та міжнародного права, то нинішня риторика спрямована на демонтаж цих концептів як "ідеалістичних надлишків".

Замість них пропонується логіка "стратегічної визначеності", де кінцевою метою є не справедливий мир, а припинення вогню за будь-яку ціну. Це створює небезпечний прецедент у міжнародних відносинах, де право сили отримує мовчазне визнання через механізм "посередництва", а стабільність стає виправданням для ігнорування актів агресії.

Отож, ми стаємо свідками переходу до епохи, де глобальна безпека тримається не на спільних цінностях, а на хитких домовленостях великих гравців, що фактично повертає світ до логіки сфер впливу та великої шахівниці ХІХ століття.

Все це так, але заява президента США Дональда Трампа, що він не розуміє, як люди живуть в Україні, відкриває певне вікно можливостей для того, щоб запросити його відвідати Київ та Харків.

Нерозуміння Трампом побутових та безпекових умов життя в Україні за сучасних обставин є не просто виявом суб’єктивного скепсису, а класичним "риторичним вікном", яке українська дипломатія може використати для переформатування двосторонніх відносин.

Бо такий дискурс відкриває шлях до застосування стратегії "дипломатії візуалізації", де безпосередній емпіричний досвід державного лідера стає ключовим фактором коригування його зовнішньополітичної парадигми. І запрошення Дональда Трампа до Києва та Харкова у цьому контексті виконує декілька критичних функцій.

По-перше, візит до Києва дозволив би продемонструвати інституційну стійкість держави – функціонування урядового кварталу, бізнесу та цивільної інфраструктури в умовах постійної загрози, що прямо апелює до прагматичного світогляду Трампа, який цінує ефективність та життєздатність систем.

По-друге, включення Харкова до маршруту має стратегічне значення для демонстрації фронтирного характеру українського спротиву. Харків як мегаполіс, що перебуває під постійними обстрілами, але зберігає економічну та соціальну активність, є ідеальним майданчиком для руйнування ізоляціоністських міфів про "далеку війну".

Для Дональда Трампа, як політика, чий стиль прийняття рішень значною мірою базується на особистих враженнях та візуальних доказах, такий контраст між столицею та прифронтовим містом може трансформувати абстрактне поняття "допомоги" у конкретне розуміння інвестицій у безпекову архітектуру, яка реально функціонує.

Крім того, такий візит дозволив би Україні перехопити ініціативу в інформаційному полі Сполучених Штатів, змістивши акцент із фінансових витрат на людський та геополітичний капітал. Оскільки особиста присутність лідера в зоні конфлікту часто веде до "психологічної персоналізації" проблеми, що робить подальшу відмову від підтримки політично складнішою.

Використання необачної або скептичної заяви як приводу для офіційного запрошення є формою "інтелектуального джиу-джитсу" в дипломатії. Коли Україна не просто заперечує тезу про "нерозуміння", а пропонує інструмент для його подолання через пряму взаємодію, що повністю відповідає політичному стилю Дональда Трампа, орієнтованому на прямі контакти та особисту участь.

Важливо: думка редакції може відрізнятися від авторської. Редакція сайту не відповідає за зміст блогів, але прагне публікувати різні погляди. Детальніше про редакційну політику OBOZ.UA – запосиланням...