Сценарій з російськими провокаціями найближчими днями виглядає досить реалістичним. Інтерв’ю з Безсмертним
Ситуація щодо так званого "перемир’я до 9 травня" дедалі більше нагадує не дипломатичний процес, а змагання політичних маніпуляцій. Москва пропонує коротку паузу під власний календар – виключно для безпечного проведення сакрального для Кремля параду, водночас не демонструючи жодної готовності до реальної деескалації. Натомість Київ відповідає дзеркально, але стратегічно сильніше: пропозицією негайного і безстрокового припинення вогню, що автоматично переводить гру з площини символізму в площину реальної відповідальності. Україна ж намагається перевести дискусію у стратегічну площину. Пропозиція безстрокового припинення вогню – це спроба показати готовність до реального миру й водночас поставити Москву перед вибором.
Реакція Росії виявилася показовою. Одразу після оголошеного Україною "режиму тиші" – удари по Харкову, Запоріжжю, Сумах, атаки дронами і ракетами. На цьому тлі Володимир Зеленський прямо заявив: Росія фактично зірвала оголошене припинення вогню, продемонструвавши, що навіть мінімальні домовленості для неї не є обов’язковими. Це не просто зрив – це свідома тактика тиску і водночас спроба нав’язати власні правила гри. Фактично, Путін намагається одночасно вести наступ і вимагати тиші там, де йому це вигідно. "Перемир’я Путіна" виглядає спробою виграти кілька днів без ризиків для власного іміджу. І якщо навіть цей мінімальний сценарій зривається – це вже не просто дипломатична невдача, а прямий удар по образу контролю над ситуацією, який Кремль так ретельно намагається зберегти.
На цьому тлі показовим є і дипломатичний вимір. Телефонна розмова Лаврова з Рубіо фактично зводиться до спроби Москви підключити Вашингтон як інструмент тиску на Київ, аби змусити його прийняти короткострокові умови Кремля.
У підсумку, тимчасове перемир’я стає інструментом гри: для Путіна – це безпечний парад і необхідні сакральні кроки для утримання стабільності в середині, для України – тест на відстоювання власної позиції, а для США – точка, де визначається їхня реальна роль у війні.
Своїми думками щодо цих та інших питань у ексклюзивному інтерв'ю OBOZ.UA поділився український дипломат і політик Роман Безсмертний.
– Тема з перемир’ям набирає обертів. Путін намагався проштовхнути цей сценарій через Трампа, а коли не спрацювало, то Москва односторонньо оголосила "тишу" на 8–9 травня. Зеленський відповів своєю пропозицією з 6 травня. Але після цього Росія не припинила обстріли України. Чи правильно Україна увійшла в цю гру?
– Я б усе ж таки повернувся до розмови Трампа і Путіна, бо саме вона дає ключ до розуміння нинішньої ситуації. Як з’ясували журналісти, приблизно три чверті розмови стосувалися Близького Сходу і ситуації в Перській затоці. І важливе уточнення – тему перемир’я підняв саме Путін, а не Трамп. Хоча Трамп публічно заявляв, що це його ініціатива, мовляв, він запропонував перемир’я на період святкування в Росії. Це принциповий момент, який варто зафіксувати. Реальна ініціатива виходила від Путіна. Чому? Бо він у вразливій позиції. Його цікавить передусім власна безпека. І через Трампа він намагався натиснути на Київ, щоб Україна не здійснювала жодних атак у ці дні, особливо по Москві. Все інше для нього другорядне. Його фокус – Червона площа, парад, телевізійна картинка і подальше розкручування пропаганди. Саме під це він і намагався підвести так зване "перемир’я".
Після цієї розмови, за кілька днів, з Києвом почали обережно контактувати з Держдепу – не з Білого дому, що теж показово, із сигналами, що варто розглянути певні варіанти. Це важливо зафіксувати. Україна не могла це ігнорувати – почалися офіційні контакти, потрібно було формувати позицію. І, на мою думку, реакція була правильною.
Зверніть увагу: після розмови з Кремля пішли односторонні ініціативи. Україна ж довгий час тримала паузу і фактично казала: нам ніхто нічого офіційно не пропонував. Паралельно з’являлися сигнали, що певні консультації тривають. Трамп це не афішував, але намагався створити враження, що саме він керує процесом і буде впливати на Україну, включно з розмовами із Зеленським. Навіть у малопоміченому інтерв’ю він почав несподівано хвалити Зеленського.
– Якщо говорити про розмову Лаврова з Рубіо напередодні – чи це не свідчить про те, що дзвінки з Держдепу не дали того результату, на який розраховували в Москві?
– Ситуація тут доволі прозора. В ідеальному для Кремля сценарії дзвінок мав би здійснити сам Трамп. Але Трамп добре розуміє, що з Києвом така схема вже давно не працює. Україна не дає автоматичних відповідей "так" чи "ні" під зовнішній тиск. Рішення ухвалюються, виходячи з власних інтересів. Саме тому в хід пішли контакти через Держдеп.
Розмова Лаврова і Рубіо по суті нагадування Кремля Вашингтону: ви ж обіцяли вплинути на Київ, щоб 9 травня не було ударів по Москві. І це ще й тест – наскільки Вашингтон здатен впливати на Україну. Москва перевіряє межі цього впливу. У відповідь Україна зробила свій хід. Фактично сказала: ми діємо відкрито, оголосили свою позицію, а ви там між собою про щось домовляєтесь, не повідомляючи нас офіційно. У підсумку і Трамп, і Путін вже розуміють ключову річ – усе впирається в позицію Києва, який діятиме не з огляду на побажання Вашингтона чи Москви, а виходячи із власних інтересів і позиції європейських партнерів.
І тут варто згадати статистику. Майже 50 перемир’їв із 2014 до 2022 року – 47, якщо точно – і кожне порушувалося Росією. Після 2022 року – та сама історія, десятки й сотні порушень. Тому для України це від початку виглядало як тактичний маневр Путіна. І те, що він боїться за свою безпеку, – це його проблема, а не українська. Чому дії України зараз правильні? Бо вони не дають Москві створити пропагандистський фундамент під 9 травня і розігнати чергову хвилю "переможного" наративу.
– Наскільки для Путіна критично провести парад – і провести його спокійно, впевнено, без зривів? Адже у його парадигмі – це один з найбільших сакральних символів, який не можна порушувати, бо можливі наслідки. Чи стане це символічною поразкою? Чи може це бути певним сигналом, що його система дає збій?
– Тут важливо розуміти – а що ж таке 9 травня для Москви, для Путіна і для всієї їхньої пропагандистської машини? Це не один день – це рік наперед закладеного наративу. Я б навіть відповів питанням на питання: а чи потрібно було проводити парад у листопаді 1941 року в Москві? З точки зору раціональності – ні. Але з точки зору символу – так. Ми цього до кінця не зрозуміємо, бо живемо в іншій реальності.
Повністю згоден, що для Путіна це сакральна історія. Він мислить категоріями імперії, уявляє себе носієм історичної місії. Ці танки, які проїдуть по Червоній площі, ці картинки, які потім змонтують разом із кадрами Другої світової і нинішньої війни – це інструмент, який ще рік працюватиме на внутрішню аудиторію. Це безперервний потік пропаганди, який лунає звідусіль. І так, це примітивно, це грубо, але воно працює як механізм. Поки в Україні намагаються вирішувати складні соціальні проблеми, реабілітацію військових, підтримку суспільства, там усе значно простіше – телевізор, дешевий алкоголь і нескінченне повторення одного й того ж наративу. Цю систему Путін не створив з нуля – він її відновив. Це модернізована версія радянської моделі, яка працює 24 години на добу. І в цьому сенсі парад – це основа. Це фундамент, на якому будується подальше інформаційне накручування. Це ресурс для впливу на десятки мільйонів людей. Ми можемо цього не сприймати, але для цієї системи це критично важливо.
– Чи не вважаєте ви, що нинішня істерика з російського боку щодо перемир’я – зокрема заяви, що у разі удару буде "знищено центр Києва", – може бути підготовкою до провокації? Тобто гіпотетично – якийсь інцидент поблизу Москви чи навіть символічно біля Кремля, після чого Росія заявляє, що "захищається", і використовує це як привід для більш жорстких ударів по цивільному населенню?
– Почнімо з головного. Жодної "вундервафе" у Росії немає. Усе, що вони могли застосувати, вони вже застосували. Єдиний виняток – ядерна зброя. Але її використання – це фактично самогубство для режиму. Це не просто розрив із Заходом – це розрив навіть із Китаєм. І в Кремлі це прекрасно розуміють. Це червона лінія, яку вони не перейдуть. Усе інше ми бачили багато разів. Реальність визначається не заявами, а можливостями.
Україна демонструє ефективність ППО на рівні понад 97%. Це безпрецедентний показник. Такого немає ніде. Навіть на навчаннях західні системи не показували більше 70%. І це один із факторів, який шокує як Москву, так і західних партнерів. Бо йдеться не лише про техніку, а про рівень адаптації, модернізації і використання цієї техніки. Українські військові фактично вдосконалюють ці системи в процесі бойового застосування. І роблять це без зайвого розголосу. Тому всі ці заяви про "знищення центру Києва" – це більше про інформаційний тиск, ніж про реальні можливості.
Щодо провокацій – такий сценарій не можна виключати. Росія неодноразово використовувала подібні методи. Але знову ж таки, це питання не нове, і до нього готові. І коли слухаєш окремі заяви російських спікерів, виникає просте питання – вони самі вірять у те, що говорять, чи це вже чиста інерція пропаганди.
– Володимир Зеленський заявив, що "російська сторона зірвала режим припинення вогню і за підсумками вечірніх доповідей наших військових та розвідки визначимось із подальшими нашими діями". На який розвиток подій можна очікувати?
– Порушення режиму тиші з боку РФ фактично не впливає на розвиток подій. У цій ситуації жодні дзвінки з Вашингтона чи з інших столиць також нічого не змінюють. Московський правитель діє виключно так, як вважає за потрібне. Йому байдуже, як це сприймають у Вашингтоні чи Києві.
Трамп у цій конфігурації виглядає розгубленим. Він не розуміє, як далі розвивати ситуацію. Намір тиснути на президента Зеленського не спрацьовує, бо Київ давно дав зрозуміти – зовнішній тиск не визначає українські рішення. Коли ж Трамп делегує це Держдепу, це лише підкреслює його невпевненість і відсутність чіткого плану. Більше того, своїми діями Москва фактично прив’язує Трампа до себе. Він не може публічно визнати власне безсилля, тому змушений маневрувати і вигадувати нові ходи. Але реальність очевидна – Кремль не приймає української позиції.
Важливо чітко зафіксувати: Москва не розглядає перемир’я як шлях до переговорів. Для неї це не інструмент миру. Її вимога залишається незмінною – капітуляція України. У цій логіці "перемир’я" – це лише тактичний інструмент. Кремль намагається використати Трампа, щоб той тиснув на Київ і гарантував відсутність ударів по Москві 9 травня. Йдеться не про мир, а про безпечну картинку для внутрішньої пропаганди. Фактично, порушення домовленостей стало демонстративним сигналом. Москва показала, що діє за власними правилами і не збирається підлаштовуватися під чужі ініціативи.
У цій ситуації дії українського воєнно-політичного керівництва виглядають логічними. Україна дала чіткий сигнал – Москва не має наміру рухатися до миру. І це не нова позиція, але зараз вона стала ще більш очевидною. Порушення перемир’я лише підтверджує: жодного конструктивного діалогу Кремль не планує. В його логіці війна є базовим станом. Формула проста і жорстка – поки існує нинішній російський режим, війна залишається його ключовим інструментом існування.
– Ми з вами зафіксували, що для Путіна провести вдало та спокійно парад – надважливо ідеологічно-пропагандистської точки зору. Чи має Україна все ж погодилася певним чином на це перемир’я? Адже зрив цього сценарію міг би вдарити по Путіну доволі болісно.
– Тут важливо інше. Україна, по суті, створила ситуацію невизначеності. А це якраз той інструмент, який Росія роками використовує проти нас – через інформаційне поле нав’язує нервозність і потрібні їй наративи. Різниця в тому, що цього разу Україна застосувала цей підхід у відповідь. І ви правильно ставите питання глибше – чому ми взагалі маємо реагувати на ці ініціативи, чому маємо входити в цю логіку, і до чого тут Вашингтон. Бо формально жодної прямої пропозиції від Москви не було. І це якраз піднімає планку. Україна цілком логічно може сказати – ми не отримували офіційних пропозицій, отже, діємо у власній логіці.
Тут для мене питання було принциповим із самого початку – який сенс входити в цю гру, якщо очевидно, що вона не буде виконуватися Росією. Якщо для Путіна це питання безпеки його картинки на Червоній площі – це його проблема. І якщо він боїться ударів, то це означає лише одне – він буде концентрувати максимальну кількість ППО, ПРО, РЕБ навколо Москви. А це, навпаки, відкриває інші напрямки. Логіка проста – якщо десь надмірна концентрація захисту, значить, десь утворюється вразливість. Його мислення егоцентричне, замкнене на собі. І навіть ці ініціативи – це не про війну загалом, а про його особисту безпеку і символічні дати.
Україна ж діє системно. Якщо є можливість тиснути по логістиці, по інфраструктурі, по критичних об’єктах – це і треба робити, уточнюючи цілі і підвищуючи ефективність. Це вже питання розвідки і точності ударів. І ще один момент. Велика територія Росії означає обмеженість її систем захисту. Неможливо закрити все. І це об’єктивна реальність.
– Трамп у своєму останньому інтерв’ю якось досить певним чином змінив свою риторику. Досить несподівані компліменти: " Зеленський хитрий, але мені подобається", "українці найкращі воїни в Європі". А потім ще й рішення Держдепу, який погодив продаж високоточних авіабомб на значну суму. При тому, що паралельно США обмежують постачання для Європи, навіть за вже оплаченими контрактами. Це що – реакція на те, що Україна почала ігнорувати американські сигнали?
– Це кон’юнктура моменту. Якщо говорити мовою самого Трампа, то зараз у Зеленського "пішла карта". І це видно по реакції Європи. Там чітко розуміють – у Путіна вибір обмежений, фактично це війна без альтернативи. Що стосується Трампа, він сам опинився в ситуації, яка його перевищує. І тут, якщо хочете зрозуміти його поведінку, варто дивитися не лише на американські джерела, а й на ізраїльську аналітику – там дуже чітко описують масштаби ризиків. Суть проста – він опинився між кількома кризами одночасно і не має чіткого плану виходу. Звідси й ці коливання – від компліментів до суперечливих рішень. І в результаті складається враження, що і Путін, і Трамп намагаються використати один одного, щоб виграти час і стабілізувати власну ситуацію.
