Блог | Олександр Лукашенко, еволюція: від батька нації до діда для самого себе

Ще раз треба звернути увагу, яку роль відіграла Білорусь у здійсненні російської агресії в Україну. Точніше ролі невизнаного в Європі президента Олександра Лукашенка, який дозволив перебування на своїй території великої кількості російських військ, які начебто прийшли для проведення спільних військових навчань, щоб потім швидко перейти білорусько-український кордон 24 лютого ц.р., ставши головною небезпекою у здійсненні російського удару у напрямку столиці України.

Відео дня

Київ постійно комунікував з офіційним Мінськом щодо небезпеки російського нападу через білоруський простір на свою територію як суверенної держави, члена-засновника ООН, багатьох інших міжнародних організацій. Але О.Лукашенко та його оточення підло брехали, щоб 24 лютого 2022 р. встромили ніж у спину України. Російська армія пішла наступом на Україну з найближчої прикордонної точки від Києва, а це менше ніж 150 кілометрів. Так що за дві-три години деякі російські підрозділи вже були в околицях Києва, що дуже погіршило загальну військову ситуацію в Україні. Російська армія, що нападала з боку Білорусі повністю знищила Бородянку, більшу частину Ірпеня і Гостомеля. У Бучі були скоєні масові вбивства цивільного населення і злочини геноциду. В тяжких муках у Бучі було вбито більше 420 осіб. Найбільше військових злочинів вчинила російська 64-а моторизована бригада, що раніше базувалася в лісах Далекого Сходу. За масове знищення українського населення ця бригада від Путіна отримала звання гвардійської.

Офіційно, білоруська армія не брала участі у військовому нападі на Україну, але є дані про військових-добровольців, які приєдналися до російських окупантів. З білоруських аеродромів російська авіація робила нальоти на беззахисні українські міста та села Київщини та Чернігівщини, також з білоруської території російська армія обстрілювала крилатими та балістичними ракетами українські інфраструктурні об’єкти та житлові комплекси. Українська сторона за це дуже розлючена на офіційний Мінськ.

Між тим, Кремль не зміг досягти головної мети – захопити українську столицю, хоча в напрямку Києва йшла величезна кількість російських елітних підрозділів з повітряно-десантних, десантно-штурмових та військ спеціального призначення. Тому Кремль вирішив їх повернути назад на білоруську територію, щоб пізніше перекинути на бойові лінії Донбасу, де у перші півтора місяці війни російська армія мала незначний військовий успіх.

Білоруський лідер Олександр Лукашенко очолює свою країну ще з далекого 1994 р., коли на перших загальних президентських виборах отримав свій перший мандат глави держави. Тільки ці вибори з боку ЄС, ОБСЄ, Ради Європи були визнані демократичними. Пізніше О.Лукашенко ще п’ять разів проголошувався президентом країни та західний світ не визнавав результати народного волевиявлення як справді отримані у демократичний спосіб. З самого початку політичної кар’єри О.Лукашенко виступав за зміцнення відносин з РФ. Але його наміри щодо інтеграції у 1994-2000 рр. були одні, потім після 2000 р. - інші, а останні два роки - треті.

У 90-і рр. минулого століття президентом РФ був Борис Єльцин. Лукашенко себе вважав молодшим, енергійнішим і здібнішим політиком, який би у спільній державі РФ та Білорусі мав куди більше шансів отримати прихильність електорату, навіть з російського боку. Він дійсно міг на спільних виборах перемогти будь-якого московського конкурента. Ситуація кардинально змінюється з 2000 р., коли президентом РФ після Б.Єльцина стає Володимир Путін. Він у перші роки свого правління ще не був таким міцним, проте амбіції мав величезні. Путін домовився з російською політичною елітою, що він краща кандидатура для глави спільної держави ніж Лукашенко. Чого б це білорус був би президентом величезної країни, де російська частина складала більше 93%? Так що у 2000-2002 рр. Москва не форсує процес об’єднання, а в Мінську відразу відчули зміни в позиції Кремля.

Тоді О.Лукашенко дає компромісну пропозицію, щоб представники Москви та Мінська почергово очолювали нове державне об’єднання, на що Путін відповів, що добре розуміє різницю в економічному потенціалі двох складових майбутнього утворення. Він прямолінійно заявив, що не треба ускладнювати ситуацію і найкраще, коли Білорусь просто стане частиною РФ. Такого зовсім не було у планах О.Лукашенка і він потихеньку починає дистанціюватися від залізних обнімань Кремля.

Мінськ пробує вести щодо Москви збалансовану політику, сенс якої – декларативно повна співпраця та інтеграція, а реально збереження самостійності і захист своїх національних інтересів. Тоді розпочалася велика гра в кішку і мишку, де усім було зрозуміло хто є хто. Періодично це Путіна дуже дратувало і тоді він в оточенні Лукашенка пробував формувати відданий Москві політичний лобі. Коли О.Лукашенко дізнавався, хто з ближчих осіб починав грати на полі російських інтересів, відразу знімав такого з посади і призначав нових лояльних собі людей. Кремль з новими кадрами знову починав хитрувати і тоді наставала миттєва реакція білоруського президента, який з такими кадрами швидко прощався.

Ситуація кардинально помінялася у 2020 р., коли Лукашенко шостий раз підряд пішов на президентський мандат, усуваючи у передвиборчій боротьбі опонентів з опозиції, і проголосивши себе переможцем виборів. У Мінську та більшим містах опозиція організувала низку могутніх мітингів протесту. В столиці політично усе захиталося. І тут Москва в останній момент протягує руку допомоги з вимогою повного підпорядкування Мінська політиці Росії. Перебуваючи у самітності перед небезпекою перемоги опозиції, Лукашенко іде на зговір з кремлівським дияволом. Путін зараз вимагає від Білорусі відкрито вступити у війну проти України, а Лукашенко розуміє, що це шлях до повної руйнації, тому наскільки може маневрує і до кінця у війну не вступає. Кремль знову на нього тисне і не відомо чим усе це закінчиться. Якщо Лукашенко не встоїть і піде у військову авантюру, то це буде його особистий кривавий фінал і точно без перемоги.

Важливо: думка редакції може відрізнятися від авторської. Редакція сайту не відповідає за зміст блогів, але прагне публікувати різні погляди. Детальніше про редакційну політику OBOZREVATEL – запосиланням...