Куди рухається мирний план, "зрада" Макрона та що може зламати задуми Трампа-Путіна. Інтерв’ю з Безсмертним

Адміністрація Дональда Трампа після чергового раунду "переговорів", щодо так званого мирного плану публічно говорить про "прориви", "конструктив" і "позитивну динаміку", але водночас ретельно уникає будь-якої конкретики. Деталі консультацій приховуються, документи не публікуються, формулювання зводяться до загальних фраз, а сам процес дедалі більше віддаляється від реальності війни, яка триває щодня. Україна змушена балансувати між участю в переговорах і необхідністю не допустити нав’язування рішень, які можуть зруйнувати її державність.

На цьому тлі Кремль поводиться максимально впевнено і цинічно. Вибори в Україні, вимоги щодо голосування українців на території РФ – усе це не випадкові заяви, а елементи тиску, які Москва методично вбудовує у переговорну рамку. У підсумку мирний процес виглядає як рух без напрямку: багато зустрічей. Багато заяв і мінімум відповідей на головне питання: чи справді йдеться про припинення війни, чи лише про нову фазу політичного торгу за рахунок України.

Окрему роль у цій конструкції відіграє Європа, яка вперше за довгий час опинилася перед необхідністю не коментувати процес, а реально визначати його рамки.

Позиція президента Франції Макрона вкотре показала глибину внутрішніх суперечностей у ЄС. Париж фактично зламав логіку прямої конфіскації російських активів, просунувши альтернативний варіант із спільними запозиченнями та бюджетними механізмами. Фактично щоб зберегти за собою можливість політичного маневру й майбутнього "діалогу" з Кремлем.

Своїми думками щодо цих та інших питань в ексклюзивному інтерв'ю OBOZ.UA поділився український дипломат і політик Роман Безсмертний.

– Перемовини щодо так званого мирного плану Дональда Трампа зараз відбуваються, можна сказати, у ситуації суворої секретності. Американці й українці вкотре заявляють, що "все добре", "процес рухається", Трамп задоволений і виступає, умовно кажучи, "сонцем" цього процесу, яке освітлює правильний шлях. Але питання просте: чи рухаємося ми насправді до правильного виходу? Загалом куди рухається мирний план?

– Якщо аналізувати ту інформацію, яка є на сьогодні, то, на жаль, вона має фактично лише одне джерело. Це офіційна сторінка представника президента Трампа в цьому процесі – Стіва Віткоффа. І якщо порівняти два його офіційні повідомлення, різниця між ними разюча.

Перше – надзвичайно куце повідомлення про зустріч з Дмитрієвим, де просто зафіксовано сам факт і заявлено, що російська сторона "віддана миру". Наскільки вона віддана миру, ми з вами прекрасно бачимо, знаємо і відчуваємо на собі. Друге повідомлення стосується триденного діалогу між українською та американською делегаціями. І тут є цікавий момент: із американського боку в обох випадках була одна й та сама делегація. Хоча з інформації, якою я володію, випливає, що приблизно три чверті часу Віткофф провів у розмовах із Дмитрієвим тет-а-тет.

Якщо порівняти ці два офіційні повідомлення, вони кардинально різняться. Тому що у випадку зустрічей з українцями та європейцями йшлося про обговорення так званого 20-пунктного рамкового документа. Окремо обговорювався проєкт рамкового документа щодо гарантій безпеки з боку Сполучених Штатів. Також в обох конфігураціях йшлося про гарантії європейської безпеки та про дії так званої коаліції охочих або стабілізаційних сил – як її офіційно називають. Але всі ці документи мають спільну рису: вони рамкові. Це декларативні політичні тексти, у яких не розписано ані технологічного, ані правового складника. Жодних деталей там просто немає.

Окрім того, навіть тристоронні зустрічі європейців, американців і українців також мали рамковий характер. Європейці не відкривають перед Віткоффом реальних механізмів, і в цьому вони абсолютно праві. Доказом цього є хоча б те, що серед учасників не було ані начальників генеральних штабів, ані їхніх представників – ні французького, ні британського. Саме вони володіють реальним матеріалом і розуміють технологічну складову можливих рішень.

Обговорювався ще один документ – план відновлення і відбудови України. Але допоки не ухвалено рішення інвестиційної кампанії BlackRock щодо формування фонду допомоги Україні, жодні ресурси не обговорюються. А це означає, що наразі це лише інформаційний сигнал.

Звісно, всіх цікавить головне питання: що з припиненням вогню, перемир’ям або мирною угодою? Перші два пункти: припинення вогню і перемир’я – варто просто зняти з порядку денного. Російська сторона їх не приймає.

Тепер щодо основоположного пункту. Ці 28 пунктів уже почали "тонути" у переговорному процесі, бо США, Європа і Україна працюють над 20 пунктами. Але що показово, ми достеменно так і не знаємо їхнього змісту. Цей документ ніде не публікувався, про нього говорять лише загальними словами.

– Повертаючись до заяв Кремля. Вони постійно апелюють до "духу Анкориджа". Чи не вважаєте ви, що між Москвою і Вашингтоном уже існують певні домовленості – умовно кажучи, щось на кшталт нового пакту Молотова-Ріббентропа? Поділ України, зони впливу в Європі. І українці, і європейці можуть скільки завгодно писати листи у Білий дім, але Трамп уже все вирішив і тепер просто хоче загорнути це у більш пристойну обгортку.

– Те, що між ними існують певні домовленості щодо розподілу сфер впливу, у мене не викликає жодного сумніву. Інакше не було б цього "другого пришестя" розмов про Гренландію, Панаму, глобальний вплив. Саме цей неоімперіалізм і пояснює, чому Анкоридж і "після Анкориджа" для Москви настільки важливі. Кремль постійно викидає цю тезу, ніби нагадуючи Трампу, що він дав слово. Я не думаю, що існує формально підписаний документ. Але те, що Трамп рухається цією логікою, підтверджується і його ідеєю створення так званої Великої п’ятірки. Це мислення у категоріях імперій – колишніх і чинних: китайської, російської, індійської, японської.

І саме тому ми бачимо скоординовану атаку на Європейський Союз. Тому що цю гру Вашингтона, Москви й Пекіна ламає лише одне – об’єднаний, сильний ЄС. Передусім у економічному вимірі. Саме тому в немилості опиняється Німеччина. Бо сила Німеччини і консолідованого ЄС здатна зруйнувати ці неоімперські плани.

– Щодо гарантій безпеки. Президент України після зустрічей у Маямі знову заявив, що це питання розглядалося протягом кількох раундів перемовин. І що, мовляв, усе виглядає гідно, щось уже погоджено. Кажуть, якщо документ буде створений, його розглядатимуть у Конгресі. Але при цьому частина гарантій з боку Сполучених Штатів чомусь буде закритою, без оприлюднення деталей, засекреченою. Загалом лунає оптимізм: мовляв, напрацювання є, ми рухаємося вперед. Ви поділяєте цей оптимізм Володимира Зеленського щодо гарантій безпеки?

– Я думаю, що пан президент, як і керівник переговорної групи, говорять так, тому що вони перебувають у самому процесі. Їм потрібно про це говорити. Їм потрібно зберігати відносини з партнером. Навіть якщо цей партнер, м’яко кажучи, проблемний.

– Тобто, умовно кажучи, "дякувати" Дональдові Трампу?

– От ви дуже точно це сформулювали. Подякувати за допомогу. Наш найясніший, сонцесяйний, великий монарх Доні і так далі. Але якщо говорити серйозно, аналоги вже існують. Є Закон про взаємовідносини Сполучених Штатів і Тайваню з чітко визначеними, хоча й специфічними гарантіями. Є закон про гарантії безпеки для Ізраїлю. У цих документах усе розписано детально: які сили, в якій кількості, за яких умов застосовуються. Включно з тим, що Сполучені Штати щороку надають Ізраїлю близько 3 мільярдів доларів на сферу безпеки й оборони. Там немає "рамкових" фантазій – там є чітка архітектура. Тому ідея про те, що можна двома загальними фразами вирішити питання гарантій безпеки, є глибоко перебільшеною. Коли ми чуємо формулювання "рамкова угода у сфері безпеки", треба чітко розуміти, що за цим стоїть. А стоїть за цим, по суті, ще один Будапештський меморандум.

Рамкова угода – це слова. "Ми гарантуємо надання допомоги в разі…", "ми будемо консультуватися…", "у разі звернення українська сторона надає інформацію…". Ось типовий набір такого тексту. А коли йдеться про справжні гарантії безпеки, там має бути розписано все: від загальних позицій до технологічних деталей. Які підрозділи, які функції, який бюджет, хто відповідає, хто контролює, хто планує. Бо планування – це ключова функція Пентагону, спільна робота з Україною. Якою інформацією обмінюються сторони? У які терміни? Який алгоритм реагування? Саме так працюють гарантії безпеки для Ізраїлю і Тайваню.

Так, це правда, що Ізраїль починав із меморандуму. Але це був лише перший крок. У 2011 році, зрештою, було схвалено детальний, жорсткий закон про гарантії безпеки і взаємовідносини між двома державами. А коли ще й говорять про якусь "закриту частину" такого договору, то це, м’яко кажучи, викликає серйозну стурбованість.

– На цьому тлі активізується тема виборів. В Україні про це говорять дедалі голосніше. Кремль теж підливає олії у вогонь. Голова ВР України Руслан Стефанчук повідомив про створення робочої групи для підготовки законопроєкту щодо проведення виборів під час воєнного стану. І паралельно Путін на своїй "прямій лінії" заявляє: мовляв, ми готові забезпечити певну частину безпеки. Але при цьому говорить про 5-10 мільйонів українців, які мають проголосувати. Виглядає абсурдно, але зрозуміло, навіщо це диктатору. Чи не створює це для нас ще більше проблем? Чи це знову ж таки – жест для дідуся у Білому домі, аби він тішився, що до нього прислухаються?

– Щоб з’явилися слова про "конструктивізм" і "роботу, що триває", потрібно дві речі. Перша – тема виборів. Друга – сигнали про гальмування руху України до НАТО. При цьому наполягання Москви на виборах має одну мету – повну делегітимізацію української влади і української державності. Саме так це і треба сприймати. Вибори в умовах воєнного стану – неконституційні і незаконні. І не лише під час воєнного стану, а й до моменту створення реальних умов для реалізації активного і пасивного виборчого права громадян.

Припинення вогню або перемир’я не створює правових підстав для проведення виборів. Це позиція, яка випливає з Конституції України, законів, і, що надзвичайно важливо, з норм міжнародного права: Загальної декларації прав людини, Європейської конвенції, Гельсінського заключного акту, стандартів і вимог ОБСЄ. Більше того, їхнє проведення призведе до внутрішньої політичної дестабілізації з непередбачуваними наслідками. А також створить правові підстави для визнання неконституційності як самих виборів, так і наступної влади.

Сьогодні жодних претензій до легітимності української влади – від президента до органів місцевого самоврядування, не існує. Вони діють у межах Конституції і законів України. Я прекрасно розумію, що Трамп знову хоче, щоб йому принесли жертви. І ці розмови про "конструктивізм" – тактичний хід. Бо Москва все одно не погодиться ні на 20-пунктний рамковий договір, ні на перемир’я, ні на мир.

– Чи не потрапляємо ми у ще більшу пастку? Бо ж ми включилися в процес, почали опрацьовувати варіанти змін у законодавстві. Це ж не фантазії, це заяви. І до них потім будуть постійно апелювати: чому ви не продовжуєте цей процес, чому ви зупинилися? Чи можемо ми взагалі якимось чином вибратися з цієї пастки?

– Я через це вже проходив у Мінському процесі. І мені так само не раз, як учаснику переговорів, особливо в питаннях виборів, європейці нав’язували одну й ту саму логіку: прийміть це, і ви побачите, російська сторона відступить, і ми всі будемо у виграші. На що я завжди відповідав дуже просто. По-перше: чому я, як людина, причетна до написання Конституції України, маю витирати об неї ноги?

По-друге: навіщо дурити самих себе й людей, говорити неправду про те, що це можливо, якщо це неможливо за визначенням, бо це неконституційно.

– Тоді постає питання: які виходи з цієї ситуації?

– Вони насправді дуже прості. У певний момент треба вийти й чесно сказати: ми пройшли цей шлях не тому, що вірили у мир, а для того, щоб увесь світ побачив – у Путіна і в Росії немає жодної опції миру. Вони живуть війною, готуються до нової агресії, вже не лише проти України, а й проти Європи. І режим Путіна, путінська кліка, розуміє й сприймає лише силу. Звісно, це означає необхідність сказати правду і про позицію влади у Вашингтоні, насамперед про президента Трампа. Але рано чи пізно ця правда все одно вийде назовні і без нашої участі.

Саме тому в цьому переговорному процесі Україні, ймовірно, доведеться зробити той крок, який свого часу зробив Ізраїль у відносинах зі Штатами. Голда Меїр сформулювала це ідеальною фразою: якщо у вас є чим допомогти – допомагайте. Рекомендації, будь ласка, залиште при собі.

Зверніть увагу хоча б на останні повідомлення щодо нових модернізованих систем ППО і ПРО SAMP/T, виробництво яких Франція запускає із 1 січня. Це прямий сигнал того, що Європа надолужує провали, які виникли у двосторонніх відносинах зі США. Саме тому вони не віддадуть Трампу жодних заморожених російських коштів. Саме тому вони скорочуватимуть закупівлю американського озброєння. Європейський оборонно-промисловий комплекс зараз набирає обертів дуже швидко. І це означає, що десь у 2026 році він вийде на повну компенсацію всього того, що раніше постачали Сполучені Штати.

– Щодо дедлайнів. Усі вони фактично провалені – і "Різдво", і "День подяки", і всі інші. Це ж не може тривати безкінечно: нескінченні консультації без чітких результатів. Настане момент, коли Трампу це може просто набриднути. І він скаже: вибачайте, але Україна не хоче миру, або я знову розчарований Путіним. Ось, наприклад, міністр фінансів США Бессент говорить про готовність до додаткових санкцій проти РФ уже наступного тижня. Ліндсі Грем заявляє, що можна закрити флот російських танкерів, як це зробили з Венесуелою.

– По-перше, маятник буде хитатися. Трамп давно вийшов би з цього процесу, якби він стосувався лише війни і миру. Але ми з вами вже чітко зафіксували: це не мирний процес, це торг. Це бізнес. Це сотні мільярдів. І тому він із цього процесу нікуди не піде.

Путіну ж і Москві життєво необхідне затягування. Бо затягування – це гарантія війни. А тепер подивімося ширше. Це вигідно Трампу. Це вигідно Путіну. Це, як ми не раз чули, вигідно Китаю. Це не вигідно Європі. Це не вигідно Україні. Але Європа й Україна сьогодні у меншості.

І тому на поверхні залишається одне ключове питання – війна. Бо вона стає дедалі вигіднішою для Трампа як джерело прибутку. І вона абсолютно необхідна режиму Путіна для виживання. Тому можна прогнозувати продовження не лише цієї війни, а й появу нових пожеж: у Європі, Африці, Азії. Бо це забезпечує ті самі мотиви й інтереси, які живлять і Трампа, і Путіна, і всі режими, що харчуються людською кров’ю.

– Пане Романе, ви позитивно оцінюєте кроки Європи до автономності, але репараційний кредит за рахунок російських активів так і не ухвалили. Чи не б’є це по суб’єктності ЄС у очах Трампа й Путіна? І чи блокування цього рішення Макроном і Мелоні свідчить про глибокий розкол між північно-балтійською та південною моделями допомоги Україні?

– Рішення про безпосереднє використання заморожених російських активів було б найкращим, оптимальним і, без перебільшення, історичним. Воно завдало б колосального удару і по Росії, і по зв’язках між Трампом і Путіним, і дало б відповіді на цілу низку ключових питань. Європа обрала інший варіант. Але це не означає, що заморожені російські активи кудись зникли або будуть комусь віддані.

Окрім того, у заяві та супровідному документі до рішення про кредит прямо зазначено: у разі, якщо Росія не здійснюватиме репараційні виплати і не обслуговуватиме цей кредит, він буде покриватися саме за рахунок заморожених активів. Це принципова річ. У будь-якому разі ці активи рано чи пізно підуть або на озброєння України, або на її відбудову. Але вони підуть не через "двох злодіїв" – Трампа і Путіна. Вони підуть через європейські інституції. Це ключовий момент.

Усі розмови про "розкол Європи" значно активніше продукуються в американській пресі, ніж у європейській. Тому що для Штатів, а точніше для Трампа, руйнування об’єднаної Європи є значно важливішим завданням, ніж покарання Путіна за агресію проти України. Це пріоритет. Не допустити сильної, об’єднаної Європи – ось що стоїть на першому місці.

І тут я хочу нагадати один показовий епізод – зустріч Трампа з Мерцом. Ту саму, де Мерц привіз йому метрики – велике фото, де хто народився і так далі. Під час цієї зустрічі відбувся дивний діалог, на який майже ніхто не звернув уваги. Трамп тоді сказав фразу на кшталт: мене попереджали, щоб ми не озброювали Німеччину. Це свідчить про те, що і для Трампа, і для його оточення вже очевидно: Німеччина у нинішній ситуації стає ключовим оборонно-безпековим центром Європи, навколо якого обертатиметься вся архітектура безпеки континенту.

– І тут постає запитання: а чи потрібно це Макрону та Франції?

– Мерц чудово розуміє: безпека Європи можлива лише тоді, коли існує стабільний військово-політичний союз між Німеччиною, Францією, Великою Британією, Польщею і Україною. Для німців це не новина – це їхнє стратегічне бачення.

А тепер подивімося на Макрона і Джорджу Мелоні. Вони перебувають у делікатній ситуації, маючи досить близькі відносини з Трампом. Вони фактично грають на двох стільцях. У Макрона каденція завершується, переобиратися він не може. У Мелоні інша логіка – їй потрібно забезпечувати внутрішню стабільність, бо вона, найімовірніше, виграє ще одні вибори. Я розумію мотивацію і одного, і іншого. Тобто Мелоні відчуває себе гравцем, який впливає на ситуацію і контролює частину процесів.

Що ж до Макрона, то він чітко бачить, як на перші ролі виходить Німеччина. А конкуренція між Парижем і Берліном – це історично закладена реальність. Я нагадаю хоча б фразу: "Ще одна війна з Францією – і ми об’єднаємо Німеччину". Це все живе в історичній пам’яті й нікуди не зникає.

Європа, як завжди, народжує свої рішення в муках. Але спробуймо поставити собі просте питання. Ми просили 90 мільярдів – ми отримали 90. Попросили б 140 – отримали б 140. Чому? Бо це Європа.

Так, світ буде тицяти пальцем у Макрона, у Мерца. Але їм, відверто кажучи, байдуже. Проблему вони вирішили? Вирішили. Єдність у протидії агресії Путіна і такій самій агресивній політиці Трампа – це те, що вони усвідомлюють і приймають.

– Заява Макрона після саміту про необхідність прямого діалогу з Путіним – це про що? Бо Путін неодноразово публічно демонстрував, як він ставиться до Європи і європейських політиків. Мовляв, розмовляти він готовий лише з тими, хто "вирішує питання" – тобто з Дональдом Трампом і американською адміністрацією. А Європа для нього – несуб’єктна.

– По-перше, Макрон обережно показав Трампу: те, що ти розповідав про власну незамінність, не зовсім відповідає реальності. Можливо і без тебе. По-друге, Путіну це вигідно – бо таким чином він тисне на Трампа. А що стосується всіх цих образ на кшталт "підсвинків", то Макрон і європейці самі не раз дозволяли собі різкі формулювання щодо Путіна. У нинішній ситуації серйозні політики не реагують на таку, даруйте, лірику. І вони це прекрасно розуміють. Тут ще один момент. Заморожені активи не чіпали. А отже, формально є простір: "сядьмо, поговорімо".

– Тобто заява Макрона про необхідність діалогу з Путіним вигідна насамперед Кремлю? До речі, ЗМІ повідомляють, що Мерц про цю ідею дізнався постфактум.

– Вона дуже вигідна Кремлю. І якщо вже критикувати Макрона, то лише за одне – він не прорахував наслідки своїх слів. Але є нюанс, на який майже ніхто не звертає уваги. Все почалося не з заяви Макрона, а з комюніке Єлисейського палацу. А далі це понеслося зовсім в інший бік.

Насправді суть позиції Макрона в іншому. Європа в нинішній ситуації повинна сама вести діалог. Макрон послідовно говорить: Європі потрібні власні об’єднані сили. Власний штаб. Власне командування у рамках НАТО. Власна ядерна парасолька. І зрештою – власний надсучасний авіаносець, бо "Шарль де Голль" уже не молодий. Тема автономізації – це ідея Макрона, і вона цілком логічна. Тож він тут не випадає з логіки. Він просто говорить уголос те, що Європа давно думає, але не завжди наважується сформулювати.