Блог | Ключ до майбутнього

Із Вітаутасом Ландсбергісом, який перетворився на справжнього патріарха центральноєвропейської політики і відзначив своє 90-річчя під оплески співвітчизників, я познайомився ще до того, як Литва відновила свою незалежність, а Ландсбергіс став головою її відновленого сейму – фактично першим главою суверенної держави після знищенного більшовиками Антанаса Меркіса.

Знайомство це сталося на першому з'їзді народних депутатів СРСР, куди я не встиг акредитуватись. І я попросив свого старшого друга, народного депутата від "Саюдіса", знаменитого єврейського письменника Григорія Кановича оформити мене своїм помічником, щоб я міг ходити на з'їзд. Очевидно, що у цьому статусі – помічника народного депутата СРСР від Литви – я багато часу проводив не лише з українськими, а й з литовськими депутатами. Тим більше, що литовська делегація відрізнялася від української якісно. Ми мали кілька депутатів-демократів, які вели непросту боротьбу із партійним "бетоном". А у Литві "Саюдіс" перемагав – був тріумф на виборах народних депутатів СРСР і можна було не сумніватися, що і на виборах до литовської Верховної Ради прихильники незалежності отримають більшість.

Ландсбергіс уже був головою "Саюдісу" – формальним і неформальним лідером депутатської делегації. Не приховуватиму, що я поставився до нашого знайомства дещо насторожено. І ось чому. Коли я їздив до балтійських країн, я зустрічався там із литовськими активістами руху за незалежність – і у Вільнюсі, і у Клайпеді, і на установчому з'їзді народного фронту Естонії. І всі вони були молодими, майже моїми ровесниками. А Ландсбергіс здавався мені літнім чоловіком. Цей погляд можна вибачити, мені щойно тоді виповнилося 22 роки і я не розумів, чому ж це така літня людина має керувати таким молодим рухом.

Але він мене підкорив. Те, що багатьом здавалося його недоліками – вічна іронічність, безкомпромісність, готовність йти вперед без огляду – я якраз вважав абсолютно необхідними якостями у нових обставинах. Я був просто захоплений. Ще я радів, що з ним можна було говорити про Чюрльоніса. Великий литовський художник і композитор був моїм героєм з дитинства саме тому, що його образ втілював у собі те, що здавалося єрессю у "радянському" мистецтві і те, що литовцям вдалося відстояти. Музика Чюрльоніса та його задумливі картини в музеї у Каунасі підготували мене до зустрічі зі світом культури, відгородженим від нас "залізною завісою". А Ландсбергіс до політики займався саме Чюрльонісом і це кохання залишилося з ним назавжди. Тому мені здавалося приголомшливим успіхом, що я можу розмовляти з політичним діячем про музику, а його, можливо, дивував такий збіг інтересів із юним українським журналістом – все ж таки він ще не був Ландсбергісом, за яким бігали натовпи моїх колег, до відновлення незалежності Литви залишалися місяці…

Ми зрідка гуляли у перервах між засіданнями з'їзду і тоді в Олександрівському саду неподалік від Кремля і відбулася одна з найважливіших розмов у всьому моєму житті. Ландсбергіс сказав мені, що після перемоги на парламентських виборах "Саюдіс" оголосить про відновлення незалежності Литви, він не чекатиме і радитиметься про такий крок із Горбачовим. Я з дитячою самовпевненістю сказав йому "професор (ми всі його тоді так називали), але ж для того, щоб Литва стала незалежною, недостатньо ухвалити рішення про відновлення незалежності Литви. Щоб Литва стала незалежною, необхідно, щоб зник сам Радянський Союз".

І тоді він уважно подивився на мене і відповів "що ж, тоді ми зруйнуємо Радянський Союз".

Це була дуже спокійна і дуже впевнена відповідь. І я йому якось одразу повірив. Я просто відчув, що цього разу це буде можливо. Що нам це вдасться. Що це чудовисько перестане, нарешті, існувати – просто здохне. А для мене це, звичайно, означало не тільки відновлення незалежності Литви. Для мене це означало відновлення незалежності України. Для мене це означало що здійсняться мої мрії та переможе справедливість. Але що я міг зробити – я зовсім юнак, студент, журналіст, а не політик. І більшість мешканців моєї власної країни моїх надій не поділяють. І ось переді мною людина, у руках якої – ключ до майбутнього моєї власної держави. І до мого власного майбутнього також. Яке щастя!

Коли за кілька десятиліть я нагадав Ландсбергісу про нашу давню розмову, він лукаво подивився на мене і запитав "а що б ви хотіли, щоб я вам тоді відповів?". І я раптом зрозумів, що він тоді відповідав мені вже як політик, а не як професор музики. Він не хотів розчаровувати мене в моїх юнацьких надіях. Але все вийшло саме так, як він і сказав. Тому, що це була правильна формула!

Тому сьогодні, коли я говорю про те, що на одній політичній мапі не вживуться суверенна Україна та шовіністична Росія – це також правильна формула. Перемога України – це ключ до майбутнього. І питання навіть не у тому, у яких територіальних кордонах збережеться Росія після своєї поразки. Питання, що вона перестане претендувати на чужі території. А для будь-якої шовіністичної держави відмова від розширення – це вірний шлях до загибелі.

У 1989 році ключ до майбутнього був у руках у литовців і Вітаутас Ландсбергіс просто уособлював їхню готовність за це майбутнє боротися. 2022 року цей ключ опинився в руках українців. Я знаю, що ми зможемо відчинити замок.