УкраїнськаУКР
EnglishENG
PolskiPOL
русскийРУС

Зобов’язання ще не стали гарантіями, а наші партнери – союзниками. Що робити? Інтерв’ю з Клімкіним

4 хвилини
342,3 т.
Зобов’язання ще не стали гарантіями, а наші партнери – союзниками. Що робити? Інтерв’ю з Клімкіним

В Україні вже не один місяць поспіль говорять про Саміт миру – міжнародну подію, що має зібрати представників західного та незахідного світу задля встановлення "справедливого і тривалого" миру в Україні. Фактично головна мета Саміту – не просто вкотре констатувати, що Статут ООН грубо порушується Росією, але й знайти спосіб, як виправити ситуацію тотального нехтування міжнародним правом. І якщо тут не буде представлений Китай, Індія та інші потужні незахідні країни, сенс Саміту втрачається.

Європейські країни активно обговорюють тему гарантій безпеки для України. Велика Британія вже уклала з нашою країною тематичну угоду. Але проблема у тому, що, як і раніше, йдеться про зобов’язання, а не гарантії безпеки, та про партнерів, а не союзників України у війні. Таку думку в ексклюзивному інтерв’ю OBOZ.UA висловив міністр закордонних справ України у 2014-2019 роках Павло Клімкін.

– Наприкінці минулого року в Офісі президента анонсували Саміт миру, який може відбутися у лютому 2024 року. У грудні президент Зеленський повідомив, що розпочалася підготовка до цього саміту у Швейцарії. На вашу думку, коли настане найбільш влучний момент, щоб проводити Саміт миру? Яких рішень можна було б очікувати, якби цей захід відбувся сьогодні чи завтра?

– Цей захід не для того, щоб його провести, а для того, щоб отримати від нього результати. Якщо збирати саміт, то, звичайно, задля того, аби ухвалювати політичні рішення. Питання у тому, чи можемо ми станом на сьогодні забезпечити політичне представництво і перелік країн, які б фактично представляли світ.

Причому йдеться не лише про західні країни. Наскільки я розумію, логіка цього саміту в тому, щоб там були як західні, так і незахідні країни. Щоб це фактично стало унікальним майданчиком. Наразі подібний майданчик функціонує фактично в межах "Великої двадцятки" саме для діалогу між Заходом і не-Заходом щодо підтримки України.

Результатом цього саміту могла б стати передусім політична декларація, де б не тільки було заявлено, що ці країни, які зібралися, підтримують принципи Статуту ООН, але й сказали б, як вони готові це виконувати і допомагати виправляти порушення Статуту, яке зараз коїться як злочин з боку російського режиму. У такому випадку, як на мене, проведення саміту має сенс.

– Чи можемо ми очікувати, що у Саміті миру візьме участь Китай?

– Саме так воно і має сенс. Якщо ми збираємо на одному майданчику Захід і не-Захід, то нам критично потрібні всі незахідні країни. Ті країни, які можуть прямо чи опосередковано здійснювати вплив на російський режим. І це не лише Китай. Це мають бути Індія, Бразилія та інші країни. Насправді політичний меседж цього саміту буде реальним, якщо ми зберемо усіх основних гравців як західного, так і незахідного світу.

Якщо у політичній декларації – чи як вже буде називатися підсумковий документ – ми пропишемо не тільки відданість принципам ООН, адже про це вже багато говорилося, а хоча б візію, як повернутися до виконання Статуту ООН, тоді, я переконаний, проведення такого саміту матиме сенс.

– Видання The New York Times назвало 2024 рік "вибухонебезпечним" для демократій, оскільки цього року вибори пройдуть у 78 країнах. Зокрема, у США і так звані вибори у Росії, а також вибори до Європарламенту. Останні, за оцінками цього видання, можуть призвести до зростання впливу ультраправих сил у Європі. Чи вважаєте ви, що ця ситуація є сприятливою для Кремля? Якщо так, то чи захоче і чи зможе він нею скористатися?

– Звичайно. Відповідь на обидва запитання – так. Оскільки вибори завжди створюють невизначеність. Вибори створюють виклики для стратегії, виклики для Заходу. Очевидно, що Кремль намагатиметься цим скористатися. Він буде намагатися розгойдувати ситуацію, створювати нові кластери невизначеності, ситуацію, коли лідери західного світу будуть вимушені розпорошувати свою увагу не на два чи три питання, а на вісім чи десять.

Так, потрібна буде і політична увага, і час, і правильний розподіл ресурсів і допомоги. Розпорошити це – один з елементів стратегії Кремля.

Цей рік дуже непередбачуваний і він грає саме на автократії, саме на такі режими, як російський. Для російського режиму створювати кожен тиждень чи кожні два тижні якусь кризову ситуацію – це ідеальний сценарій.

– Велика Британія ухвалила рішення про гарантії безпеки для України. Подібне рішення анонсував і президент Франції. Що насправді можуть дати Україні такі гарантії окремо взятої країни НАТО?

– Це безпекові зобов’язання, це не безпекові гарантії. Гарантії – це коли наші партнери стають нашими союзниками, коли вони змінюють категорію. Це означає, що у разі нападу на нас або безпосередньої загрози будуть задіяні механізми. Це означає, що вони готові вкластися у справу захисту України. Наголошую: безпосереднього захисту. Тобто фактично гарантії безпеки – це гарантії двосторонні і багатосторонні, натовські, про колективну оборону.

Те, що ми маємо, наприклад, із Великою Британією – це безпекові зобов’язання. Вони комплексні і, напевно, найбільш амбітні з усіх, які ми мали за весь час незалежності із західною країною. Але ми розуміємо, що ці зобов’язання фактично прописані у формі намірів. Для реалізації цих намірів нам будуть потрібні зрозумілі політичні рішення саме цих країн.

Щоб дійти від рівня безпекових зобов’язань до рівня безпекових гарантій, потрібна ратифікація парламентами всіх країн. Поки що, як я розумію, ці угоди не плануються до ратифікації.

Тому цей набір зобов’язань – це фактично те, що президент Байден назвав "ізраїльською логікою". Водночас це не є класичною "ізраїльською логікою", оскільки у діалозі США та Ізраїлю є принцип якісної військової переваги, який вони погоджують. Тобто Ізраїлю постачається необхідне для того, щоб тримати якісну військову перевагу над тим, хто йому загрожує.

Ми у цьому випадку не погодили, на що будемо орієнтуватися, що має бути поставлено і як. Тобто фактично йдеться про те, що нам готові постачати наші військові партнери, коли готові, а не те, що нам потрібно і коли нам потрібно. Власне, як значною мірою ми й бачимо зараз.

Це, звичайно, позитивна історія із безпековими зобов’язаннями, але вона не вирішує проблему безпекової моделі і взагалі гарантій безпеки для України. Це абсолютно інша історія.