Блог | Хтось бажає інтеграції до Євросоюзу, а хтось до Сибіру
Єврокомісія повністю підтримала пропозицію щодо надання Україні статусу країни-кандидата на членство в ЄС. Для Києва це історична подія, хоча ще потрібно зачекати голосування під час засідання Європейської Ради 23-24 червня ц.р., коли за це рішення голосуватиме кожна країна ЄС. Але після фахової оцінки Єврокомісії та офіційної підтримки України в ході останнього візиту президента головуючої в ЄС Франції, канцлера найвпливовішої країни Європи Німеччини, голови уряду однієї з найбільших країн ЄС Італії та президента Румунії, чи наважиться хтось голосувати проти української кандидатури - побачимо.
Це просто означало б відверту підтримку Кремлю, який увесь час говорив Києву, що Євросоюз все рівно Україну спробує обманути. Сподіваємося, що ні. Ще залишилося всього декілька днів, щоб побачити чи є в лавах Євросоюзу представники п’ятої колони Москви.
Єврокомісія також підтримала кандидатури Грузії та Молдови. Ці дві країни з початку російської інвазії відмовилися вводити санкції щодо РФ. Але коли дещо пізніше Кишинів дізнався, що Москва також планує входження своїх військ до Молдови, то парламент країни тоді швидко прийняв рішення щодо приєднання до санкційної політики ЄС. Тбілісі ще впирається прийняттю такого рішення. Це трохи дивує з огляду на те, що в 2008 році російська армія вторглася в грузинську Південну Осетію, спровокувавши грузинську армію відкрити артилерійський вогонь по своїм позиціям, після чого на повному ходу почала вдиратися вглиб грузинської території в напрямку Тбілісі.
Грузинські війська були не в змозі протистояти переважаючим силам противника, які за один день досягли окраїн Тбілісі. Франція ринулася у посередницьку місію, щоб підписати мирну угоду та запобігти публічному приниженню взяття грузинської столиці російською армією. Ціна миру була високою - втрата Грузією Південної Осетії. Тбілісі залишився без однієї важливої частини своєї території на додаток до Абхазії, яку також за допомогою російської армії відібрали у Грузії в 1994 році. Це були болісні російськи удари по територіальному суверенітету Грузії, тому не зрозуміло, чому ця країна не бажає підтримати європейські санкції.
Політичний Тбілісі зараз вважає винним у втраті Південної Осетії колишнього президента країни Міхеіла Саакашвілі. Вони переконані, що якби в 2008 році грузинська армія не піддалася на провокації росіян у Південній Осетії, то, можливо б, автономія залишилася у складі Грузії.
Тут є певне раціональне начало. Проте, якщо врахувати, що коли російська армія у великій кількості стояла біля кордонів України та провокувала десятки разів українську сторону, яка стійко на їх не відповідала, Росія однак без вагань перетнула з величезною армією український кордон. То ж у випадку 2008 року російська армія, якби навіть не отримала привід для свого наступу, все-рівно це б вона зробила рано чи пізно як і у випадку України. Проте Тбілісі залишається при своїй думці навіть після офіційних звернень української сторони приєднатися до європейських санкцій щодо РФ. Чи матимемо ми нову проблему щодо єдності європейської позиції у політиці санкцій стосовно Росії залишилося чекати декілька днів. Але Тбілісі має бути свідомим, що після набуття статусу країни-кандидата на членство в ЄС уся його зовнішня політика має коригуватися щодо офіційної позиції Брюсселю. Якщо ні, то Грузія не може навіть мріяти про своє членство в Євросоюзі.
Багато поганих речей щодо Боснії і Герцеговини, яка теж бореться за статус країни-кандидата на членство в ЄС, роблять деякі місцеві політики, які пропагують дружбу з країною-агресором, тобто з Російською Федерацією. Вони б товаришували з російською політичною верхівкою, яка тільки і мріє, щоб у БіГ розпочався процес дезінтеграції, який відразу може перейти у фазу кривавої війни. Але такий можливий розвиток подій не цікавить цих політиків. Вони отримали підтримку з Кремля у реалізації своїх планів і пішли небезпечним шляхом, прикриваючи особисте збагачення питаннями національного суверенітету та турботи про свій народ.
Але чи нова війна є турботою про інтереси своїх громадян, беруть сумніви. Ми не маємо забувати, що Москва найбільший експортер не тільки нафти та газу, але і конфліктів та воєн. Цьому підтвердження випадок Молдови, коли РФ свідомо підпалювала ситуацію в цій країні, щоб там розпочати війну. Там відразу з’явилися російські миротворці, козаки та добровольці.
Так було і в БіГ. Тільки туди дійти зі своїми військами та проголосити їх миротворцями було складно через географічну віддаленість. Але з’явилися ті ж російські козаки та добровольці. Тут у східній Боснії був сумно відомий російський доброволець Стрєлков (Гіркин), який практично прийшов зі своєї роботи у російській військовій розвідці. Після півроку свого кривавого перебування у БіГ він від’їздить до Молдови на бої у Придністров’ї, яке до цих пір окуповане російськими військами, що самі себе проголосили миротворцями.
У 2014 р. Стрєлков вже з’являється в Криму разом з бійцями російського спецназу, захопивши будівлю Верховної Ради автономії, потім на Донбасі, де його проголосили так званим міністром оборони псевдо Донецької народної республіки. Тобто полковник російської військової розвідки стає якимось міністром оборони не визнаної міжнародно території.
Якщо хтось хоче такий сценарій для БіГ, то нехай відкрито скаже. Але це означатиме, що такий політик бажає війни для свого народу з метою виконання планів Кремля щодо поширення військового конфлікту на територію Європи. А це небезпечно, і звичайно гальмує процес інтеграції БіГ до ЄС. Тоді залишається відкритим питання, може хтось бажає інтеграцію БіГ замість передової Європи до холодного і далекого Сибіру, але чи це є національним інтересом Боснії і Герцеговини, великі сумніви.
