Два фронти однієї війни: чому Європа відмовила Трампу і потребує союзу з Ізраїлем, а переговори у Британії мають глибший сенс. Інтерв’ю з Безсмертним

Все виглядає так, ніби історія з "швидкою війною" проти Ірану, яку нібито здатен зупинити один політичний жест, починає розсипатися під тиском реальності. Уявлення про те, що Дональд Трамп тримає в руках умовний "хронометр війни" і може у будь-який момент поставити її на паузу, дедалі більше нагадує політичний міф, ніж робочу стратегію. Бо війни, особливо на Близькому Сході, мають одну неприємну властивість – вони майже ніколи не розвиваються за сценарієм, написаним у Вашингтоні.

Відмова Ірану навіть обговорювати перемир’я лише підкреслює цю реальність. Тегеран демонструє, що не збирається грати роль сторони, яку можна швидко дотиснути до переговорів. І це автоматично руйнує ключову логіку короткої кампанії: якщо противник не приймає правила гри, сама гра затягується. На цьому фоні починають проявлятися й внутрішні проблеми США – від зростання цін на енергоносії до перших політичних тріщин у команді.

Ситуація навколо Ормузької протоки стала своєрідним індикатором цієї неготовності. Запізнілий пошук союзників для операції, яка мала б бути прорахована заздалегідь, виглядає не як демонстрація сили, а як спроба наздогнати події. І ще показовіше – реакція самих союзників. Європа та інші ключові гравці не поспішають втягуватися у конфлікт, який вони не допомагали планувати і за наслідки якого не хочуть відповідати.

У результаті вимальовується доволі незручна для Вашингтона картина: війна, яка не стає швидкою, коаліція, яка не складається автоматично і союзники, які більше не реагують на ультиматуми так, як це було раніше. На цьому тлі навіть риторика про можливу наземну операцію виглядає не стільки проявом рішучості, скільки ознакою пастки, у яку поступово заходить сама американська стратегія.

Своїми думками щодо цих та інших питань в ексклюзивному інтерв'ю OBOZ.UA поділився український дипломат і політик Роман Безсмертний.

– Уявлення, що Трамп може "зупинити війну кнопкою", розсипається. Іран відкидає навіть ідею перемир’я, конфлікт затягується, а США стикаються з економічними й політичними ризиками. Союзники вже вимагають пояснень: як цю війну завершувати. І дедалі очевидніше – чіткого плану просто немає.

– Якщо говорити про план – то він є. Але не у Вашингтона, а у Єрусалима. Біньямін Нетаньягу діє в межах своєї логіки: план реалізується, коригується, адаптується. Інша справа, що втручання Трампа постійно змінює акценти. Ми вже бачили, як після сигналів із Вашингтона Ізраїль змушений був переглядати окремі напрямки ударів.

Якщо перший етап ішов за ізраїльським сценарієм, де США були "другим номером", то далі ситуація змінилася. Коли постало питання – що робити з Іраном далі, хто має прийти до влади – тут і почався розрив. Світський уряд? Реза Пахлаві? Чи інша конфігурація? Саме в цей момент і виник дисонанс між Вашингтоном і Єрусалимом.

Показовими стали речі, які раніше здавалися б неможливими: контакти Нетаньягу з Пахлаві, паралельно – гра Трампа з курдським фактором. Додайте сюди ще й регіональну дестабілізацію, наприклад, активізацію Пакистан на напрямку Афганістан – і ви отримуєте один великий театр нестабільності.

Ключове: Ізраїль говорить чітко: ось цілі, ось завдання, ось горизонти. Риторика Трампа — хаотична, суперечлива, інколи змінюється буквально за години. Це означає просту річ: Ізраїль працює за планом, а Трамп вносить у цей процес системний хаос.

– Чому ситуація розвивається саме так?

– Бо цілі різні. Для Ізраїлю – це демонтаж клерикального режиму аятол. Для Трампа – доступ до нафтових ресурсів. Фактично він намагається повторити "венесуельську схему", ведучи паралельні переговори з Тегераном за спиною союзників. І саме це створює головну нервозність: Європа чудово розуміє, що відбувається.

– Тобто можна говорити, що переговори – ознака того, що силовий сценарій не дає потрібного результату?

– Його цікавить не перемога у класичному сенсі. Його цікавить контроль над ресурсами. Але проблема Ірану в тому, що це не Венесуела. Тут є Ізраїль, і його цілі не збігаються з цілями Вашингтона.

Ізраїль мовчить і робить своє: або повалення режиму, або максимальне ослаблення військово-промислового комплексу Ірану – щоб виграти час. Трамп же не працює ні в цій логіці, ні в логіці довгострокової безпеки. У нього інша мета – іранська нафта. І Тегеран каже на це "ні". Тому й виникає парадокс: чим більше Трамп підвищує ставки і намагається втягнути інших, тим більше союзники дистанціюються. В Європі вже прямо сприймають це як політичний "концерт", а не як стратегію.

– Чи означає це, що в результаті досягнення своїх цілей стає проблемою, як для США, так і для Ізраїлю?

– Ізраїль досягає – щонайменше проміжної. Ослаблення ракетної, ядерної, військової інфраструктури Ірану – це вже факт. Але не фінал. Це пауза перед наступною фазою. Але що робить Трамп? Постійно розкручує тему Ормузької протоки, нагнітає, розширює інформаційний тиск. І саме це б’є по ринку. Тому щодо економічної кризи – тут теж більше риторики, ніж реальності. Дефіциту нафти немає. Запаси – колосальні, їх вистачає щонайменше на пів року стабільного постачання. Той же Китай має резерви, співставні з глобальними.

І в цьому головний парадокс: найбільше від цієї "кризи" виграють самі США. Високі ціни – це прямі доходи бюджету. А весь цей інформаційний шум часто не має під собою реального економічного масштабу. Як і те, коли починають з’являтися цифри про "10 мільярдів прибутку Росії" – це вже більше політична математика, ніж економіка. Адже сама логіка цих "10 мільярдів" – доволі примітивна. Беруть умовну тисячу танкерів, множать на 100 тисяч барелів у кожному (хоча середній обсяг швидше 110–120 тисяч), і далі множать на 100 доларів за барель. Але скажіть чесно: коли нафта Urals стабільно продавалася по 100 доларів? Це вже не економіка – це арифметика з політичним підтекстом.

Те, що ми бачимо зараз, це класичний ефект інформаційного перегріву. Дональд Трамп робить гучні заяви, вони підхоплюються медіа, і починається розкрутка. Пригадайте: спочатку 119 доларів, потім різке падіння до 103, далі – до 91 по Brent. Це не стабільний ринок – це ринок, який лихоманить від риторики.

Якби діяли професійно, сценарій був би іншим. Не інформаційний шум, а чітка координація: зібрати НАТО, обговорити ситуацію навколо Ормузької протоки, розширити вже існуючі морські місії, створити спільне командування, розподілити відповідальність і діяти системно. Усього цього не було зроблено. Та й загалом. нинішня ситуація – це прямий наслідок попередньої політики Трампа. Його риторика щодо України, коли звучало "це не наша війна", сьогодні повертається до нього бумерангом. Європейці просто дзеркалять цю позицію. Це та сама логіка, яку колись озвучував Трамп. Мовляв, у вас Україна – розбирайтеся самі, а в нас інші регіони. І тепер Європа відповідає тим самим: у вас Іран – от і вирішуйте.

– Але Білий дім говорить про можливість створення коаліції вже протягом тижня. Чи реально це?

– Риторика Трампа – це не завжди відображення реальних намірів. Часто це просто слова, які живуть окремо від стратегії. І тут важливо інше: 13 березня в ЄС уже з’явився проєкт рішення щодо оцінки ситуації, який вказує на те, що Європа не бажає приймати активну участь у цьому конфлікті. А 19 березня на рівні Європейська рада це обговорюватимуть глави держав. Європейці не відмовляються від безпеки як такої – вони відмовляються від участі в неузгодженій, непрозорій операції. Бо те, що відбулося, це фактично одноосібне рішення Трампа: без консультацій із союзниками, без повноцінної координації навіть у межах НАТО, без належної процедури в Конгресі США.

І тут виникає парадокс. Біньямін Нетаньягу провів усі внутрішні процедури – рішення пройшли через інституції, були погоджені. А Трамп, навпаки, взяв усе на себе, фактично виходячи за межі класичних процедур. У такій ситуації союзники не підуть за ним. Бо це вже не колективна безпека – це персоналізоване рішення з високими ризиками. І тому відповідь на ваше питання проста: коаліцію створити буде вкрай складно. Не через брак ресурсів, а через брак довіри.

Що в цій ситуації логічно для Європи? Не бігти за Вашингтоном, а вибудовувати прямий діалог із Єрусалим. Бо, як не парадоксально, саме там зараз є більш зрозуміла стратегія, ніж у Білому домі.

– Але це складно робити на фоні заяв у Європі, які звучать постійно, і багато урядів просто не можуть на це піти.

– Тут проблема в тому, що заяви – це заяви, але всі прекрасно розуміють: російсько-українська і ірано-ізраїльська війни – це два фронти однієї великої війни. Їх неможливо розривати, тому що з того боку – Росія, Іран і Китай, які діють у зв’язці.

Зверніть увагу, як вони маскують цю співпрацю. Як вони грають із Трампом, підсовуючи йому різні проєкти. Йому ж прямо казали: Росія передає інформацію Ірану, в тому числі й ту, що стосується вас. Він нервує, не вірить у це. Але у європейців дуже проста логіка: ви пішли від нас, коли ми просили допомоги по Україні, а тепер кажете – допоможіть. І відповідь така сама цинічна: це не наша війна. Вашими ж словами. Ви в неї вплуталися — тепер і воюйте. Ви нас залишили сам на сам з Путіним, а тепер пояснюєте, хто правий, а хто ні.

– Європейці можуть торгуватися в цій ситуації? Виставити Трампу певні умови?

– У цих емоційних умовах Трамп поводиться, м’яко кажучи, не зовсім адекватно. І щодо ситуації загалом, і щодо Ізраїлю, і тим більше щодо Європи. Про Україну я вже мовчу. Його емоційні, дратівливі заяви – це якраз ознака того, що він не розуміє, що відбувається. Насамперед на Близькому Сході. Про глобальну картину навіть не йдеться.

– Якщо говорити про подальшу стратегію США й Ізраїлю проти Ірану – це буде системне знищення військово-економічного комплексу? Чи, можливо, вони підуть іншим шляхом: "знімати" керівництво шар за шаром, поки не дійдуть до тих, хто буде готовий домовлятися на їхніх умовах? Чи можливий варіант часткової наземної операції?

– Тут треба пам’ятати одну просту річ. Як і з тією умовною "12-денною війною": вона просто зупинилася – і все. І залишилися лише історичні згадки. Тут може бути так само. Може настати момент, який влаштує обидві сторони – і вони просто зупиняться.

Друге. Я вже казав: на відміну від Трампа, Ізраїль мислить не лише фінальною метою. Він ставить проміжні цілі. І після досягнення кожної з них може зупинитися – бо це закладено в логіку дій. До речі, навіть у матеріалах Jerusalem Post прямо пишуть: Трамп може в будь-який момент "зіскочити". І це в Ізраїлі враховують.

– Чи може Ізраїль різко змінити курс, якщо США залишаються в процесі?

Ні. Ізраїль використовуватиме присутність Трампа як силову компоненту. Це як із "гарантіями безпеки" для України: вони є — і вже від цього легше. Навіть якщо вони не працюють на сто відсотків, сам факт їхнього існування "гріє душу". Тому Ізраїль буде тиснути далі. Системно. Знімати шар за шаром. Вибивати військово-промисловий комплекс, бити по КВІР, по "Басідж", по релігійному керівництву — по всіх, хто становить загрозу його існуванню. Це їхня стратегічна мета, і вона не раз озвучувалася.

Тобто, виходить, що головне питання: як довго Трамп залишатиметься в цій грі?

– Саме так. Його цікавить ядерна тема. Він хоче до неї дійти. І те, що ця тема не проговорюється відкрито, дає йому простір для маневру. А тепер подивімося на Ормузьку протоку. Кого насправді шантажує Іран? США? Це виглядає навіть трохи кумедно. У США достатньо ресурсів, вони ще й заробляють на зростанні цін. Іран шантажує не їх. Він шантажує країни Перської затоки і частково Європу. І це треба чітко розуміти. Це, до речі, ще одна причина, чому Європа так нервово реагує.

– Чи є в нинішній ситуації в усіх сторін мотивація зупинитися?

– Є. Бо навіть метал втомлюється. Настане момент виснаження – передусім через ресурси. Тут  важливий нюанс. Війна проти Ірану — це значною мірою війна технологій минулого століття. Ракетна війна. А така війна завжди впирається у виробничі можливості. У здатність ВПК продукувати ракети. Подивіться: ніхто не рахує "шахеди" – їх штампують масово. А ракети рахують усі. Скільки було, скільки залишилося, який темп виробництва. І саме це визначає інтенсивність конфлікту. Коли цей потенціал почне падати – спадатиме й напруга.

Але тут є інша загроза, бо Іран, швидше за все, перейде до іншої тактики – до терористичного шантажу. І саме цього боїться Європа. Згадайте після 2003 року, після Іраку: хвиля терактів прокотилася Іспанією, Францією, Німеччиною, Скандинавією. Європа це пам’ятає .Тому її логіка проста: коли ракетні запаси вичерпаються, Іран може перейти до асиметричних дій. І в такій конфігурації світ, цілком імовірно, просто "дотягне" до наступних виборів у США.

– Трамп може "зіскочити", не досягнувши бодай чогось, що можна показати як перемогу?

– Рішення все одно доведеться ухвалювати. І, по суті, є два паралельні треки. Перший – визначитися, що реально відбуватиметься на полі бою. Другий – визначитися, як це буде подано політично. Як кажуть європейці, це виглядатиме як дипломатичний процес, паралельно з яким вибудовуватиметься або розширюватиметься система безпеки і в Перській затоці, і в Червоному морі.

– Наскільки відсутність конкретного, відчутного результату може вдарити по внутрішній політиці Трампа і республіканців? Тому що ймовірність імпічменту до 2028 року, за окремими оцінками, зросла – називають навіть цифру 70%+. Тобто політичні ризики без "перемоги" – вони зростають геометрично чи ні?

– Я переконаний, що результат війни на Близькому Сході майже ніяк не впливає на настрої американців. Вони вже внутрішньо попрощалися з Трампом. Чи буде імпічмент? Найімовірніше – ні. Тому що фінальне рішення ухвалює Сенат, а там просто не буде необхідної кількості голосів. Навіть якщо на довиборах демократи отримають більшість і в Палаті представників, і в Сенаті. Але сама процедура, швидше за все, буде запущена. І Трамп у цьому сенсі може стати своєрідним "рекордсменом".

Інше питання, що Конгрес у нинішній ситуації фактично блокуватиме його дії. А це означає, що питання фінансування війни і загалом урядової політики перейде під контроль Конгресу. І тут важливий момент: чим би не завершилася для Трампа ця війна, вона вже не врятує його політичного майбутнього. Америка не прийняла сам старт цієї історії – без чіткої мети, без зрозумілої стратегії, без прогнозованого результату.

Інша справа – Ізраїль. Для нього це питання виживання. І тут можна зрозуміти і прем’єра, і Кнесет, і уряд. Там є і політична логіка, і особиста мотивація, і, головне – довга підготовка. Ми ж забуваємо просту річ: Іран роками офіційно декларував мету знищення Ізраїлю і євреїв. І паралельно – антиамериканську риторику. Але Трамп фактично заразив американське суспільство бацилою ізоляціонізму. І зараз сам стикається з наслідками цієї політики.

– Наостанок – про візит президента України до Британії. Відбулися зустрічі і з прем’єром Стармером, і з королем, і з генеральним секретарем НАТО Рютте. Це, на вашу думку, протокольна історія без конкретики чи за цим стоїть щось більше?

– Я переконаний, що йдеться про значно більше – про відкриття шляху до формування воєнно-політичного союзу, де третім ключовим елементом має стати Європейський Союз.

Поки триває процес вступу України до ЄС, Лондону і Києву потрібна інша конструкція. Якщо говорити образно: Європейський Союз – це фюзеляж. Але щоб літак полетів, йому потрібні крила з двигунами. І ці крила – це Лондон і Київ. Тоді з’являється повноцінна конструкція: Європа як військово-політична сила – з армією, з оборонною промисловістю, з ядерним стримуванням. Далі вже питання налаштування: озброєння, спеціалізація, координація.

І зверніть увагу на деталь: кожен візит Зеленського – це зустріч із королем у Британії або з Папою Римським у Ватикані. Це не просто протокол. Це маркери. Бо світ не можна міряти виключно по Трампу. Його треба міряти по тих, хто розуміє, що таке відповідальність за людство і як протистояти злу, яке сьогодні уособлюють Росія, Іран, Китай, Північна Корея, Білорусь. І якщо ставити питання: бути Європі разом із Ізраїлем чи ні – відповідь очевидна: бути. Бо якщо орієнтуватися на таких, як Трамп, ми просто пересваримося і зруйнуємо самі себе.