"Чорна мітка" для Трампа: про що насправді домовилися Сі, Путін та Кім під прикриттям саміту ШОС і "параду залякування" у Пекіні. Інтерв’ю з Безсмертним

У китайському Тяньцзіні завершився саміт ШОС, який зібрав рекордну кількість світових лідерів. Основний результат – лідер КНР Сі Цзіньпін використав майданчик для консолідації країн, які протистоять економічному тиску США, медійно максимально ефективно. Саміт дозволив Сі продемонструвати дипломатичну вагу Китаю та запропонувати бачення "нового світового порядку", який, як він сподівається, кине виклик Штатам. Послання Сі протистояти "менталітету холодної війни, блокової конфронтації та залякуванню" та рухатися вперед на тлі "глобальних потрясінь" адресоване саме Дональду Трампу, якому в Китаї, по суті, оголосили: "Епоха, коли ви вирішували за всіх, закінчилася".

Ще одна показова подія – військовий парад у Пекіні, під час якого Китай уперше продемонстрував свої стратегічні сили наземного, морського та повітряного базування – повноцінну ядерну тріаду. Серед озброєнь уперше було представлено ядерну ракету на рідкому паливі, радіус ураження якої охоплює всю планету. Як зазначив коментатор параду, "це важливий засіб забезпечення стратегічної безпеки та миру на Землі".

Та здається, що визначальним образом грандіозного військового шоу, влаштованого Пекіном, став не парад винищувачів-невидимок, гіперзвукової зброї або ядерних ракет, а картинка лідерів Китаю, Росії та Північної Кореї – Сі Цзіньпіна, Володимира Путіна й Кім Чен Ина, які йдуть пліч-о-пліч. У різні моменти параду ці троє, які ніколи раніше не з'являлися на публіці разом, нахилялися один до одного, обмінювалися репліками чи посміхалися. Навмисний прояв єдності – явний закид на адресу президента США. Власне, під час параду Дональд Трамп опублікував пост у Truth Social, у якому фактично звинуватив Росію, Китай та КНДР у плануванні змови проти США, але не уточнив, що саме має на увазі.

Своїми думками щодо цих та інших питань в ексклюзивному інтерв’ю OBOZ.UA поділився український дипломат і політик Роман Безсмертний.

– Що ж, почнемо з Китаю. Там завершився саміт ШОС і відбувся парад китайської армії – дуже показова подія. Сі отримав потужну інформаційну картинку. Почнімо саме з ШОС, адже зазначається, що це дипломатичне шоу "єдності під китайським крилом", стало можливим багато в чому завдяки Трампу, який встиг образити майже кожну країну на цій планеті. Це дало Сі Цзіньпіну рідкісний шанс перетягнути деяких американських союзників на свій бік. Одним із них є Індія. Образ Сі, Моді та Путіна, які буквально тримаються за руки, – це, як мінімум, символічний удар.

– Ви дуже влучно поставили акцент: картинка, інформаційний образ, яка справді вражає: трійця – Сі, Моді й Путін – сьогодні в усіх, хто стежить за цими темами, буквально перед очима. Але я б радив бути вкрай обережним у висновках. Моді зустрічався, говорив, формально був у центрі, навіть коли увага на саміті ШОС концентрувалася щодо цієї трійки. Проте на парад він не залишився. І це дуже показово. Ще один момент: якщо порівняти виступи, то видно, що Сі задавав тон, Путін підхопив його сигнали й намагався їх посилити. А от Моді тримався спокійно, уникав гучних політичних меседжів і концентрувався на регіональних проблемах. Це важливий нюанс – картинка є, але у реальності кожен грав свою партію.

Друга складова – інформація. Картинка стала основою, на яку наклали інформаційні потоки. Вони розійшлися у різні боки, але всі зводилися до одного – формується новий лідер, новий центр тяжіння. Проте зверну увагу: саме цей саміт був чи не найбільш закритим порівняно з попередніми. Якісної інформації – найменше. Журналістів було дуже мало. І то лише перевірені, ті, з ким роками працювали.

Та ми бачимо й заяви. Є загальна декларація саміту, а є окремі документи – наприклад, спільна заява Ірану, Росії та Китаю. Це вже сигнал: трійка зустрічалася окремо, обговорювала теми війни – й ірано-ізраїльської, і російсько-української. Фактично, можна сказати прямо: під прикриттям закритого саміту відбувалося завершальне скріплення того, що називають "віссю зла". Це вже формування воєнно-політичного союзу. І підтвердження цьому – у самій декларації. Там є два блоки: пряме посилання на необхідність посилити координацію в обороні, безпеці та ВПК та економічна автономізація. Путін, звісно ж, не дотиснув те, що хотів, але лобіював створення банку реконструкції та розвитку з китайськими грошима, клірингового центру в межах ШОС, мегаринку на всю Євразію. І знову його мрія – нова розрахункова одиниця.

– Його улюблена тема, яку він намагається просунути на кожному такому заході, але, здається, ні Китаю, ні тим паче Індії це не цікаво.

– Саме так. Але це стримує глобальний інтерес Китаю, який хоче працювати і в межах ШОС, і в торгівлі зі США. Тому очевидно: під ширмою саміту реально йшло формування воєнно-політичного альянсу. Це читається і між рядків документів.

Щодо Моді, то він сім років фактично ігнорував Китай, не приїжджав, хоча Індія – один із засновників ШОС. І ось він прибув. Чому? Бо на нього тисне політика Вашингтона. Це очевидно. Моді шукав відповіді, передусім в економічній площині. Треба пам’ятати: Індія експортує величезні обсяги до США, натомість імпортує звідти дуже мало. Індійський ринок захищений високими митами. Трамп, до речі, тут мав рацію, коли говорив про закритість індійської економіки. Але економіка Індії лише останніми десятиліттями почала оживати. До того країна боролася з голодом, відставанням, фактично, була на межі краху. Моді чудово це усвідомлює. Зупинення нинішнього темпу загрожує рецесією, кризою і політичними потрясіннями. І тут ми бачимо важливий момент: Трамп, який перейшов в атаку, і вона видається абсолютно невиправданою.

– Усе виглядає так, що з’явилася ще й особиста образа. Трамп перед самітом кілька разів намагався говорити з Моді, але той відмовився.

– Причина проста: Трамп наполягав, щоб Моді заявив, ніби саме він, Трамп, зупинив війни Індії з Пакистаном і Китаєм. Хоча насправді цього не було. Ані він, ані його адміністрація до цього процесу стосунку не мали. Тоді працювало понад 20 держав, які мали контакти і з Китаєм, і з Пакистаном, і з Індією. Це їхня ініціатива загальмувала конфлікт. І то лише тимчасово. Бо, як ми бачимо, він не зупинений. Це тліючий конфлікт.

Теперішні зустрічі Моді й Сі – це спроба шукати відповіді, зокрема щодо Пакистану. Бо Пакистан має воєнно-політичні зв’язки і з США, і з Китаєм.

А от протиріччя Індія–Китай – значно складніші. Так, нинішня зустріч може загальмувати їхнє загострення, але точно не усуне. Бо у трикутнику Китай–Пакистан–Індія занадто багато суперечностей – не лише територіальних, а й етнічних, політичних, ідеологічних. Але факт лишається фактом: інформаційна картинка й домінування меседжів саміту стали наслідком прорахунків особисто Дональда Трампа.

– А все ж таки Моді поїхав у Китай, щоб знайти спільну мову з Сі на цьому тлі чи радше для того, щоб привернути увагу Трампа й натякнути йому, що, м’яко кажучи, варто виправляти помилки?

– Я думаю, що друге. Моді прекрасно розуміє: йому потрібно зміцнювати відносини з колективним Заходом. І він постійно веде діалог з європейцями, з ЄС, з окремими європейськими державами. Їхні програми розвитку – економічні, оборонні, промислові – усі розраховані на співпрацю із Заходом. Вони вже мають понад десять великих контрактів на будівництво, розробку, випуск, торгівлю й закупівлю американської та європейської техніки. Ба більше, Індія масово ремонтує стару радянську й російську техніку та перепродає її в Африку. Тобто курс на союз із західними демократіями був очевидний.

Чому ж Трамп так повівся з тарифами – важко пояснити. Адже і Моді, і міністр закордонних справ Індії наводили цілі масиви статистики, які показували: так, Індія купувала величезні обсяги російських вуглеводнів, розраховувалася, бо така культура: борг треба віддати. Зрозуміло, що це наповнювало бюджет РФ. І тут замість того, щоб вести розмову про реконструкцію нафтопереробних заводів, на що індуси були готові, вони отримали лише критику. Хоча Делі прямо казало: ми готові заміщати російську нафту близькосхідною. Проблема в іншому: в Індії є кілька гігантських НПЗ, які спеціалізуються виключно на переробці саме Urals, російської нафти. І рухатися вони були готові. Але спонтанні, непродумані кроки Трампа призвели до таких наслідків. Хоча, відверто кажучи, я б не сказав, що сьогодні Моді вже "порвав" із Заходом. Ні, як мінімум, він залишається у клубі тих, хто ще тримає баланс.

– Перейдімо тоді до параду. Найбільший в історії Китаю. Уперше продемонстровано ядерну тріаду та багато інших доволі серйозних військових речей, що не випадково. Але головне – картинка – дружня трійця друзів-союзників уперше разом на офіційній зустрічі: Сі, Путін та Кім. Сі Цзіньпін надсилає подвійний привіт Заходу – "вісь зла" демонстративно погрожує?

– По-перше, ще в березні цього року китайська урядова комісія проводила перевірку окремих частин, зокрема ракетно-космічних. І виявилось, що замість рідкого палива в баках стояла... вода. Тому я б не переоцінював те, що ми побачили на параді. Усі ці гіперзвукові балістичні ракети з "триступеневими системами" – так, виглядають вражаюче. Але застосування їх у реальній війні – питання відкрите. Це можуть оцінювати лише фахівці, а не ті, хто милується картинкою на параді. Проблеми китайської армії нікуди не зникли. Вони системні. Корупція – колосальна. Зверніть увагу: то міністр оборони зникає, то командувачі частин, то цілі керівники напрямів. А коли правда випливає, з’ясовується, що причина – корупція. Це головний біль Сі. Тим паче, що він зосередив у своїх руках владу, якої не мав жоден китайський лідер після Мао. І керує він не лише партією чи урядом, а й військовою комісією. Це рідкісна концентрація влади, але проблем від того менше не стало.

Але давайте до головного. Парад показав другу "трійку". Бо перша – це Сі, Путін і аятоли. А ця – Сі, Путін і Кім Чен Ин. Чому тут раптом така роль у Кіма? Бо Північна Корея постачає зброю і навіть відправляє війська до Росії. Ось це – справжній маркер. Пам’ятаєте, коли Кім відправив війська, багато хто писав, що Сі був незадоволений. Я особисто не бачив жодних конкретних заяв від нього. Нині ж стало абсолютно очевидно: у питаннях зброї, комплектуючих, військової допомоги між Москвою, Пхеньяном і Пекіном – повне порозуміння. Ба більше, Північна Корея тепер отримує те, чого їй бракувало, – мікросхеми, компоненти. Китай раніше стримував ці поставки, але Путін це питання зняв. Китайський парад – привід для красивої картинки. А справжні, "закриті" домовленості відбуваються кулуарно. Вони чітко сигналізували: з Кім Чен Ином треба бути обережним.

Бо яким би він не був дивакуватим диктатором із внутрішніми проблемами, факт лишається фактом: постачання боєприпасів і зброї в Москву, а також нарощення виробництва дали Північній Кореї колосальний приріст економіки. Це дорогі й високовартісні речі. Ба більше, все це потягло за собою інші процеси. Зокрема, Путін вибив від Китаю ще й постачання мікросхем. А це різко підвищить технологічний рівень – зокрема й у розробці балістичних ракет і носіїв ядерної зброї.

А тепер поставимо питання: це ж не Китай обіцяв бомбардувати Сполучені Штати. У КНР своя доктрина – ядерна оборона, принцип "першої відповіді". Її сенс у тому, що система побудована так, аби гарантовано завдати відповідного удару, який унеможливить повторний. І все це означає, що США треба серйозно задуматися над тим, що нині вибудовує Путін та Кім Чен Ин. Бо всі ці червоні доріжки на Алясці призвели до того, що разом із Сі Цзіньпіном він створює для Америки справжнє страшило в особі Кіма. І знаєте, я щоразу чую від американців: вони бояться не Сі, і навіть не Путіна. Вони бояться саме північнокорейського диктатора. Бо розуміють, що ця людина нестямна – і заради своїх догм та ідеологічних фантомів здатна піти на що завгодно.

– Ця ідеалістична картинка, де Путін обіймається то з Сі, то з Кімом, може вплинути на його особисті стосунки з Трампом?

– Та він же навіть у тексті перед тим, як дорікав Сі, встиг передати вітання. Кому? Кім Чен Ину й Путіну. І це були не іронічні, не саркастичні вітання – він справді їх вітає. Для нього вони кумири. Він завжди тягнувся до таких постатей. Він мріє сам так сісти на престол. Як мені один український мер свого часу сказав: "З цього кабінету виходять тільки ногами вперед". Оце якраз про амбіції Трампа.

– Тоді ще про його останні заяви. Вони були і щодо України, і щодо Росії. Знову розчарований Путіним, але що робити, здається, не знає. Знову набір слів: "якщо нічого не трапиться, ми, можливо, змінимо політику, я уважно стежу за діями Москви та Києва і "вжити можу певних заходів" у наступні кілька днів". Та головне, черговий дедлайн минув – результату нуль.

– Тут парадоксальна ситуація. І міністр фінансів США, і міністр енергетики заявляють про санкційні кроки, які вони вже підготували. А Трамп тримає все на паузі. Це свідчить: серйозного руху по антипутінській лінії не буде. Це відчувається. По-друге, після тієї поїздки на Аляску з радарів зникла тема файлів Епштейна. Значить, там є якась домовленість. І ще – тема повернення акцій американським компаніям далі триває. Це не зовнішньополітична угода, не глобальна й не секторальна. Це суто приватний інтерес.

– Тобто чекати, що Трамп робитиме якісь кроки тиску щодо Китаю, щодо Росії, – очевидно, марно...

– На мій погляд, саме так. Його мета щодо Китаю – укласти угоду. Угоду більш-менш вигідну для США, і не більше. А Китай на це не піде. Вони вперлися: хочете так – отримаєте так само. І тримають свою лінію.

Щодо Росії, то там теж є певний "переговорний кейс", про який можна тільки здогадуватись. Але він у зоні економічних і фінансових інтересів, а не політичних.

– Пане Романе, а особисте може зіграти між Трампом і Путіним? Бо The Washington Post пише, що Меланія Трамп через чоловіка передала листа Путіну: "Не атакуйте, не вбивайте українських дітей". Путін відповів по-своєму: нещодавня атака, десятки жертв у Києві, серед них четверо дітей. Ось вам і "відповідь" на прохання першої леді США. І WP пише, що це стало особистою образою і для Меланії, і для Трампа. Чи має це значення?

– Втягування першої леді Америки у цю тему від самого початку було штучним. Роль Меланії Трамп у зовнішній політиці зовсім не така серйозна, як про це писали й думали. І саме тому він навіть не відреагував. Хоча міг би бодай слово сказати. Згадайте, як він любить повторювати: "Я приходжу, а Меланія мені каже…". А тут він просто проігнорував.

– У Парижі 4 вересня відбудеться зустріч "коаліції охочих". Єлисейський палац заявляє, що Європа очікує від США виконання домовленостей, нібито досягнутих під час тієї "епохальної" зустрічі у Білому домі. Мовляв, тепер має бути визначена чітка американська присутність у цьому процесі.

– Насправді розв’язання ситуації залежить від участі США й дотримання ними певної ролі у процесі гарантій безпеки. Що головне? Для того, аби ця модель працювала, участь США є обов’язковою. Роль невелика, але важлива. Якщо вони в грі – все зрушується з місця. І саме вона дозволяє США ще й заробити.

– Ви маєте на увазі, що це буде значна політична підтримка цьому процесу, і тоді й Росія змушена буде реагувати?

– Саме так. І тоді можна говорити про участь до 60 тисяч європейських військових, які дислокуватимуться в Україні. А ще – про повне забезпечення ЗСУ, інтеграцію в модель НАТО. Тільки є одне "але": коли ви маєте справу з Трампом – поки документ не підписаний в Овальному кабінеті, вірити словам не можна. От підписав – тоді можна говорити, що процес пішов. Модель гарантій безпеки та всі ці складові повинні бути зроблені ще до укладання угоди. А це означає, що почати можна й потрібно вже зараз. Це міняє підхід кардинально. А від Америки що потрібно? Важка авіація, бо реалізувати все треба миттєво. Плюс – аерокосмічний контроль, розвіддані й логістика.

– Це все зрозуміло, але, на ваш погляд, чи готовий Трамп до цього?

– Починаючи від того, що інфраструктуру можуть будувати американські компанії, та закінчуючи всім іншим – це для США прибутковий проєкт. При цьому жодних загроз самій Америці. Ідея Трампа з приватними арміями – показник, що він має інтерес. Чи особисто він, чи його оточення. Вони намагаються обійти тезу "жоден американський солдат не ступить на українську землю".

– Тобто тема присутності приватних американських військових усе-таки обговорюється?

– Так, цю тему невипадково обговорюють. Щодо того, на що очікувати у Парижі, чи буде Америка присутня. Тут усе просто, якщо ні, ми отримаємо мінімум інформації про цю "коаліцію охочих", якщо ж – так, то заяв буде багато.