Трагічні помилки Трампа, що Путін хоче від Сі та приниження президента США з боку Індії. Інтерв’ю з Веселовським щодо саміту ШОС

Голова КНР Сі Цзіньпін зібрав понад 20 світових лідерів на саміті Шанхайської організації співробітництва (ШОС), який з 31 серпня по 1 вересня пройшов у місті Тяньцзінь, продемонструвавши таким чином на тлі тарифних війн Трампа проти всього світу солідарність країн Півдня під егідою Китаю. Сі використав саміт як можливість анонсувати, як починає виглядати міжнародний порядок після ослаблення США, і що всі зусилля Білого дому з січня щодо протидії Китаю, відриву Росії від нього не принесли бажаного результату. Китайський лідер докладає всіх зусиль, щоб продемонструвати, що на тлі незрозумілої та небезпечної політики Дональда Трампа, який порушує економічні відносини як із союзниками, так і з противниками, Китай – стабільний та передбачуваний партнер, а його лідер пропонує кращу альтернативу "глобальному хаосу" Дональда Трампа.

Відео дня

Сі Цзіньпін навряд чи міг би вигадати сприятливіший момент, аби зміцнити свої відносини з Індією та Росією. Одна із них відштовхнута тарифами та претензіями Трампа, інша виведена із ізоляції його ж обіймами. Протягом трьох десятиліть американські президенти, що змінювали один одного, вкладали колосальний дипломатичний капітал у те, щоб виростити дружбу з Індією – Трамп зруйнував це за кілька місяців. Сі має реальний шанс перетворити відчуження Індії від Штатів на свою користь. Це зближення, а також присутність лідерів десятків інших країн, включно з Туреччиною, Єгиптом, Малайзією і Пакистаном, контрастує зі зростаючим розладом в альянсі США з європейськими та азійськими союзниками.

Претензії на політичне лідерство у світі Сі підкріпить і військовим складником. Після саміту ШОС у Пекіні Китай проведе найбільший у своїй історії військовий парад. КНР продемонструє не лише досягнення в галузі озброєнь, а й найважливіші технології, необхідні для використання у майбутніх конфліктах. Все це є частиною зусиль, покликаних залякати та стримати потенційних суперників. Цьогорічний парад – не просто церемоніальна демонстрація військ та озброєння. Це ретельно спланований акт стратегічної комунікації, адресований як внутрішній, так і зовнішній аудиторії. Власне, китайцям кажуть: колись слабкий Китай тепер є наддержавою. Для іноземної аудиторії це сигнал, що Народно-визвольна армія КНР більше не просто готується до майбутніх війн, а вже сьогодні готова до бойових дій.

Щодо візиту диктатора Росії Володимира Путіна, то він перебуватиме в Китаї аж чотири дні. "Відносини між КНР та РФ перебувають на найкращому рівні за всю історію", йдеться у репортажі китайського державного телеканалу CCTV, але і без цього зрозуміло, що надзвичайно довгий візит Путіна до Сі покликаний продемонструвати Заходу, що "безмежна дружба" Росії та Китаю лише міцнішає, а спроби США вбити клин між ними приречені на провал. Загалом цього літа Китай, схоже, вирішив остаточно покінчити з іграми в "нейтрального миротворця" в російсько-українській війні і продемонструвати свої реальні пріоритети. Сигналів, що для Китаю поразка Росії у війні є небажаною, за останні місяці накопичилося чимало. Після символічного візиту лідера КНР Сі Цзіньпіна на парад до Москви глава МЗС Китаю Ван І в липні заявив представникам ЄС, що Пекін не хоче, щоб Росія програла у війні. Все це відбувається на тлі постійних заяв України та Заходу про нарощування військової співпраці між Пекіном та Москвою, яку КНР заперечує.

У Китаї Путін виглядає досить впевнено. На жаль, такий подарунок зробив йому Трамп, який доклав максимальних зусиль, аби витягти диктатора з його зовнішньополітичного "бункера". Ще пів року тому той виглядав людиною, що зазнає фіаско в Україні, а економіка РФ хоч і повільно, але впевнено занепадала під тиском західних санкцій. На сьогодні Путін виглядає людиною, якій президент США не тільки телефонує майже щомісяця і з якою змушений рахуватися, а яка "удостоєна честі" провести з ним саміт на американській території. "Червона доріжка" на Алясці звела нанівець зусилля Заходу ізолювати та покарати Путіна. При цьому диктатор фактично відкинув усі мирні пропозиції президента США, без негативних наслідків для себе. Для лідерів, які зібралися у Китаї, така поведінка Трампа змушує рахуватися з новими реаліями, які є дуже болючими для України – Путін знову у світовій когорті.

Своїми думками щодо цих питань в ексклюзивному інтерв’ю для OBOZ.UA поділився дипломат, надзвичайний і повноважний посол України, представник України при ЄС у 2008-2010 роках Андрій Веселовський.

– Сі Цзіньпін розстелив червону доріжку для диктатора Росії Володимира Путіна, прем’єр-міністра Індії Нарендри Моді та близько 20 інших національних лідерів, які прибули на саміт Шанхайської організації співробітництва. Зазначається, що зустріч покликана закріпити вплив Пекіна та обстоювати його бачення "багатополярного світового порядку", особливо на тлі санкційного тиску з боку Трампа. Власне, чого прагне Китай? Чи вдасться Сі на фоні тиску з боку Трампа показати, що КНР – більш приваблива альтернатива Штатам для Глобального Півдня сьогодні?

– Саміти завжди збирають велику кількість учасників. Приїжджають лідери держав, урядів, домовляються про якісь речі, фіксують попередні домовленості. Тому тут немає нічого дивного – так відбувається і з НАТО, і з іншими великими організаціями. Але форма й масштаб цього року в Пекіні справді особливі. Тому що Китай приурочив саміт до так званого 80-ліття перемоги у Другій світовій війні. Йдеться про 2 вересня 1945 року, коли Японія капітулювала. Хоча варто уточнити – це був ще не комуністичний Китай, але залишимо це осторонь. Отже, поєднання історичного ювілею та саміту ШОС створило велику масовку, яку ми спостерігаємо.

Цього разу додалися ще два важливих фактори. По-перше, всі учасники й спостерігачі ШОС зобов’язані були приїхати саме до КНР. По-друге, участь прем’єр-міністра Індії, яка ще пів року тому видавалася неймовірною. Адже Індія та Китай – це суперники, які час від часу навіть сходяться на полі бою в Гімалаях. І хоча загиблі там обчислюються десятками, для масштабів цих країн це ніби дрібниці. Але все одно пролито кров, а за нею завжди йдуть помста, образи, накопичена недовіра. І раптом Моді їде до Китаю. Це виглядає неочікувано. Часто це пояснюють діями США. Нагадаю, Трамп значно підняв мита на індійські товари. Моді образився, і небезпідставно, і ухвалив рішення їхати до Китаю, коли багато країн світу вже зробили висновок: зі Штатами дружити неможливо, будувати стабільні й передбачувані відносини теж.

– Тобто виходить, що саме Трамп створив для Сі Цзіньпіна той необхідний ґрунт, аби продемонструвати: Китай – альтернатива…

– Його план був простий: за пів року перебування при владі "нагнути" весь світ. І він діяв активно. Залишав Китай "на десерт". Серйозних поступок він домігся від Південної Кореї, Японії, навіть ЄС. Британію, так би мовити, "зберіг", але теж "щипнув" на 10%. Залишалися ще кілька великих гравців – Бразилія, Індія й Китай. І от він б’є по Індії. Це додало новий рівень образи й приниження до вже існуючої недовіри. Ви сказали правильно: Трамп фактично створив для Сі Цзіньпіна чудовий майданчик, щоб зібрати навколо себе пів світу. А якщо бути точним – навіть більше. За населенням та економікою – це вже не пів світу, а більша його частина. Завжди результат дурних вчинків – це дурні наслідки. І тут маємо класичний приклад.

Адміністрація США не вміє адекватно оцінювати сучасний світ, не розуміє реальних проблем і можливостей. Аналітичний потенціал звели до кількох людей, які раніше ніде серйозно себе не проявили. Пітер Наварро коментує зовнішню торгівлю. Стівен Міллер коментує дипломатію. Прекрасні "експерти". До того ж Раду національної безпеки скорочено втричі. Із Держдепу, Мін’юсту, Міноборони, енергетичного та безпекових відомств вигнали багатьох професіоналів. Тих, хто не вважає Трампа "наймудрішим в історії", принаймні позбавили голосу. Результат? Китай залишився практично неушкодженим. Ба більше – політично та медійно він зміцнів. А США перетворилися на гучний рупор, за яким нічого немає. Там стоїть "маленький чоловічок із величезним мегафоном", який голосно щось вигукує, але далі цього нічого не відбувається.

– Західні країни, особливо Сполучені Штати, роками розглядали Індію як оплот проти Китаю. У цій ситуації бачимо важливий для нас момент: два азійських гіганти починають зближуватися. Вони ще не об’єднали сили, але вже синхронізували оцінки. До Трампа кілька президентів крок за кроком вибудовували відносини з Нью-Делі, аби зміцнити цей союз. Як влучно написав Майкл Макфол: "ще не так давно Індія й Китай воювали між собою, а сьогодні Моді вперше за багато років їде до Сі. Як, чорт забирай, Трамп зумів за кілька тижнів розвалити все те, що кілька президентів вибудовували десятиліттями?" І слова Моді: "Дракон і слон об’єдналися – світ рухається до трансформації". Отже, чи означає візит Моді до Китаю справді поворотний момент?

– До цього ще далеко. Макфол перебільшує. Індія й Китай воюють уже щонайменше 80 років. При цьому варто розуміти: Індія впродовж останнього десятиліття не те щоб "рухалася до Китаю", але поступово нарощувала економічні інтереси, пов’язані саме з ним. Проте слід зауважити – їхні економіки неспівмірні. Це співвідношення приблизно один до чотирьох: Китай – "чотири", Індія – "одиниця". За населенням вони ще більш-менш паритетні, але в організації бізнесу, науково-технічному розвитку, економічному зростанні – ні. І найголовніше: Китай вважає себе глобальною державою, тоді як Індія у своїй стратегії й мисленні залишається радше регіональною потугою. Тому це не союз рівних гігантів, а радше обережна спроба Китаю підтягнути Індію під себе. РФ Китай уже "підтягнув" енергетично й частково військово (бо звідти ще й технології бере). А Індію він хоче інтегрувати економічно – заводячи туди свої виробництва, своїх спеціалістів.

Тобто маємо не зближення двох гігантів, а повільне "ковтання удавом слона". Бо хто такий дракон? Це ж фактично змія. І цей удав обережно заковтує слона. Слон великий, ковтати доведеться довго. От і робиться це повільно, поступово. При цьому в Індії діє демократичний процес, є опозиційні партії. Крім того, це надзвичайно різноманітне суспільство. Лише мусульман – близько чверті населення. А це завжди внутрішні протиріччя, розколи. Тому на цьому шляху ще буде чимало проблем. Але факт залишається фактом: Штати Індію майже напевно втратили. І це важливо.

– Щодо фактору візиту Путіна. Диктатор виступив на саміті ШОС і знову повторював, що причина української кризи не в Росії, а в "держперевороті" та "підступному НАТО", знову про "першопричини". Але що цікаво, майже половину свого виступу він присвятив саме Україні.

– З одного боку, добре, що цікавляться цим питанням. З іншого – катастрофа, що вони чують саме це. І ніхто не заперечує. Завдання Путіна зараз – зробити свій ідіотський наратив догмою, яка десятиліттями блокуватиме допомогу. Україна останні півтора року намагалася вийти на глобальний рівень: контакти з Південною Африкою, Бразилією, Індією, турне президента Зеленського по Близькому Сходу, Саудівській Аравії. Це все добре, але це радше епізодичні рухи, бо системну зовнішню політику ми собі дозволити не можемо – потрібні величезні гроші. А от Росія якраз і працює системно. Її завдання – ідеологічно та псевдоісторично відрізати Євроатлантику від решти світу у питанні України. Умовно, Британія каже якійсь своїй колишній колонії, наприклад Нігерії: "Давайте допоможемо Україні, проголосуємо отак і отак". А у відповідь: "Ні, там був переворот, там були нацисти. Ми знаємо – Путін пояснив". І от створюється глобальна більшість, яка думає в унісон з Кремлем.

ШОС для цього – ідеальний майданчик. Усі читають, що там відбувається, і всі беруть з промови Путіна "п’ять рядків". А серед них завжди будуть ті три: "державний переворот", "нацисти", "НАТО наступає". Цього вистачає. Ось чим він займається: цілеспрямовано, свідомо й послідовно.

– А те, що російсько-американські контакти теж обговорили Путін та Сі. Це виглядає як доповідь молодшого товариша старшому? Чи це нормальна практика між союзниками?

– Цього немає, й Сі Цзіньпіну зараз це не потрібно. Йому цікаве інше: утвердитися у Південно-Східній Азії. Це надзвичайно динамічний регіон, але там досі багато американців. Філіппіни фактично – американська зона. Малайзія, Таїланд – ситуація хитка. В’єтнам, М’янма – так, але це дрібниці.

Китаю треба весь регіон. А далі – шлях через Пакистан до арабських нафтових монархій. Бо це резерв. Якщо щось трапиться з Росією і вона перестане постачати нафту, хто дасть заміну? Арабський Схід. Тому розмови з Путіним для Сі – це радше обмін думками. Путін розповість йому "по секрету" все те, що ми й так знаємо. Він може навіть прибріхувати – як завжди. Пригадайте: перед зустріччю з Трампом він заявляв, що там буде одне, а вийшло зовсім інше. Але "по дружбі" він може подати все у потрібному світлі. І ось цей обмін – створює ілюзію "великої довіри", "великої дружби". Без цього неможливі міцні союзи. А між США та Європою цього якраз і немає. Макрон ніколи не довіриться Трампу, бо Трамп у "довірливих розмовах" видає лише ідіотизми. Тому я б не поспішав говорити про "васалітет". Це радше пропагандистська картинка. Реальність складніша.

– Наскільки загалом нинішня зовнішня політика Дональда Трампа – принаймні в тому вигляді, у якому він і його команда її окреслюють – грає на руку Китаю? Адже, з одного боку, вони прямо кажуть: Китай – головна загроза для США в найближчі роки. А з іншого – поведінка американського президента, м’яко кажучи, відштовхує союзників: від Європи до Азії та Північної Америки.

– Ознакою якісного керівництва є продумана стратегія, яка спирається на експертизу. А Трамп цю експертизу знищив. Замість фахових радників він зробив ставку на лизоблюдів, на тих, хто особисто відданий йому й повторює політичні гасла. У результаті немає системного аналізу, є лише емоційні рухи. Їх помічають через вагу держави, але через хаотичність – або ігнорують, або обходять. Китай натомість має і стратегію, і експертів.

Якби у США був інший президент, ми б бачили зовсім іншу картину. Той самий заклик збільшити оборонні витрати в Європі – це правильний крок. Але проблема в тому, що Трамп зробив його у принизливій формі. Байден говорив те саме, тільки тихо й дипломатично – і процес ішов. А за Трампа форма знецінила зміст. Європейці таки збільшили витрати, але не з довіри, а з примусу. А це різні речі. Тепер вони робитимуть це для себе, а не "з чистим серцем" для Вашингтона. Відтак Євроатлантика стає слабшою. Бо міцність будь-якого союзу тримається на взаємній довірі. Якщо ж одна сторона змушена служити, а інша говорить лише мовою сили – це не союз, а вимушене співіснування. Тому попереду погані часи для трансатлантичної єдності. Навіть якщо через рік, після виборів до Конгресу, демократи візьмуть хоча б одну палату – ситуація не зміниться. США залишаться розділеними.

– Перед тим як перейти до теми Путіна в Китаї, зупинюся на параді. Це ж найбільший військовий парад в історії Китаю, присвячений 80-річчю перемоги у Другій світовій. На вашу думку, це гігантське дійство – це ще один сигнал, що Китай готовий стати другою (чи навіть першою) супердержавою?

– Тут є кілька аспектів. Зрозуміло, що це демонстрація: "Ми майже такі ж потужні, як США". Другий аспект – вплив на союзників і партнерів. Не всі, хто приїхав до Пекіна, люблять Китай. Не всі мріють копіювати його систему монопартійної диктатури. От хоча б президент Туреччини: при всьому його авторитаризмі він не збирається ліквідовувати всі інші партії. Але таких "сумнівних" союзників треба або налякати, або підкупити. Приклад – Пакистан.

Великий парад – це не тільки кількість танків, а й демонстрація їхньої якості. Це сигнал: "У нас є технології". Згадайте останні сутички між Індією й Пакистаном кілька місяців тому. Було збито п’ять індійських літаків – і жодного пакистанського. А літаки Пакистану – китайського виробництва. Озброєння – один із найбагатших ринків світу. Китай хоче показати: його зброя не гірша за американську. Літаки не гірші. Танки, артилерія теж. І все це вже випробувано: спершу на Індії, тепер — на Україні. Отже, маємо поєднання трьох елементів. Перше – пропаганда. Друге – залякування союзників, які лише вдають, що симпатизують Китаю. Третє – торгівля зброєю й технологіями.

– З тієї картинки, яку маємо з Китаю, Путін на нинішньому саміті ШОС почувається значно впевненіше, навіть нахабніше, ніж, скажімо, кілька місяців тому. Експерти вказують, що принаймні одна з головних причин цього – поведінка Трампа. Так, диктатор зустрічався з Сі, з Моді, але з лідерами Заходу – ні. І тут Трамп, по суті, вдихнув у нього "друге" життя. І виходить, що країни, представлені на цьому азійському форумі, бачать: президент США вважає Путіна гарним партнером, веде з ним діалог, а Путін може йому відмовити – і політика США від цього не змінюється. І тоді логіка проста: "Мабуть, і нам варто прислухатися до цього сигналу – Путін повернувся остаточно".

– Безперечно, зустріч із Трампом і його позиція щодо Путіна справили велике враження на світ. Але є ще момент – це повідомлення з фронту. Вони надходять щодня, і майже завжди однакові: "Село, умовно, Михайлівка захоплене росіянами, село Петрівка захоплене, село Андріївка втрачено..." і так далі, нескінченно. Так, ми звітуємо про збиті гелікоптери, про тисячу знищених загарбників, про якісь спалені склади. Але головного – просування вперед – немає. Це створює враження нашої безпорадності. І все це підсилюється ще й риторикою Трампа. Він постійно повторює брехню про "350 мільярдів доларів наданої Україні допомоги". У результаті складається картина: і Захід нічого не може, і Україна нічого не може, хоча гроші нібито вливаються безмірно. А ми все одно відступаємо. Ось це й формує нинішню самовпевненість Путіна.

– На цьому етапі – чого Путін хоче від Сі Цзіньпіна, а чого Сі від Путіна?

– Програма-мінімум Москви – щоб нічого не змінилося. Все залишилося як є. Програма-максимум – щоб коли хтось із американців чи європейців почне з Сі Цзіньпіном про Україну, той відмахнувся: "Мене це не цікавить. Забудьте тему, вирішуйте самі". Ось це головне. Все інше – дрібниці: якісь технології, компоненти для озброєння. Це другорядне. Головне, щоб Китай не зіскочив із цієї позиції. Щоб не було більше ніколи поздоровлення України з Днем Незалежності, щоб не було натяків на те, що Китай хоче якимось чином прислужитися миру і так далі.

– Ви згадали, що Трамп штовхнув Моді в обійми Сі. А чи не штовхнув він його ще й у більш міцні обійми Путіна? Моді мав зустріч із Путіним. Вони їхали разом в одному авто, пів години навіть не виходили після прибуття. Індійський лідер виклав фото, підписавши щось на кшталт: "Дуже радий бачити свого друга Путіна".

– В Індії є давня стратегічна установка: Росія потрібна як баланс сил – проти Китаю, проти когось іншого. І ця ідея нікуди не поділася. Міністр закордонних справ Індії вже багато років – один із її головних ідеологів. Це серйозна, стійка течія в політичній еліті. Тому нічого надзвичайного не сталося. А водночас, можливо, Моді просто виконав прохання Володимира Зеленського про миротворчість. Для Індії виступити у ролі посередника чи миротворця – це було б величезним успіхом.

– Та ж Зеленський вже просив Моді стати посередником, і жодних результатів тоді не було.

– Так, результату не було. Але чому? Бо раніше цим займалася Євроатлантика. США та Європа діяли єдиним фронтом. А зараз завдяки Трампу там хаос: випадкові кроки, меркантильність, егоїзм. Отже, тепер саме Моді може зіграти ту роль, яку раніше відігравали західні союзники. І він, очевидно, пробує промацати ґрунт. Плюс – Моді треба було відповісти Трампу тим самим, принизити його так, як той принизив Індію. І найефективніший спосіб – це ось така "тепла" зустріч із Путіним: пів години в машині, дружні фото, обійми. Це ніби пряме повідомлення Трампу: "Бачиш, Дональде, це результат твоєї "водної" зовнішньої політики. У мене тепер своя компанія – великий дракон і полярний ведмідь. А ти будь здоров, не кашляй". Фактично Моді дав сигнал: ті санкції, ті втрати, які наклав на Індію Трамп, можуть швидко компенсуватися співпрацею з іншими. Повністю, може, й ні, але політичний меседж прозвучав чітко.