Блог | Чому звільнення Федорова переросло у скандал, або Про випадкових міністрів
Будьте першими у курсі головного — підпишіться на Новини на OBOZ.UA у Google
Як і кілька місяців тому, мешканці Києва та інших міст України вийшли на так званий протест із картонками, вимагаючи залишити Михайла Федорова на посаді міністра оборони країни, пише Віталій Портников для Вот Так.
Але якщо попередній протест, зумовлений спробами влади поставити під контроль незалежні антикорупційні структури, був цілком передбачуваним явищем – керівництву країни давно не подобалося, що хтось може боротися з корупцією поза контролем офісу президента Володимира Зеленського, то цей протест – результат цілої низки кадрових випадковостей, які ще раз нагадали, що підбір керівників на принципові для України посади здійснюється у стилі броунівського руху.
Михайло Федоров став міністром оборони, коли Денис Шмигаль, який обіймав цю посаду, був переведений на посаду міністра енергетики після того, як довелося звільнити з посади попередню міністерку Світлану Гринчук, яка, як і попередній міністр Герман Галущенко, потрапила під корупційне розслідування. При цьому сам Шмигаль опинився на посаді міністра оборони після того, як пішов з посади прем’єр-міністра.
У чому полягали претензії до прем’єра і чому його потрібно було перевести на посаду міністра та першого віцепрем’єра, а прем’єром призначити його першу заступницю, не було зрозуміло нікому – насамперед депутатам пропрезидентської фракції "Слуга народу", які проголосували за цю зміну уряду.
Як, утім, і зараз нікому не зрозуміло, навіщо потрібно було менш ніж через рік замінювати очільницю уряду, до якої у президента начебто не було жодних претензій, на бізнесмена та колишнього голову "Нафтогазу України" Сергія Корецького.
Дехто стверджує, що єдина причина змін – це спроба вивести з уряду Михайла Федорова, уникнувши великого скандалу та представивши заміну як наслідок масштабного коригування у щойно призначеному – не минуло й року – Кабінеті міністрів.
Якщо це й так, то теж виглядає дивно: скандал все одно стався, протест все одно розпочався, системних збоїв у формуванні української влади як такої його учасники все одно не помічають, оскільки зосереджені на особі та діяльності Михайла Федорова.
Але на цьому тлі системного збою сама відставка недовговічного міністра оборони виглядає саме як результат системного збою. Сам Володимир Зеленський пояснює те, що відбувається, відсутністю єдності: конфлікт між Федоровим і головнокомандувачем ЗСУ Олександром Сирським не є таємницею – про нього, по суті, говорять уголос обидва фігуранти.
Однак мистецтво політичного управління якраз і полягає в умінні поєднати інтереси потрібних, але нездатних самостійно домовитися людей, і аж ніяк не в рішенні відправити у відставку одного з них або навіть обох.
Хоча для Зеленського, який з 2019 року звик керувати країною в ручному режимі, а як інструмент такого управління використовувати і позбавлений суб’єктності парламент, і уряд, що перетворився на один із департаментів його офісу, – це не те щоб складний, але неприйнятний підхід. І це – наслідок не волі Зеленського, а волі українського виборця, який проголосував за президента та його монобільшість.
Одним з архітекторів цієї перемоги і був, до речі, Михайло Федоров, який керував не лише цифровим напрямком передвиборчої кампанії майбутнього голови держави, а й одним з обкомів наспіх створеної провладної партії, а після її перемоги на виборах на довгі роки пересів у крісло віцепрем’єра та міністра цифрової трансформації.
Однак якщо на цій посаді Федоров виглядав скоріше уособленням сучасного підходу президентської команди, то на посаді міністра оборони він швидко перетворився не лише на чиновника, який намагається змінити процеси у відомстві, що, по суті, є головним для виживання України, а й на символ змін для умовної "бази" Зеленського – тих самих молодих людей, які ще недавно вимагали зберегти незалежність антикорупційних структур.
Саме тому розрив із недавнім улюбленцем президента був неминучим – як і з кожним, хто навіть випадково затьмарить літнє сонце, що сходить над вулицею Банковою.
І питання вже навіть не в тому, як утримати в команді таких досвідчених і сучасних професіоналів, як колишній міністр. Питання в тому, як шлях лотерейного й одноосібного формування команди може гарантувати появу в ній досвідчених і сучасних професіоналів.
