Блог | Без визнання Волині шлях України до ЄС під питанням. Чим відповідає Київ?
Будьте першими у курсі головного — підпишіться на Новини на OBOZ.UA у Google
Маршалок Сейму Польщі Влодзімеж Чажастий заявив, що Україна може вступити в Європейський Союз лише після того, як визнає Волинську трагедію геноцидом польського народу.
"Вступ України до ЄС вимагатиме від українців переосмислення всіх аспектів своєї історії. Тому що ЄС, зрештою, є демократією, ЄС – це про цінності, це не просто банкомат… Це також означає назвати геноцид (Волинську трагедію) геноцидом. Це історія, і жоден народ не може уникнути історії", – наголосив Чажастий.
Що ж, ну нічого нового від польського істеблішменту ми не почули, але дещо дивно чути від країни, яка є найбільшим споживачем європейських дотацій і найбільшим отримувачем фондів ЄС в історії, тези про те, що "ЄС – це не банкомат". Вагома частина польської економічної модернізації, дорожньої інфраструктури, агросектору та промислових регіонів десятиліттями будувалася і продовжує утримуватися за рахунок масштабного фінансування з бюджету Євросоюзу. То чи дійсно ЄС – це не банкомат ? Відповідь очевидна.
Якщо польська сторона наполягає на односторонньому історичному дискурсі та вимагає від України визнання подій на Волині 1943 року виключно геноцидом, то історична справедливість вимагає комплексного підходу до складних сторінок минулого.
Київ має повне право порушувати питання про насильницьку асиміляцію українців у міжвоєнній Польщі за режиму Юзефа Пілсудського, пацифікацію 1930 року, злочини підпілля Армії Крайової проти українського цивільного населення (зокрема в Засянні та під час оборонно-наступальних боїв на Холмщині і Підляшші), а також про жорстоку депортацію українців під час примусової "операції Вісла" 1947 року, здійснену керівництвом Польщі з метою повного етнічного очищення українських земель.
Мовою історичних фактів:
Пацифікація 1930 року – акція "утихомирення" українського населення Східної Галичини, проведена польським урядом під керівництвом Юзефа Пілсудського. Вона супроводжувалася масовими арештами, закриттям українських організацій (зокрема "Просвіти"), побиттям людей та руйнуванням майна, що на довгі роки загострило українсько-польські відносини.
Операція "Вісла" (1947 р.) – тотальна депортація понад 140 тисяч етнічних українців (лемків, бойків, холмщаків) із їхніх вікових земель до північних і західних воєводств країни, що раніше належали Німеччині. Метою операції було остаточне знищення соціальної бази Української Повстанської Армії (УПА), що супроводжувалося розпорошенням української меншини задля її швидкої асиміляції.
Діяльність Армії Крайової (АК) – під час польсько-українського протиборства в роки Другої світової війни підрозділи АК не лише вели бої з радянськими партизанами та німцями, а й здійснювали каральні акції проти українських сіл (наприклад, різанина в Сагрині та інших населених пунктах Холмщини у 1944 році), що призвело до тисяч жертв серед цивільних українців.
То це ми маємо визнати геноцид? Чи може Варшаві час покаятися і перестати розповсюджувати ксенофобію та ненависть до українців?
Позиція Києва має бути чіткою та твердою. Ми маємо говорити із представниками ЄС і доносити до них інформацію про системні порушення прав людини у Польщі, про масове поширення ксенофобії та шовінізму. Європейські інституції мають важелі впливу і можуть заморозити фінансування для Варшави, яка занадто знахабніла, відкриваючи рота, сидячи на дотаціях ЄС.
Українці у Польщі мають зберігати гідність, пам'ятаючи, що паспорт нашої держави дає всі можливості для захисту у країнах ЄС. Заступник міністра внутрішніх справ Польщі Мачей Дущик раніше заявляв, що українці відіграють важливу роль у функціонуванні польської економіки, і без працівників з України в країні виникли б значні проблеми на ринку праці.
Київ хоче будувати союзницькі та партнерські відносини із Варшавою, але поки друга сторона не зменшить градус ворожої риторики, про це можна забути.
