Блог | Американська оборонна парасолька дала тріщину, а Україна опинилася в черзі
Будьте першими у курсі головного — підпишіться на Новини на OBOZ.UA у Google
США десятиліттями запевняли союзників у надійності своєї оборонної парасольки та укладали багатомільярдні контракти на постачання озброєння. Країни купували американські системи й будували навколо них власну оборону. Але коли потреба в ракетах одночасно зросла в кількох регіонах, американці почали переглядати черговість постачань. Власні потреби отримали пріоритет, а партнерам доводиться чекати.
У травні Financial Times повідомила, що Вашингтон попередив Японію про серйозні затримки постачання замовлених 400 ракет Tomahawk. Причиною стала необхідність відновлення американських запасів після їхнього використання у війні проти Ірану. Японія замовляла ці ракети для посилення власної оборони, але терміни їхнього отримання тепер залежать від того, скільки озброєння США витратили в іншому регіоні.
Масштаб проблеми показують оцінки Центру стратегічних і міжнародних досліджень, CSIS. Станом на 27 липня аналітики оцінювали американські запаси перехоплювачів Patriot менш ніж у тисячу одиниць, а THAAD приблизно у 250. Повні дані засекречені, але навіть ці оцінки пояснюють конкуренцію за постачання. Сам CSIS прямо пов’язує витрати ракет у війні з Іраном із ризиками для готовності США до можливого конфлікту з Китаєм.
Виробництво не дозволяє швидко компенсувати ці витрати. У 2025 році Lockheed Martin виготовила 620 перехоплювачів PAC-3 MSE для американських та іноземних замовників разом. Збільшити річну виробничу потужність до 2 000 ракет компанія планує до кінця 2030 року. Тобто приблизно через чотири роки, якщо заплановане розширення буде виконане вчасно.
Тепер порівняймо це з потребами України. Якщо виходити з оцінки у 850–860 балістичних та квазібалістичних ракет серед 1 858 російських ракетних пусків із січня по серпень 2026 року, їхня частка становить майже 46%. За умовного розрахунку двох перехоплювачів на одну ціль для спроби перехопити їх усі знадобилося б 1 700–1 720 оборонних ракет. Це розрахункова потреба, а не фактична витрата. Кількість перехоплювачів на конкретну ціль може відрізнятися, а наявність ракет сама по собі не забезпечує прикриття всієї території.
Але співвідношення показове. Потреба лише України за вісім місяців майже втричі перевищує весь випуск PAC-3 MSE за 2025 рік. Якби її повністю забезпечували цими ракетами, вона поглинула б близько 85–86% навіть того річного обсягу, якого Lockheed Martin планує досягти наприкінці 2030-го. І це лише російські удари по Україні.
При цьому Росія продовжує випускати нові ракети. За даними ГУР, які оприлюднила "Українська правда", у липні вона виготовила 65 ракет для "Іскандер-М" за плану 60 на місяць, а виробництво ракет РМ-48У для С-400 оцінювалося приблизно у 50 одиниць на місяць. Лише за цими двома позиціями йдеться приблизно про 115 ракет щомісяця. За нашого умовного розрахунку протидія такій кількості потребувала б 230 перехоплювачів. Для порівняння, майбутня потужність у 2 000 PAC-3 MSE на рік відповідає приблизно 167 ракетам на місяць для всіх замовників разом.
Одночасно є Іран. У звіті CENTCOM про операцію проти нього йдеться про понад 1 500 перехоплених балістичних ракет, спрямованих проти американських сил, Ізраїлю та арабських партнерів. За тією самою умовою двох перехоплювачів на ціль це відповідало б понад 3 000 оборонних ракет. Усі ці витрати не можна записувати на Patriot: у регіоні працюють також THAAD, а Ізраїль використовує Arrow та David’s Sling. Проте кожна із цих систем потребує власних боєприпасів і має обмежені можливості їхнього поповнення.
А є ще Китай, для можливого конфлікту з яким американці повинні зберігати резерви. При цьому від постачання ракет до Patriot залежать майже 20 країн, які обрали ці комплекси для своєї оборони: виробник RTX вказує 19 країн у спільноті користувачів системи. Тому ракети, витрачені на Близькому Сході, впливають на можливості допомоги Україні, а необхідність поповнення американських складів впливає на постачання партнерам у Європі та Азії. Фактично США та їхні союзники стають заручниками обсягів виробництва. Можна мати гроші й підписані контракти, але отримати достатню кількість ракет лише через кілька років.
Основних виробників цього озброєння небагато. Lockheed Martin випускає PAC-3 MSE, перехоплювачі THAAD та ударні ракети PrSM. Raytheon, підрозділ RTX, виробляє Tomahawk, ракети GEM-T та основні елементи комплексу Patriot. Головки самонаведення для PAC-3 постачає Boeing. Збільшення випуску готової ракети потребує одночасного розширення виробництва її компонентів. Після виділення грошей потрібні обладнання, працівники, випробування та час.
Ця ситуація має конкретну передісторію. CSIS пояснює, що після холодної війни американське планування орієнтувалося на коротші регіональні конфлікти, для яких передбачали менші запаси боєприпасів. Одночасно відбувалася консолідація оборонної промисловості: кількість основних аерокосмічних та оборонних підрядників зменшилася з 51 до п’яти. Виробництво пристосовували до замовлень мирного часу, резервні потужності вважали зайвими витратами, а закупівлі боєприпасів поступалися у фінансуванні літакам, кораблям та іншій великій техніці.
На мій погляд, саме тут і треба говорити про відповідальність. Американські адміністрації брали на себе міжнародні зобов’язання, Пентагон визначав необхідні запаси, Конгрес затверджував фінансування, а корпорації будували виробництво під замовлення. Вимагати від заводу негайно потроїти випуск безглуздо. Але цілком доречно запитати, чому держава, яка обіцяла підтримку стільком країнам, своєчасно не забезпечила відповідні запаси та виробничі можливості.
США отримували доходи від продажу озброєння і політичний вплив завдяки залежності союзників від американської підтримки. Тепер ця залежність означає також спільний дефіцит. Країна може мати підготовлені розрахунки й установлені комплекси, але залишитися без достатнього боєкомплекту. І коли їй пропонують почекати на розширення виробництва до 2030 року, наслідки цього очікування вона несе вже сьогодні.
І тут є ще один парадокс. Якби гроші, інженерну працю та виробничі потужності, які Росія спрямовує на ці ракети, вкладали в космічні носії, вона могла б значно посилити свої позиції на ринку запусків супутників. Досвід використання військових ракет для космічних запусків у неї вже був: носій "Рокот", створений на основі міжконтинентальної балістичної ракети, виводив на орбіту супутники Європейського космічного агентства.
Звичайно, "Іскандер" не перетвориться на космічний носій після простої заміни боєголовки. Для цього потрібні інші конструкції, енергетичні можливості та окрема програма розробки. Але якби Росія спрямувала на такі завдання ресурси, які зараз витрачає на війну, вона могла б претендувати на значно більшу частку комерційних запусків і конкурувати, зокрема, зі SpaceX Маска. Наскільки успішно, залежало б від вартості, надійності та технологій цих носіїв. Натомість ці ресурси сьогодні витрачаються на ракети, які вбивають людей і руйнують житло та цивільну інфраструктуру України, змушуючи інші країни витрачати власні ресурси на захист від них.
