Блог | Головна слабкість армії РФ ховається не на фронті, або Чому Путін боїться власних генералів
Будьте першими у курсі головного — підпишіться на Новини на OBOZ.UA у Google
Британський Королівський об’єднаний інститут оборонних досліджень (RUSI) опублікував аналітичний матеріал про сутність та характер сучасної російської армії.
Зробив невеликий витяг найважливіших, на мій погляд, моментів цієї доповіді.
• Основна теза, навколо якої будується весь текст, сама по собі проста: Росія відносно швидко адаптується на тактичному та технологічному рівнях – і катастрофічно повільно на організаційному.
• З кінця 2024 року Росія створила розподілений ударний комплекс, об’єднавши дрони, далекобійні засоби та розвідку в реальному часі. Все це поступово зменшує залежність від авіації як основного засобу нанесення ударів.
• Росія активно використовує все, що реально працює. Вона досягла успіху в оснащенні військ завдяки адаптації цивільних технологій, а також інтеграції іранських і північнокорейських систем, які розширили дальність і ефективність російських ударів.
• Так, російський підхід у меншій мірі робить ставку на максимальну точність кожного окремого засобу ураження, ніж західний. Але це й не є головною метою. Мета – масовість, насичення, дешевизна та здатність постійно підтримувати високий темп застосування.
• Цей підхід має свою межу, і сьогодні Росія дедалі виразніше натрапляє на неї: вона не в змозі перетворити тактичні успіхи на повноцінний оперативний результат. І це пов’язано насамперед не з українським опором (автори окремо підкреслюють, що анітрохи не применшують його значення), а з обмеженнями самої російської системи управління військами.
• Суть проблеми – жорстка вертикальна система командування та контролю, яка є не "багом" (як багато хто думає, включаючи "зетників"), а саме "фічою".
• Централізація ЗС РФ пояснюється не лише військовою логікою, а й політичними мотивами особисто Путіна. Це армія, де ініціатива на нижніх рівнях сприймається вертикаллю влади скоріше як загроза, ніж як перевага.
• Жорсткість, неповороткість і безініціативність – це не проблема, яку необхідно виправити, а свідомо збережена властивість системи. Старших офіцерів заохочують за старанність і карають за самовільну ініціативу.
• Повільний цикл ухвалення рішень теж не випадковий – він має гарантувати, що армія залишиться повністю керованою і не перетвориться на самостійний політичний суб’єкт.
• У результаті виникає парадокс: зростання технічних можливостей ЗС РФ не перетворюється на оперативну злагодженість і тим більше – на стратегічну перевагу.
• Одним із наслідків такої моделі управління стає відсутність повноцінного механізму передачі досвіду на низовому рівні. У Росії відсутній професійний сержантський корпус у західному розумінні – найнижчим штатним командним щаблем залишається лейтенант. У арміях НАТО саме сержантський склад є сполучною ланкою децентралізованого командування: він втілює задум офіцера в тактичні дії, забезпечує спадкоємність і накопичення бойового досвіду.
• При цьому російська армія продовжує навчатися й демонструє значний запас міцності та стійкості. У деяких аспектах це значною мірою заслуга ще радянської спадщини, а не якихось російських ноу-хау. Наприклад, залізнична логістика, яку у 2022 році багато хто вважав анахронізмом і очевидною вразливістю, на практиці довела свою життєздатність.
• Автори доповіді нагадують, що історично жодна армія не проходила фундаментальну організаційну трансформацію під час великої війни. Римляни змінювалися між кампаніями. Сучасні США також проводять глибокі реформи вже після завершення воєн, а не в їхньому ході.
• Іншими словами, доки триває великомасштабна війна, фундаментальні принципи російського командування та управління, найімовірніше, залишаться колишніми – для їхньої зміни немає ані необхідних умов, ані політичних передумов.
• Разом із тим Заходу слід усвідомити одну важливу річ: помилково оцінювати Росію виключно за західними критеріями ефективності та намагатися відповісти на питання, чи вона сильна, чи слабка. Росія грає в іншу гру, де ключовими факторами є не швидкість і точність, а витривалість, маса та готовність нести великі втрати.
• Це не означає, що Росія приречена на перемогу в тривалій війні. Але її система набагато краще пристосована до тривалого ведення бойових дій, ніж це нерідко припускають західні аналітики.
• Тому, оцінюючи можливості Росії, важливо не втрачати з поля зору головне: здатність системи поповнювати втрати, перебудовувати тактику і продовжувати воювати роками, практично не зачіпаючи ту політичну вертикаль, яка водночас є джерелом її головних обмежень.
• Армія Росії – це система, яка вміє навчатися вибірково: у тих межах, які сама собі не дозволяє перевищити. Не тому, що не знає, як це зробити, а тому, що перевищення цих меж поставило б під загрозу саму політичну систему та владу Путіна.
