Відео дня
Зірка "золотого віку" Голлівуду Пол Муні: виходець зі Львова, який отримав "Оскара"
Серед володарів найпрестижнішої у світі кінопремії є актори та режисери з європейським корінням. Один із них – Пол Муні, американський актор театру й кіно українського походження – один із найзнаменитіших у 1939-х роках, часу, що належить до "золотого віку" Голлівуду. Відомий тим, що встигав поєднувати роботу на знімальному майданчику з підмостками бродвейських театрів, шість разів номінувався на "Оскар" та отримав заповітну статуетку за головну роль у фільмі "Повість про Луї Пастера".
Муні – означає "сновида"
Пол Муні, який при народженні отримав ім'я Мешилема Меєра Вайзенфройнда, з'явився на світ 1 вересня 1895 року у Львові. Коли хлопчику виповнилося сім років, сім'я емігрувала до США, де його батьки гастролювали Середнім Заходом, граючи в єврейських театрах. Сам Пол уперше вийшов на сцену у 12 років, зігравши роль 80-річного старого, чим викликав у публіки справжнє захоплення. Його вміння перевтілюватися – навіть за допомогою гриму – було настільки вражаючим, що вже в такому ранньому віці Муні заслужив прізвисько "нового Лона Чейні", відомого майстра створювати різнопланові образи. Він також довів до досконалості володіння голосом і жестами – навіть сказані пошепки його слова долітали до останнього ряду на гальорці театру.
Незабаром на Пола звернув увагу керівник Нью-Йоркського єврейського театру Моріс Шварц, який підписав із ним контракт у 1918 році. Через кілька років юнак став справжньою зіркою цього театру, тоді він і взяв собі творчий псевдонім, за яким згодом прославився – Муні, на честь свого дитячого прізвиська "сновида". Спочатку актор грав ідишем, але перша ж роль англійською мовою у виставі "Ми – американці" на Бродвеї не тільки принесла йому успіх, а й привернула до нього увагу Фабрики мрій.
"Сім облич" Пола Муні
Перша роль після підписання контракту із Fox Studios – у фільмі "Сміливець" – принесла Муні номінацію на "Оскар", але сама картина в прокаті провалилася, що стало серйозним ударом для його акторської самооцінки. Другу картину за його участю – "Сім облич" – також спіткала невдача, попри те, що Муні перетворився на сім різних персонажів – це була ювелірна акторська робота. Невдоволений своїм становищем у Голлівуді, він знову повернувся на Бродвей, де перша ж вистава, в якій він зіграв головну роль, знову дала Муні привід для задоволення собою.
Пройшло кілька років, перш ніж актор вирішив дати собі другий шанс у кіно, підписавши контракт із Warner Brothers – студією, яка рекламувала своє придбання як "найвеличнішого актора кіно". Муні не підвів – його ролі у фільмах "Обличчя зі шрамом" та "Я – каторжник-втікач" принесли йому чергові номінації на "Оскар". З того часу – і до самого виходу на пенсію – Муні успішно чергував роботу на Бродвеї зі зйомками в кіно, його вважали різноплановим актором свого часу. Він грав різні ролі, експериментуючи з гримом і акцентом, з яким говорили його герої.
"Акторство було для нього нав'язливою ідеєю"
Саме ці його здібності, зрештою, і привели актора до найвищої кінематографічної нагороди. Ідею зняти байопік про Луї Пастера – вченого-мікробіолога та хіміка, який бореться з глузуваннями оточення, намагаючись довести, що його відкриття врятують світ, на Warner Brothers прийняли без ентузіазму – на студії побоювалися, що картина замість прибутку зазнає збитків. Але Муні вмів бути переконливим, і продюсери зрештою здалися. Warner Brothers "Повість про Луї Пастера" принесла три "Оскари" – зокрема і в номінації "Найкраща чоловіча роль", яку отримав сам Муні. Картину також було відзначено призами та номінаціями Венеціанського кінофестивалю та Національної ради кінокритиків США.
Муні зіграв ще у двох байопіках – "Життя Еміля Золя" та "Хуарес", і вони також мали успіх. Методи роботи Муні викликали б подив у сучасних акторів і режисерів: він був одержимий перфекціонізмом, тому шліфував кожну деталь створюваного ним образу, доводячи його до досконалості. Перш ніж розпочати зйомки, актор витрачав місяці на вивчення біографії, зовнішності та манери поведінки свого персонажа. Так, готуючись до роботи над образом Пастера, Муні буквально не вилазив із бібліотек – він прочитав усе, що можна було знайти про життя та роботу вченого. Недарма New York Times писала, що "акторство було для нього не професією, а нав'язливою ідеєю".
На знімальному майданчику – навіть під час перерв, хоч би якими довгими вони були, – не виходив зі створеного ним образу. Ба більше, якщо під час такої перерви йому потрібно було відлучитися зі знімального майданчика – наприклад, до банку – він залишався не Полом Муні, а своїм героєм – Емілем Золя чи Хуаресом – і спілкувався з оточенням так, як робила б це людина, на яку він перетворився. Актор однаково переконливо виглядав у ролі вчительки музики Фредеріка Шопена в "Пісні, яку треба запам'ятати" та в образі китайського селянина Ван Лун у драмі "Благословенна земля", хоча спочатку роздратований заявив режисерові Ірвіну Тальбергу: "Я такий же китаєць, як президент Гувер".
Дивацтва і трагедія зірки
Муні був одним із небагатьох акторів, якому дозволяли обирати ролі: якщо сценарій з якоїсь причини йому не подобався, він від нього відмовлявся без наслідків для кар'єри. Так, одного разу він відмовився від контракту на зйомку фільму на величезну на той час суму – 800 тисяч доларів – тому що його сценарій не відповідав його принципам та уподобанням".
Керівництво студії терпимо ставилося і до інших дивацтв, які були притаманні Муні. Він дуже боявся... червоного кольору. Якщо хтось з'являвся на знімальному майданчику в одязі такого відтінку, актор впадав у паніку і не міг працювати, тож асистенти режисера ретельно стежили за дрескодом присутніх. Ще одним вражаючим фактом про актора є те, що він, бажаючи розслабитися, подібно до Шерлока Холмса, грав на скрипці. Цей інструмент він освоїв завдяки батькові, який хотів, щоб син став не актором, а музикантом.
З появою телевізійних шоу, Муні легко освоїв новий йому жанр, знявшись у кількох драмах наприкінці 40-х – на початку 50-х. Свою кар'єру в Голлівуді актор завершив фільмом "Остання розгнівана людина", яка принесла йому останню – шосту – номінацію на "Оскар", після чого він з'явився лише в ролі гостя у телевізійному серіалі "Святі та грішні" у 1962 році. Після цього здоров'я, що погіршилося, – особливо зір, який різко впав (лікарі діагностували у нього пухлину лівого ока), – змусили його піти з кіно, що стало для актора справжньою трагедією. Але навіть операція з видалення ока, проведена йому в клініці Маунт-Сінай у Нью-Йорку, не завадила йому – Муні продовжував грати на Бродвеї. Щодня, рівно о 19:30,він переступав поріг театру, щоб як слід приготуватися до виходу на сцену – залаштункові робітники могли звіряти за ним годинник.
Хто стоїть за спиною успішного чоловіка
Недоброзичливці називали Муні підкаблучником – не лише в житті, а й на знімальному майданчику чи в репетиційному залі – він цілком і повністю залежав від думки своєї дружини Белли. Але, схоже, це був саме той випадок, коли за спиною успішного чоловіка стояла сильна, талановита жінка. З акторкою єврейського театру Беллою Фінкель Пол одружився 1921 року і прожив із нею до самої смерті. Якщо Белла не схвалювала щойно відзнятий дубль, його доводилося перезнімати – жодні заперечення знімальної групи, включно з режисером та продюсерами, на яких Белла наводила справжній жах, не приймалися.
Пол Муні був надзвичайно сором'язливою і скромною людиною, яка бентежилася щоразу, коли її впізнавали в магазині або за столиком у ресторані. Улюбленим проведенням часу актора було читання і прогулянки не найжвавішими алеями Центрального парку, де вони з дружиною ховалися від сторонніх очей. Після виходу з професії він жив у Каліфорнії в обстановці, яку сам актор називав строгою, – його головною розвагою на той час стало радіо, передачі, що транслювались, він міг слухати годинами – читати на той час він уже не міг...
Пол Муні помер від серцевого нападу 1967 року у віці 71 року в Санта-Барбарі. Белла пережила чоловіка лише на чотири роки. Актора поховали на цвинтарі Hollywood Forever у Каліфорнії, він також має зірку на голлівудській алеї зірок.