Засновник вчення про старіння, великий вчений Ілля Мечников: перший українець – лауреат Нобелівської премії

Право назвати Іллю Мечникова своїм ученим приписують собі три країни – Росія, Україна та Франція. У першій він прожив зовсім недовго, і, на жаль, не був гідно оцінений. Остання із задоволенням прихистила його, розуміючи, яку цінність є його дослідження та праці. Україна була не лише його батьківщиною, а й країною, в яку він повертався, коли йому ставало особливо важко. У Харкові, де він народився та навчався, йому встановлено пам'ятник. Одеський університет, у якому він викладав, як і ще кілька медичних закладів міста, названо його іменем. У багатьох українських містах є вулиці Мечникова, а на звороті Місяця – на його честь названо кратер діаметром близько 60 кілометрів.

Нащадок старовинного молдавського роду

Ілля Ілліч Мечников народився 3 травня 1845 року в Харківській губернії у маєтку свого батька, гвардійського офіцера у відставці, нащадка старовинного молдавського боярського роду Спетару, що перекладається як "мечник". За кілька століть – після частого переоформлення документів – вона трансформувалася, і предки вченого стали Мечниковими. Мати, Емілія Невахович, походила із сім'ї польського банкіра Лева Неваховича, який поєднував успішну фінансову діяльність із літературною творчістю: він писав філософські трактати, п'єси – переважно трагедії, займався перекладами.

"Ртуть" та "жрець"

Батько Мечникова захоплювався азартними іграми і дуже швидко програв багатий посаг своєї дружини, тому родина й змушена була переїхати до Іванівки, де з'явився на світ майбутній геній. Ілля був молодшим сином у сім'ї, його брати, Лев та Іван, теж досягли в житті серйозних висот: перший став географом, потім вступив до партії анархістів, боровся за об'єднання Італії. Другий – став прокурором Окружного суду у Тулі, але рано помер від тяжкої хвороби. Ілля був швидким і в'юнким, за що в сім'ї його прозвали "ртуттю", і з дитинства відрізнявся вмінням гарно говорити, через що його однокласники називали шанобливо – "жерцем".

Гімназія із золотою медаллю та університет за два роки

Мечников завжди мав тягу та здібності до знань: гімназію він закінчив із золотою медаллю, а Харківський університет – практично екстерном, провчившись у ньому два роки замість чотирьох. Потім вирушив до Італії, де вивчав ембріологію і займався цією наукою, роблячи в ній відкриття і публікуючи наукові праці, які оцінили знаменитий хірург Микола Пирогов, який виклопотав молодій людині стипендію, і біолог Олександр Ковалевський, за спільну роботу з ним Мечников отримав премію Бера. Лікарську дисертацію Ілля Ілліч захистив у 22 роки, ставши доцентом Петербурзького університету.

Дві дружини – дві спроби самогубства

У житті великого вченого було дві любовні історії та, відповідно, два шлюби. Людмила Федорович була Мечникову далекою родичкою, і, на відміну від його офіційної нареченої, дочки відомого хіміка Бекетова, доглядала його в клініці, коли він серйозно захворів. У той час у Іллі Ілліча різко впав зір, і Людмила годинами просиджувала біля його ліжка, читаючи йому книги. Після одужання Мечникова молоді люди вирішили одружитися, але незабаром захворіла сама Людмила, причому настільки серйозно, що втратила здатність пересуватися. До церкви, де мало відбутися вінчання, вона увійти не змогла – її внесли на стільці, на якому вона й просиділа протягом усього обряду. Незабаром після весілля молодята переїхали до Італії, клімат якої вважався максимально сприятливим для хворих на туберкульоз, але нічого не допомогло – за чотири роки Людмила померла. Ілля Ілліч так переживав смерть дружини, що мало не пішов за нею. Він прийняв морфій, який залишився йому в "спадщину" від Людмили – в останні місяці життя полегшити її страждання міг лише він. На щастя, для вченого доза була дуже великою, тому його вирвало – він вижив.

Зі своєю другою дружиною Ольгою Білокопитовою Мечников познайомився в Одесі, де в університеті його затвердили професором – у Петербурзі йому відмовили. Вона була ученицею Іллі Ілліча, який підробляв репетиторством, і вийшла за нього заміж, тільки-но закінчивши гімназію: їй на той час було 17 років, а йому 30. Через п'ять років Ольга захворіла на черевний тиф, який на той час був смертельною хворобою. У розпачі від того, що втратить і другу дружину, вчений ввів собі бактерії тифу, щоб піти разом з нею. Вони не лише не померли, а й щасливо прожили разом до самої смерті Мечникова, їхній шлюб затьмарювала лише відсутність дітей.

Фагоцитарна теорія імунітету

Найбільше відкриття Мечникова – фагоцитарна теорія імунітету. Він зробив його, коли мешкав у Європі – спочатку в Італії, а потім у Франції. Проводячи досліди з личинками морських зірок, він помітив, що будь-яке стороннє включення до них – наприклад, вірусів чи бактерій – активує клітини, які, оточуючи "чужинця" з усіх боків, утворюють капсулу, яка дає йому впливати на організм. Мечников назвав їх фагоцитами ("клітинами, що поїдають") і довів, що так імунна система захищає організм людини або тварини від хвороб. Саме за це відкриття Ілля Ілліч у 1908 році – як французький вчений, оскільки на той час він жив і працював у Франції – отримав Нобелівську премію у галузі фізіології та медицини. Її він розділив з німецьким ученим Паулем Ерліхом, який працював у тому самому напрямі.

Вчення про старіння організму

Мечников вивчав процес старіння організму: на його думку, люди старіють і помирають від отруєння організму отрутами, які виділяють у кишківнику деякі шкідливі бактерії. Протистояти їм можуть інші бактерії, корисні, що містяться в кисломолочних продуктах, які Ілля Ілліч вживав сам і радив вживати іншим. Також саме Мечников увів термін "геронтологія" – наука про старіння.

Боротьба зі сказом

Одним із напрямів наукової діяльності Мечникова була боротьба зі сказом – смертельно небезпечним захворюванням вірусного характеру, яким люди заражаються від укусів та слини хворих тварин. З цією метою він відкрив в Одесі другу у світі пастерівську станцію, якою сам і керував – на ній вироблялася вакцина та робилися щеплення. Першу в 1885 році заснував у Парижі сам Пастер, розраховуючи, що її потужності вистачить на всю Європу, але помилився – хвороба поширювалася набагато швидше і ширше, ніж він міг собі уявити. На Одеській станції Мечников не лише намагався впоратися зі сказом, а й влаштував лікнеп для місцевих лікарів, яким розповідав про такі хвороби, як туберкульоз (з ним у вченого були свої рахунки), тиф, сибірка та холера – хто знає, скільком людям ці знання згодом урятували життя.

Заповів тіло для наукових досліджень

Після того як співробітники станції припустилися помилки під час виробництва вакцини від сибірки і загинуло стадо поміщика Панкеєва, становище Мечникова та його станції в Одесі ускладнилося, і вчений виїхав до Парижа – як виявилося, назавжди. Його взяв до себе Луї Пастер – у його інституті Ілля Ілліч і працював до кінця життя. Великий учений помер 2 липня 1916 від серцевої астми. Своє тіло він заповідав для наукових досліджень, а під час розтину особливу увагу просив приділити стану органів травлення: вчений протягом трьох десятків років дотримувався гігієни харчування, і хотів, щоб його колеги побачили, до яких результатів це призвело. Потім тіло кремували, а урну з пороху поховали на території Пастерівського університету, в якому він працював останніми роками. Там розміщено пам'ятник, який 1986 року встановила Академія наук України.