Блог | З цим Отелло щось не так

Назва / автор: Отелло / Вільям Шекспір

Відео дня

Театр:  Театр драми і комедії на лівому березі Дніпра

Режисер: Оксана Дмітрієва

В Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра створили свого "Отелло" – з витонченим Яго та феміністичною Дездемоною. Вистава вже потрапила до лонгліста 7 Всеукраїнського Фестивалю-Премії ГРА і боротиметься за перемогу у номінації "За найкращу драматичну виставу великої сцени". Та переосмислення Шекспіра режисеркою Оксаною Дмітрієвою викликало багато зауважень серед знайомих мені поціновувачів Барда. А пересічний глядач і зовсім залишився дезорієнтованим. Чому ж вистава з нетривіальною сценографією та сильним акторським складом не зрезонувала з залом?

Непрохана порада до режисерів, хто мене читає. Коли ви ставите Шекспіра, сприймайте зал за слухачів, що прийшли на групу, знайому їм за однією піснею. Публіка впізнає п’єси Барда здебільшого за однією-двома загальновідомими сценами: монологом "бути – не бути" Гамлета, подвійним самогубством Ромео та Джульєтти, або задушенням мавром Дездемони. Середньостатистичний глядач не вчив три роки монологи півтисячолітньої давнини для вступу до акторського вишу. Не ставив п’ять років поспіль з одногрупниками різнономерних Генріхів та Річардів. Пересічний глядач здебільшого чує історію Шекспіра вперше. Він приходить заповнити прогалини культурного досвіду, сподівається, що його нарешті познайомлять з оповіданням повністю. І глядач - як це не дивно - обов'язково хоче почути мемну, відому загалу "ту саму пісню".

А у режисера ціль інша – здивувати та перевершити самого себе. Прочитати Шекспіра так, як ніхто його до цього не читав. А для того треба дуже глибоко занурюватись в текст та мати надивленість постановок колег-конкурентів. Для режисера шекспірівські сюжети здаються загальновідомими. І від цієї професійної деформації режисери не хочуть ставити Шекспіра прямо, граються з базовими налаштуваннями п’єс. Але від цих ігор не завжди у захваті глядач.

Остаточно стало зрозуміло, що експеримент "Отелло" Оксани Дмітрієвої не зрезонував з публікою, коли у фіналі на питання заголовного персонажа: "Чи ти молилась на ніч, Дездемоно?" - жоден глядач не дістав телефон для запису рілсу. На жаль, це не ознака вихованості. Це повна байдужість залу до "єдиної знайомої пісні". "Ау, Отелло зараз задушить Дездемону!" А зал сонно сопе. Якщо тут така реакція на кульмінацію, найвищу точку емоційної напруги, то - як заведено казати в цьому театрі – "з цією виставою щось не так".

Підпишусь на невдячну справу і, подібно героїні Джей Ло з трилеру "Клітка", спробую влізти в режисерську голову за відповіддю: "Що хотів сказати автор?" А дізнавшись режисерський задум, вже як глядач пояснити, чому ці рішення викликали саме таку реакцію зала. Журити для мене завжди важче, ніж хвалити, адже кожне "але" потребує купи пояснень (на відміну від компліментів, з якими, зазвичай, не сперечаються). Тому я візьму в підтримку самого Шекспіра (що роблю вже не вперше; але якщо він проти - то хай скаже про це сам!)

Найочевидніша проблема "лівобережної" постановки – відчуття місця дії. Першоджерело Шекспіра - це видовищна, сповнена пригод та подорожей історія. Вона розпочинається на вузьких венеціанських провулках, продовжується морською подорожжю. А після глядача чекають інтриги, бійки та пристрасті у військовому гарнізоні на Кіпрі.

У виставі Дмітрієвої з видовищністю все гаразд. Художник Михайло Ніколаєв заповнив сцену - як основним елементом декорацій - панцерними ліжками. Ці ліжка стануть і венеціанськими провулками, і спальними гамаками в трюмі галеона, що прямує на Кіпр, і меблюванням гарнізону. Здається, оригінальне та ефектне рішення.

Але за умови, що глядач знає фабулу "Отелло", читав та пам’ятає першоджерело. Інакше в цих мельтішіннях ліжок по сцені не вгадується Венеції, Середземного моря чи Кіпру. Для непідготовленого глядача відсутня зв’язка між переміщенням - лише шекспірознавцям відомими маршрутами - ліжок та номінальним місцем дії. Передбачалось, що слова Шекспіра натякнуть на географію подій. Але вірші півтисячолітньої давнини для сучасного глядача, який чує їх вперше, - не найлегший на сприйняття текст. Додайте до цього химерні – в доброму сенсі - костюми, що, можливо, натхненні стулкою "Пекло" з "Саду земних насолод" Босха, – і частина залу, що прийшла познайомитись з Отелло, лишається зовсім дезорієнтованою.

Здається, злочин розкрито і можна класти справу на полицю. Виявляється, це глядач прийшов на виставу непідготовленим. Ось почитає той першоджерело, і повернеться сприймати дійство вже на потрібному режисерці рівні. А тепер можна похвалити й акторів, що підписались на цю авантюру…

Стоп! А як же інтрига Яго задля лейтенанства, що проходить через весь сюжет? Ця багатоходівка, як складна та хитромудра машина Голдберга, повинна працювати навіть поза географічної точності. А як же палка любов Дездемони, яка не вірить, що Отелло може спричинити їй зло? А як же сумління та ярість Отелло, що зробили його ім'я номінальним для ревнивців? Ці ж почуття поза відстанню та навіть поза часом! Чому на них не зреагувала публіка?

Знов повернемось до джерел. В Шекспіра диспозиція, баланс героїв п’єси бінарний: емоційний Отелло, порядний, але за молодістю легковажний лейтенант Касіо та наївна Дездемона проти діловитого, але підлого поручника (особистого помічника Отелло, що виконує його доручення) Яго. Останній розраховував за вірну службу на посаду лейтенанта, але її отримав Касіо. І тепер поручник хоче будь-якими - здебільшого макіавеллівськими – заходами вчинити свою справедливість. Тому за Шекспіром, як би Яго не перекручував факти та вигалявся, ми знаємо хто тут покидьок, а хто порядні люди, яких ввели в оману.

Але Оксана Дмітрієва вирішила змінити розклад сил. Отелло (Андрій Ісаєнко) в її інтерпретації трохи нерозважливий і не занадто емоційний – але одностайно відомий. Тому його образ грає на механіку, що закладав Шекспір.

А ось Дездемону (Марина Клімова) вирішили подати як дівчину "з характером". В першоджерелі Дездемона - це приклад покірності до самопожертви. Вона була слухняна до свого батька, тому Отелло з Касіо буквально викрадають її та примушують до шлюбу. Інакше, без офіційної - формально, примусової - "зміни власника" Дездемона не ослухалась би батька. На сцені ж Театру на Лівому березі феміністична Дездемона йде на прямий конфлікт з помічником чоловіка Яго. Навіщо? Щоб міцніше підтиснути під каблук кремезного зовні, але хитаємого тростинкою всередині чоловіка? Чи тому, що Дездемона, - яка виросла в оранжерейній розкоші батька-сенатора, - вважає, що зможе керувати гарнізоном краще за кадрових військових?

Щоб кардинально змінити образ головної героїні, знадобилися нові тексти. І мешап, споріднення текстів Марини Клімової та Вільяма Шекспіра теж не всім припав до душі. Апогеєм проявлення образу місцевої Дездемони, мені здається, став монолог про ПТСР-рівноправ'я. Що жінка, яка спить з військовим з ПТСР, теж повинна вважатися особою з ПТСР. Чому в цей час Дездемона не ратує, що вона жертва викрадення військовими, а переймається саме за ПТСР? Якщо тебе ображають, навіщо залишатись з людиною, якими б не були її чесноти перед іншими? Чи не по дорослому піти від того, життя з ким залишає після себе ПТСР? Схоже на свідомий вибір бути жертвою, щоб отримувати з цього дивіденди жертви.

Також поза класики виявився образ Касіо (Олег Гоцуляк). Яго не обмовляє лейтенанта як пияку, забіяку та гуляку. Касіо і є пиякою, забіякою та гулякою. Здається, єдиний вчинок, за який цей персонаж міг отримати звання лейтенанта, – це викрадення дочки сенатора для Отелло.

В диспозиції, коли Касіо ніяк не може спинитись святкувати підвищення, а Отелло з’ясовувати відносини (в Шекспіра, кохатися до нестями) з Дездемоною, Яго (Дмитро Олійник) виглядає єдиною тверезою людиною, що ще піклується за гарнізон. При цьому і образ, і цілі, і методи Яго у Дмітрієвої залишилися тими самими, що і в Шекспіра. Але ігри з базовими налаштуваннями інших персонажів розмазали конфлікт між порядністю та підлістю, між беззаперечно добрими та підступно-злим. І глядач співчуває Яго.

Не в останню роль на симпатію до антигероя впливає акторська харизма Дмитра Олійника. Його Яго розсудливий, хитрий, прагматичний та переконливий. Олійник настільки вміло транслює емоції, що якби декламував Шекспіра мовою оригіналу, то достукався б і до суто україномовного глядача. Але п'єса задумана такою, що в першій частині поручник розставляє пастки, а в другій – вони спрацьовують і призводять до трагічної розв’язки. Тому в другому акті Олійника було менше, і потенційну кульмінацію зустрічали вже не так жваво.

До речі, поціновувачі рілсів, що проґавили дістати телефони на кодових словах: "Чи ти молилась на ніч, Дездемоно?", - ви втратили небагато. Сцену-хіт тут опустили. Чи то пожаліли нерви глядача, який і так знає, що далі буде. Чи то вирішили залишити відкритим фінал, в якому Дездемона, - можливо, монологом про ПТСР-рівноправ'я - "спасає" Отелло від власного вбивства. Але замість подяки за "м'якість", виникло відчуття, ніби група зіграла перші акорди єдиної знайомої більшості пісні та пішла зі сцени. Дійсно, навіщо грати цю тисячу вже разів проспіваний хіт? Невже, публіка прийшла за цим попсом?

І поки автори самовисловлюються, глядач розгублено позіхає – що це було? Це і є ваш захвалений Шекспір? Де сюжети та ходи, що перевірені століттями? Згадується одеський анекдот, де герой не любив Моцарта, бо так йому насвистів сусід.

Звісно, кожен режисер хоче запам’ятатися оригінальним баченням та новаторством. Але значна частина публіки – як це не дивно – бажає отримати зрозумілу історію більше, ніж побачити глибокий внутрішній світ режисера. Тому головна проблема цього "Отелло" - це переймання авторів за оригінальність та новаторство, а не за ясність та доступність історії для глядача. Для поціновувачів Барда суперечливим виявився образ Дездемони, яка декламує власні, сучасні тексти ніби вірші Шекспіра. Ну і зовсім розстроїв "м’який фінал": якщо нічого страшного та трагічного не трапилося, то до чого вся ця історія? Навіщо були ці три години метань між панцерних ліжок?

В цій рецензії питальних речень не набагато менше, ніж розповідних. Звісно, якщо такі вистави ставлять в популярних театрах, то це комусь потрібно. Але і для глядача-новачка, і для поціновувачів Шекспіра ця інтерпретація "Отелло" виглядає суперечливою. Можна погоджуватись з причинами такої реакції зали на цю постановку або відшукувати інші. Та будемо відверті, якщо публіка проспала кульмінацію - для вистави недобрий знак.

Важливо: думка редакції може відрізнятися від авторської. Редакція сайту не відповідає за зміст блогів, але прагне публікувати різні погляди. Детальніше про редакційну політику OBOZREVATEL – запосиланням...