Які українські фільми були заборонені в СРСР: діяла жорстка цензура

Будь-які прояви національної свідомості в СРСР жорстоко придушувались – в Країні Рад всі мали мати уніфікований світогляд і працювати на побудову комунізму. Чи не найбільше страждало від такої політики мистецтво, зокрема кіно. Його цензурували, забороняли і навіть знищували плівки.

Відео дня

"Радіо Свобода" розповіло про документальні стрічки, які в радянські часи поклали на полицю саме тому, що вони показували життя в Україні без прикрас і з акцентом на національні особливості. На щастя, перелічені стрічки в тій чи іншій формі вдалося врятувати. Хоча би частково.

"Освідчення в коханні" (1966)

Режисер – Ролан Сергієнко, оператор – Едуард Тімлін.

Ходили чутки, що після здачі фільму в Москву міністр культури СРСР Олексій Романов нібито звернувся до режисера словами: "Я не хотів би жити у країні, яку ти мені щойно показав, мудак". А все тому, що цей повнометражний документальний фільм сміливо й чесно розкривав трагічні долі українських жінок за майже півстоліття радянської влади. У кадрі – спогади жертв сталінських репресій, інвалідів Другої світової, колгоспниць і робітниць. У фінальній сцені жінки з Донеччини самотужки переносять і встановлюють важкі рельси для залізничної колії. Така картина очевидним чином суперечила радянській "офіційній" позиції щодо того, як потрібно зображувати Україну. Звинувачення у "нігілізмі" та "деформації дійсності" не забарилися. Після численних "коригувань" картину так і не дозволили показати. Єдина відома копія зберігається в музеї Сергія Ейзенштейна в Москві.

"Соната про художника" (1966)

Режисер – Віктор Шкурін, сценарій – Володимир Костенко.

Стрічка розповідає про скульптора та етнографа Івана Гончара, який перетворив власну київську квартиру на музей старовини. Режисер прямо зізнавався у своїй любові до постаті Гончара, до його прекрасної колекції старовини, а його роботу називав не націоналізмом, а любов’ю до України. Втім, радянська влада вважала інакше. Тож, хоч фільм і прийняли формально, на екрани він не потрапив. У секретній записці Київського обкому КПУ йдеться про "відсутність класової підходу до оцінки і зображення явищ минулого", про те, що в картині є "націоналістичні збочення".

Побачити афішу своєї стрічки режисер Віктор Шкурін зміг лише через шість років – покази анонсували у кінотеатрі "Орбіта". Та вже наступного ранку газета "Правда України" опублікувала статтю "Націоналісти знову підняли голову", і картину зняли з показу. Сценарист отримав партійну догану і був звільнений, Шкуріна, який уже очолював "Укркінохроніку", теж вигнали з роботи. Глядачі змогли побачити "Сонату про художника" лише через три десятиліття, уже після розвалу СРСР.

"Анатоль Петрицький" (1970)

Режисер – Роман Балаян.

У 1972 році колишній директор студії Укркінохроніки Віктор Шкурін почув від нового керівника Геннадія Іванова: "Ви що – антирадянські картини тримаєте в сейфі?" Стрічкою, про яку йшлося, був фільм про українського аванґардного художника Анатоля Петрицького. Фільм без закадрового дикторського тексту, зі складним відеорядом та авторськими художніми прийомами був новаторським для тогочасного українського документального кіно. І він не був прийнятий комісією Держкіно. Документалку обізвали "формалізмом", "антирадянщиною", "збоченням" та наказали знищити. Єдина копія саме і збереглася в сейфі Шкуріна. Потім, коли він передавав справи, показав її новому директору – і фільм було знищено. Роботу змусили перезняти за радянськими стандартами. За словами Балаяна, картину переробляли уже виключно щоби просто здати. Вийшов закадровий текст зі слайдшоу робіт Петрицького. Саме цю версію і можна знайти у кіноархіві. Оригінал втрачено назавжди.

"Тур’я – земля поліська" (1970–1971)

Режисер – Рафаїл Нахманович, оператор – Едуард Тімлін, сценарист – Володимир Кисельов.

Цей фільм став справжнім проривом: багато сцен автори знімали прихованою камерою, герої говорили спонтанно, без постановок – чиста документальна правда. Картина розкривала діяльність Олександра М’язя – голови одного з українських колгоспів, який впроваджував елементи ринкових відносин. Хоч українські та навіть російські кіноінстанції дали згоду на фільм, втручання Міністерства сільського господарства СРСР обірвало прокат. Із картини вирізали ключові сцени: "М’язь в лікарні", "Базар", "Похорони", "Збирання льону", тощо. Вилучили також автобіографічні розповіді М’язя. Версія, що мала бути показана, була перероблена з дикторським текстом. Попри це авторську версію вдалося показати на фестивалі в Маріуполі, через що організатор отримав партійну догану. Жодна повна копія фільму не збереглася.

"Відкрий себе" (1972)

Режисер – Ролан Сергієнко, сценаристи – Микола Шудря, Володимир Костенко, оператор – Олександр Коваль, звук – Георгій Стремовський.

Фільм про філософа Григорія Сковороду за розпорядженнями партійців переробляли близько десяти разів. "Приходили поправки. Кожного разу їх було дуже багато. Ролан це все виконував з точністю до коми. Прибирав епізоди, замість них ставив нові. Але кіно не змінювалося!", – розповідав про дивовижну властивість стрічки звукорежисер Георгій Стремовський. У центрі стрічки — робота над пам’ятником Сковороді, а голосом звучать його тексти в озвучці Івана Миколайчука. Режисери хотіли передати звільнення від зайвого через образність, але влада вирішила інакше. Коли остаточна версія була розіслана в області, працівник ЦК заборонив її демонструвати й наказав знищити копії. Втім, одна копія документалки дивом уціліла. Режисер Ролан Сергієнко зберігав її на балконі цілих 16 років, аж поки у 1988 році заборону з фільму не зняли. В 1991-му творців нагородили Шевченківською премією.

Раніше OBOZ.UA розповідав, який великий документальний проєкт планує зняти український режисер та військовослужбовець Олег Сенцов.

Підписуйтесь на канали OBOZ.UA в Telegram і Viber, щоб бути в курсі останніх подій.