Блог | Від покійників кореспонденцій не приймайте

Назва / автор: Сойчине крило / Іван Франко

Відео дня

Театр: Театр "Актор"

Режисер: Слава Жила

Любовна історія про зраду та всепрощення. В театрі "Актор" поставили "Сойку" Івана Франка, де поєднали вінтажну лексику з сучасною ексцентрикою. Завдяки незвичним, але стильним художнім рішенням та вмілій грі пари акторів робота режисера Слави Жили спонукає як до співчуття, так і до особистісної трансформації.

Як добрий режисер, я брала до помочі все, що було під рукою: сонце й ліс, пурпури сходу, чари полудня і меланхолію вечора.

І. Франко

Вона – на березі Жовтого моря пише біля ліжка свого – восьмого за три роки – чоловіка. Чоловік помирає, йому відірвало ноги снарядом. Знов лунають вибухи, за тонкими дерев'яними стінами чутно, як японці беруть Порт-Артур. Одна втіха – писати. В цих аркушах – мокрих від чорнил та сліз – її острахи, сороми, сподівання та розчарування. Та трохи надії й віри в чудо – що засушене сойчине крило донесе листа до нього.

Він – десь у Львові. Ходить в бюро, читає ілюстровані журнали. Навчився жити сам, розважати себе, сподіватися лише на себе. Довкола щербатої душі він вибудував фортецю від емоцій і пристрастей. Та, перш за все, від неї, яку колись кохав, що вбила сойку під його вікном, що покинула його, так і не попрощавшись. Головне, він навчився у цій бюрократично-інтелектуальній фортеці не згадувати про неї.

Але в такі свята, як Новий рік чи День народження – а в головного героя ці дати збігаються – трапляються чудеса і збувається найзаповітніше. Про що й думати боявся. Наприклад, доходять листи з берегів Жовтого моря, руйнуються внутрішні стіни…

Очевидно, що "Сойчине крило" – про любов, зраду та всепрощення. Простотою та витонченістю конструкція новели Івана Франка нагадує роботи його заокеанського сучасника О. Генрі. Навіть фінал історії, здається, підглянутим в американського колеги.

Однак український класик схильний до більшого реалізму та меншої жалоби до героїв. Оповідання сповнене соціально-політичними відсилками до новин часів Російсько-Японської війни. Воно розраховане на ту ж цільову авдиторію, до якої належить головний герой – інтелектуальний середній клас. А епістолярна форма – коли значна частина оповідання подається у вигляді поштового листа – "Сойчиного крила" вже понад століття є викликом театральним режисерам оприлюднити на сцені чуже листування.

Як і повинно бути в добрій драматургії, в "Сойці" наявна трансформація героя, навіть двох. В неї – зовнішня; географічно від Варшави до Порт-Артура, а біографічно – через вісьмох чоловіків від наївної дурочки до битої, неодноразової вдови. В нього – внутрішня; після її втрати, він робив все, щоб залишатися в рівновазі, сталим. А зараз рядки листа плавлять нарощений за три роки крижаний панцир.

Ці дві трансформації підсвічує Слава Жила в авторскому баченні "Сойки" на сцені театру "Актор". Для трансформацій головної героїні (Марина Андрощук) режисер застосовує зовнішні, демонстраційні засоби – сценічні костюми, рухливі декорації, взаємодії з другорядними персонажами (яких грає єдиний на сцені чоловік - Ігор Іванов). Для трансформацій головного героя сценічна підтримка йде на внутрішньому емоційному рівні – у вигляді стробоскопічного світла та нервової музики. Атмосфера емоційними хвилями накатує на глядача і примушує відчувати від цієї вінтажної романтики щось нервове, живе, особисте. Те, що спонукає до привласнення досвіду героїв зі сцени й, відповідно, власної метаморфози.

З погляду зміни персонажа, у Марини Андрощук - влучне попадання в роль. Вона не тільки зовнішністю, а й харизмою відповідає образу жінки, заради якої чоловіки влаштовують карткові підстави та смертельні засідки. В кожній з іпостасей, з кожним зі власних чоловіків її поведінка, манери, грація відповідають життєвому періоду героїні. Завдяки акторському таланту Андрощук ми бачимо як розвивається персонаж разом із сюжетом.

Йому, Ігорю Іванову, звело в цій історії трохи менше. Його основний персонаж – в'язень власної вежі зі слонової кістки. Всі зміни внутрішні – і демонструються за рахунок міміки та рваних танців при підтримці світла та звуку. Так би й залишитися Іванову конвульсуючим під наелектризований дабстеп невротиком, та "на щастя" в житті головної героїні – він не єдиний чоловік. І актор доводить професійну майстерність миттєвими стрибками від одного до наступного другорядного персонажа.

І за сценічними рішеннями (художниця-постановниця Поліна Панченко), і за акторським складом, і за емоцією, що транслює, вистава тримає увагу та спонукає до рефлексії. Розмитим залишився лише фінал. Певно, загравання з напружено-кортизоловою атмосферою спонукало режисера Славу Жилу закінчити оповідь на сторінку раніше, ніж у Франка. Навіщо? Глядачеві досить відкрити першоджерело, щоб дізнатись, чи зустрінуться знов герої. А головне, що саме ця кінцівка – що ріднить Франка з новелами О. Генрі – як раз і відображує всю "сойчину" філософію оповідання.

Не даремно згадано, що ця історія не тільки про любов та зраду, а й про всепрощення. Сойка жила під вікном головного героя. Він любив цього птаха, а головна героїня – полювання. Вона вбиває сойку через ревнощі до коханого. Він журиться, але пробачає її. Вони з’їдають сойку і довго сміються. А її засушені крила – що стали заголовними для оповідання – стають символом всепрощення чоловіка до жінки.

Епізод убивства сойки – це переказ всієї історії в мініатюрі. Мала та велика історії повинні зримуватися, а він має знов її пробачити. Немає сенсу залишати публіку з відкритим фіналом замість потужного, останнього акорду. Це викрадає емоції як в глядача, так і в акторів, які під час кульмінації йдуть назавжди в пітьму, поки зал ще чекає на фінальну сцену.

Навіть попри відсутність жирної крапки – яку задумав ще Франко – інтерпретація Жили вміло грає на нервах та вибиває особисті асоціації. Для когось це буде розповідь про самотність та очікування. Для когось – про спілкування з кимось колись рідним, а потім і географічно, і біографічно далеким. А для когось це історія про вибір та мрію його виправити.

"Сойка" в театрі "Актор" – це стильний герметичний світ, в якому існують лише двоє. Зі своїми бажаннями та надіями, розчаруваннями та болем. Вистава настільки емоційно тонка та прониклива, що здатна відчутно вколоти. "Сойка" Слави Жили справляється із задачами як знайомства з класикою, так і з підживленням чужими емоціями й, відповідно, особистісною трансформацією глядача.

Важливо: думка редакції може відрізнятися від авторської. Редакція сайту не відповідає за зміст блогів, але прагне публікувати різні погляди. Детальніше про редакційну політику OBOZREVATEL – запосиланням...