Блог | "Велика війна професорів. Науки про людину (1912–1923)". Уривок із книги Мацея Ґурного

Перекладачка: Олена Шеремет

Анотація

"Велика війна професорів" – це новаторське дослідження польського історика Мацея Ґурного про те, як Перша світова війна точилася не лише на фронтах, а й у головах інтелектуалів. Серед географів, антропологів, психологів, істориків та соціологів Європи – від Парижа до Львова, від Відня до Белграда – розгорталася своя війна: "війна духу", битва за визначення націй, рас, територій і кордонів, за право описувати "інших" і конструювати "своїх". На інтелектуальному театрі цієї війни імперський спадок переплітався із національними амбіціями та формувалися головні наукові уявлення про простір, тіло й розум – три виміри, з яких поставала модерна нація. 

Ґурний показує, що під час Великої війни науки про людину стали важливими елементами політичних стратегій. Інтелектуали задовго до війни шукали відповіді на ідеологічні запити державців, а наукові  концепції дедалі більше впливали на геополітику, пропаганду та колективну свідомість. Саме ці уявлення стали одним з інструментів політичної мобілізації у міжвоєнну добу і сформували передумови, що підштовхнули Європу до Другої світової. Водночас ця книжка допомагає зрозуміти сучасну природу російської агресії, оперту на давні імперські моделі, що заперечують окремішність інших націй.

Книжку видано за підтримки Польського інституту у Києві.

Покликання на книжку: за посиланням.

Розділ "Тіло (антропологія)" 

Ендрю Д. Еванс зазначав, що і в австро-угорських, і в німецьких дослідженнях, що проводили в таборах для військовополонених, стерлась фундаментальна для антропології межа між расою і народністю. Через ненависть до європейських ворогів на них поступово починали дивитися не як на членів однієї расової спільноти, а радше так, як раніше придивлялися до неєвропейських "інших". Прихильність і визнання деяких антропологів на адресу ворожих солдатів із різним кольором шкіри були риторичним прийомом. Тут не йшлося про те, щоби символічно підняти їх до рівня, відведеного білим європейцям, а радше про те, що деяких європейців звести до рівня, на якому, як вважали, перебувають неєвропейські раси.

В Австро-Угорщині цей процес відбувався дещо інакше, ніж у Райху. Головна відмінність полягала в іншій геополітичній перспективі. В основі проєкту Пеха лежало розуміння, що найнебезпечнішим ворогом монархії була Росія. Звідси й зацікавленість її народами. У той самий час у Німеччині відштовхувались від того самого захоплення расовим різноманіттям, яке звучало і у сповнених обурення голосах про орди африканців і азійців, які згнаняли сюди французи і британці. З цього випливало, що дослідження африканських і азійських військовополонених є важливішими.

Термін, який відіграв головну роль у воєнних дискусіях про расу, – "монголоїзація". Дослідження Пеха від початку були спрямовані на виявлення саме тих анатомічних рис, які вважали монголоїдними. Зокрема увагу звертали на криві ноги та на "монголоїдну складку" (на повіках). В усталеній серед дослідників схемі запису зібраних результатів плюсом позначали ті, які вважали притаманними монголоїдній расі, мінусом – усі інші. Згідно зі своїми попередніми міркуваннями, Пех планував зосередитися на кавказьких, сибірських і монголоїдних народах із Південно-Східної Росії. Однак уже 1916 року серед тих, кого від досліджував, з'являлись росіяни, білоруси, а також – хоч і меншою мірою – українці. Паралельно серед українців вели пропагандистську кампанію, спрямовану на прищеплення їм розуміння, що вони не мають ніякої споріднености з великоросами. Зрештою, росіяни становили приблизно 20 % військовополонених, яких дослідили в Австро-Угорщині. Характерно, що в дослідженнях Пеха майже не враховано тих народів царської імперії, які заселяли й Австро-Угорщину. Винятком були "малороси", національна належність яких – як ми вже знаємо – була дискусійною. Як зауважує Еванс, це був своєрідний внесок антропології в інтеграцію народів монархії. Попри мовну й расову різноманітність, ще й конфлікти, які їх розділяли, вони все ж таки були єдиним цілим порівняно з "монголоїзованим" ворогом. За словами Отто Пфайфера, який покликається на дослідження антропологів, ця єдність підтверджувалась навіть героїчними діями військ під час відбиття Львова: "Росія кинула сюди вже увесь свій арсенал варварських племен із Сибіру, а проти них [...] формування, що складалися з усіх слов'янських народів монархії у цілковитій єдності з німецькими, угорськими, румунськими й італійськими полками, які відважно й вірно боронили центральноєвропейську культуру". 

Однак спроба об'єднати країну, протиставляючись образу "расового" ворога, несла певні загрози. Сам факт расової азійськости Росії, як видавалося, не вимагав особливого доведення. Він був цілком суголосний основним мотивам її воєнного стереотипу, лише доповнюючи і збагачуючи його фаховими термінами. Анонімний автор статті, присвяченої "монголоїзації" Росії на шпальтах Zeitschrift für Socialwissenschaft порівнював цей процес із змішанням слов'янських і урало-алтайських елементів, які започаткували фінський народ, і доходив до висновку, що якщо фіни досягли високого рівня цивілізації, то росіяни деградують, проявляючи дедалі більше "соматичних і психологічних" монголоїдних елементів. Притаманним для них нібито було переймати риси народів, які з расової перспективи стояли нижче. Доказом цього було хоча би явище "якутизації" росіян у Сибіру. На маргінесі цих міркувань опинилась споріднена тема: наскільки багатовікове співіснування з татарськими кочівниками вплинуло на "монголоїзацію" українців. Цю ідею у своїй праці, виданій вже після смерти чоловіка, розвинула Гелла Пех. Цілком відкинувши окреслену Евансом парадигму австрійської воєнної антропології, вона стверджувала, що українські біженці з Волині значною мірою монголоїзовані:           

"Якими б недостатніми були наші знання про монголоїдні риси, на підставі поданих нижче властивостей […] я схильна визнати їхню належність до монголоїдів; це важка жирова складка над повікою, запалий короткий ніс із тупим кінчиком і ніздрями, спрямованими вгору; велика вушна раковина із прирослою чи видовженою до щоки мочкою, довга пряма верхня губа; велика відстань між внутрішніми кутиками очей, асиметричні щоки з характерними жировими мішечками, приплюснута нижня частина обличчя з погано розвиненим підборіддям. Зріст у найкращому разі середній, міцна статура тіла, ноги й руки короткі. […] Жінки проявляють тенденцію до збільшення жирової тканини. Волосяний покрив тіла незначний, волосся на голові рідке й пряме".

У 1914 році Гелла Пех і колишній асистент Рудольфа Пеха Йозеф Венінґер опублікували методологічну статтю, присвячену способам антропологічного оцінювання рис обличчя і будови черепа. Про зміну австрійського погляду на расову цінність українців свідчила навіть добірка фотографій, що ілюстрували текст. Поряд з українцем автори розмістили світлину "типового" в'єтнамця, індійця, сингала і грузина. Тож не варто дивуватися, що питання "монголоїзації" глибоко зачепило діячів українського національного руху. Воно опинилося і в самому центрі польсько-української "війни духу". 

До найнезаперечніших аргументів у цьому зіткненні вдався Степан Рудницький. Його вже згадана вище німецькомовна праця від 1914 року містила цілий розділ, присвячений українській расі. Щоправда, він визнавав, що – як і всі інші народи – українці мали змішану кров. Однак він наголошував, що їхня расова мішанина принципово відрізнялася і від російської, і від польської. Так само рішуче він відкидав припущення, ніби вирішальний вплив на монгольські домішки мала історія країни. Загалом, – як писав Рудницький, принагідно ставлячи під сумнів майже повсюдне переконання, – Східна Європа в расовому сенсі значно менш гетерогенна, ніж західна частина континенту. В Україну загарбники прибували лише ненадовго та не мали жодного впливу на місцеве населення. На переконання Рудницького, однозначним доказом проти твердження, що українці споріднені з поляками, росіянами чи монголами, були біометричні дані, запозичені з публікацій, присвячених російській Україні. Особливо чітко він сформулював це в українській версії своєї книжки, виданій 1916 року. У коментарі до напрочуд скромної таблиці з порівнянням базових статистичних даних щодо будови тіла поляків, українців і росіян він писав:           

"Тих три рядки чисел, роздобутих стислою природописною наукою, говорять за грубезні томи. [...] З тих кількох чисел видко якнайліпше, що ми, українці, є самостійний нарід, що ми не є сполонізовані москалі чи зрусифіковані поляки, а нарід самостійний навіть із расового боку, чого, навпаки, не можна сказати про поляків чи москалів".Расова самостійність, нагадаймо, не означала, що Рудницький прямо визначав українців як окрему расу. Те, що він зробив із попередніми висновками антропологів, – передовсім зі свіжовиданою роботою українського дослідника з Росії Хведора Вовка – полягало в досить делікатному перенесенні акцентів без відкидання норм наукового об'єктивізму. Рудницький не переінакшував даних, що слугували йому підґрунтям для аргументації, а додавав до них відповідний коментар. Без цього коментаря можна було з таким самим успіхом вважати, що подані в його книжці числа свідчать про расову схожість українців і їхніх сусідів. Рудницький не був оригінальним у своєму описі фізичних рис домінантного в Україні антропологічного типу. Вовк також вважав, що українці відносно гомогенні: "темноволосі, темноокі, середнього [...] зросту, брахіцефалічні [...] з прямим носом", відносно довгими ногами та короткими руками. Однак, на його думку, ці нинішні риси можуть лише допомогти гіпотетично уявити, який вигляд мали первісні жителі країни, коли ще українці й білоруси становили етнографічну єдність. У XX столітті, як він писав, ніхто, хто знає історію України, не може сподіватися, що її жителі матимуть якийсь особливо чистий етнічний тип.

Рудницький не суперечив тогочасному розвиткові знань, стверджуючи, що українці презентують динарську расу, ще відому як адріатична. Це було пряме відсилання до тез французького антрополога Жозефа Денікера з початку XX століття. Він знову лише переніс акценти, перетворивши Україну на центральний і відносно чистий із расового боку осередок такого типу, який Денікер локалізував передовсім на Балканах. Новим було й ототожнення динарської раси із праслов'янами. Схоже він уточнив іншу тезу Денікера – про наявність серед поляків і значно меншою мірою серед росіян так званого віслянського типу (Vistulienne). Цей тип, на відміну від динарського, характеризувався значними домішками монгольської крови. Польсько-російську близькість також мали засвідчувати дані вимірювань, які подав антрополог. Дійшовши до висновку, що з точки зору раси і польські, і російські сусіди мало чого варті, у наступній книжці, написаній уже після війни, Рудницький звернувся до української інтелігенції із програмою національної євгеніки. Програму громадської гігієни він доповнив закликом уникати шлюбів із представниками маловартісних із расового погляду народів: поляками, росіянами, румунами, євреями, турками й татарами. Натомість бажаними були стосунки з нордичними германцями, динарськими південними слов'янами й чехами.

Українські діячі національного руху тези Рудницького прийняли в повному обсязі, особливо ж у тій частині, що стосувалася польсько-російської близькости. Із тих самих причин вони наразились на гостру критику польських авторів. Станіслав Ґломбінський, який назвав праці Рудницького "антропологічним шарлатанством", писав у відповідь:           

"Адже з історії відомо, що на теренах, які нині заселяють малороси, перебували численні й різноманітні племена, які змішувались із багатьма кочовими народами й чужими расами (монголами, татарами, волохами) [...]. Тож не може бути мови про те, щоби серйозно приписувати "українцям" особливий расовий тип. [...] Тому українці не утворюють жодної окремої раси, не мають також [...] спільного минулого, спільної культури; саме через це немає й єдиної назви цього племені".

Однак у польсько-українській "війні духу" головну роль відіграло вміння впливати на громадськість за кордоном. У цьому сенсі Рудницький здобув беззаперечну перемогу в Німеччині, де його тези охоче публікували, а також – що важливіше – долучили до ширших умовиводів німецьких антропологів і географів. Цікавим свідченням такої рецепції стали публікації на шпальтах часопису німецьких прибічників "української справи", що фінансувала зокрема і влада, – Osteuropäische Zukunft. Уже в першому щорічнику вийшов текст Рудницького з коротким викладом його попередніх висновків, з особливим акцентом на динарській природі українців. Наступна частина його розвідки відкривала другий щорічник. У наступному номері вийшов загальніший текст антрополога й одного з найвпливовіших німецьких представників руху расової гігієни Фріца Ленца, присвячений нордичним елементам у "крові" східноєвропейських народів.Росіяни зберігали рештки нордичности лише на периферіях своєї етнічної території. Натомість центр був "татаризований". Трохи більше уваги Ленц присвятив полякам, про яких вважали, – як він помилково писав, – що в мовному сенсі вони з німцями споріднені більше, ніж, наприклад, ести.           

"З расового боку ця теза безглузда. Тож у поляків значно менше нордичної крови, ніж її мають німці. Вони мають значні нашарування тюркського типу і – що цікаво – середземноморського, походження якого не дуже зрозуміле. Можливо, ці риси виникли підо впливом південних татар (кримських), які, на відміну від північних (казанських) татар, переважно є носіями середземноморської раси".

В оцінюванні українців Ленц цілковито погоджувався з Рудницьким. Хоча вони, на його думку, не належали до нордичної раси, а представляли динарський тип із середземноморськими нашаруваннями. Цього разу не було мови про їхнє татарське походження. Тези Рудницького серед німецьких практиків і поціновувачів расової антропології здобули схвалення передовсім тому, що чудово вписувались у популярну на той час специфічну расову історіософію.