Українсько-бразильська письменниця Віра Вовк: незважаючи на успіх за океаном, усе життя тужила за Україною

Бразильська письменниця українського походження Віра Вовк залишила по собі багатогранну літературну спадщину: вірші, прозу, драматургічні твори та мемуари українською, німецькою та португальською мовами. Водночас вона ніколи не приховувала того, що найголовнішою для неї є рідна українська мова, оскільки вона – "мова її серця, віршів і духу". У своїх творах Віра Вовк описувала природу, їй не чужі були релігійні та філософські мотиви і любовна лірика, але основною темою її творчості завжди була туга за батьківщиною, яку вона відчувала протягом усього свого життя. У січні нинішнього року Вірі Остапівні Вовк виповнилося б 100 років.

Відео дня

Вовк із родини Селянських

Віра Вовк народилася 2 січня 1926 року в місті Борислав на Львівщині в інтелігентній сім'ї: її батько, Остап Селянський, після бурхливої молодості – він входив до війська Українських січових стрільців, був поранений та пережив польський і російський полон – працював лікарем, а мати, Стефанія-Марія Селянська, у дівоцтві Дзвінко, – вчителькою. Віра росла єдиною в сім'ї і дуже улюбленою дитиною, хрестив її сам митрополит Андрій Шептицький, особистим лікарем якого був батько дівчинки. Прізвище свого діда – Вовк, – від якого він відмовився перед посвятою в сан священика греко-католицької церкви (забобонні гуцули остерігалися вовків, вважаючи їх не тільки небезпечними тваринами, а й перевертнями), майбутня письменниця взяла собі вже у свідомому віці, до цього вона – як і її батьки – носила прізвище Селянська. Віра закінчила польську початкову школу – української в Бориславі не було, – а потім вступила до Львівської гімназії, в якій провчилася рік – продовжити освіту дівчинці завадили драматичні історичні події.

Втеча до Європи та загибель батька

У 1939 році, коли почалася Друга світова війна, життя родини різко змінилося. Батьки Віри, дізнавшись від знайомого радянського полковника, що батька мають заарештувати й розстріляти, вирішили втекти до Європи. Вони зібралися за одну ніч і вже вранці вирушили в нове, невідоме життя, в яке вів довгий і важкий шлях. Кілька років сім'я прожила в Дрездені, там батько дівчини працював у військовому госпіталі, де днював і ночував, проводячи по п'ять-сім операцій щодня. У лютому 1945 року він загинув просто на робочому місці, бо під час бомбардування відмовився перервати операцію і спуститися в укриття. Тіла доктора Селянського Віра з матір'ю не знайшли – пізніше стало відомо, що його поховали в братській могилі жертв того страшного нальоту. Із Дрездена, який унаслідок воєнних дій був майже повністю зруйнований, Віра з матір'ю переїхали в невелике містечко Вальдзе, розташоване на кордоні зі Швейцарією. У ньому Віра вступила до Тюбінгенського університету – єдиного, що вцілів під час війни, – на відділення германістики, славістики та музикології.

Спільність українського і бразильського менталітету

У 1949 році вони з матір'ю переїхали до Бразилії, де їм дуже сподобалося – Віра знайшла багато схожого в менталітетах українців і бразильців (за її словами, мешканці цієї країни були такими ж відкритими, щедрими та хлібосольними, як її земляки), тож знайти спільну мову з місцевим населенням виявилося нескладно. Вони влаштувалися в Ріо-де-Жанейро. Там Віра закінчила університет і, захистивши докторську дисертацію, стала професором німецької літератури. Вона викладала в місцевих навчальних закладах – Університеті святої Урсули, на філологічному факультеті в містечку Кабо Фріо, що розташоване за 120 кілометрів від бразильської столиці, і Державному університеті Ріо. Серед її колишніх студентів багато видатних людей, включно з відомими письменниками. Сама вона завжди з вдячністю згадувала ті роки – насамперед за підтримку та повагу, яку вона відчувала протягом усієї своєї викладацької діяльності.

Популяризаторка української літератури у світі

Розуміючи, що за океаном дуже погано знають українську культуру загалом і літературу зокрема, Вовк вирішила, що її роль – познайомити бразильських читачів з українською класикою – творами Григорія Сковороди, Тараса Шевченка, Івана Франка, Василя Стефаника, а також творчістю сучасних їй авторів – Василя Голобородька, Миколи Воробйова, Ігоря Калинця, Івана Драча. Віра Вовк також є однією із засновниць Нью-Йоркської української поетичної групи – неформальної літературної організації, що мала на меті популяризацію української літератури в усьому світі. А українських читачів Віра Остапівна знайомила із шедеврами світової літератури, перекладаючи рідною мовою твори французьких, італійських, румунських та македонських авторів.

Вірші, п'єси, спогади

Перекладами літературна діяльність Віри Вовк не обмежилася – вона писала чудові вірші, прозу та драматичні твори. Перша віршована збірка, "Юність", побачила світ ще 1954 року в Мюнхені. За рік з'явилася і друга – "Дороговказ": а зіркою став для поетеси рідний край – Гуцульщина, яку вона в дитинстві полюбила раз і назавжди. Збірки своїх віршів Вовк ілюструвала власноруч вирізаними витинанками – так називається традиційний для слов'ян вид народного мистецтва, який сама Віра Остапівна називала "покликом предків". Згодом вийшло ще кілька збірок віршів Вовк і драматична поема "Триптих". 2009 року Вовк видала антологію української поезії Sinos португальською мовою, а згодом антологію португальської та бразильської поезії "Зелене вино". У прозі Віра Вовк віддавала перевагу жанру спогадів – у них письменниця розповідає про свою сім'ю, еміграцію, труднощі, які їй довелося пережити, та цікаві знайомства, подаровані їй долею. Найвідомішим її твором у цьому жанрі є збірка "Духи і дервіші", яку вперше було опубліковано 1956 року. На рахунку письменниці більше десятка п'єс, найвідоміша з яких – "Іконостас України". За свою літературну діяльність Віра Вовк отримала безліч нагород, включно з Шевченківською премією, яку було присуджено їй 2008 року.

"Золота робоча бджілка"

Усе життя Віра Остапівна сумувала за батьківщиною, а за першої нагоди приїздила в Україну. Вперше це сталося 1967 року, коли після довгих і безуспішних спроб отримати дозвіл на в'їзд їй нарешті дали візу. На батьківщині Вовк дуже добре приймали – зокрема, їй влаштували зустріч в українській Спілці письменників, на якій Микола Бажан напівжартома-напівсерйозно сказав їй: "Ну яка ж ви вовк? Ви золота робоча бджілка". Відтоді Віра Остапівна кілька разів приїжджала в Україну, і щоразу її зустрічали як довгоочікувану і бажану гостю.

"Молюся за Україну!"

Дізнавшись про початок повномасштабної війни Росії проти України, Вовк написала своїм друзям у нашій країні короткий, але тривожний лист: "Молюся за Україну і вас! Прошу звісток". Менше ніж через п'ять місяців після цього Віри Остапівни не стало – вона померла 18 липня 2022 року в Ріо-де-Жанейро на 97-му році життя.