Україна: діти війни в ХХІ столітті. Провал системи чи шанс на докорінне переосмислення?

Війна – це не лише лінія фронту, позначена на картах DeepState. Це розломи, що проходять крізь дитячі долі. Сьогодні в Україні підростає покоління, чиє дитинство розірване сиренами, евакуаційними потягами та втратами. Поки ми виборюємо територіальну цілісність, існує ризик програти внутрішню битву за те, якими людьми стануть ці діти. Чи стануть вони громадянами нової України, чи перетворяться на "загублене покоління", залишене у застарілих коридорах державних установ?

Парадокс "неготовності"

Відео дня

Україна живе у стані війни з 2014 року. Вісім років було достатньо для розробки протоколів на випадок найгіршого сценарію, проте лютий 2022-го оголив організаційну безпорадність державної машини.

Хаос евакуації став першим уроком. Керівники дитячих інтернатів опинилися перед вибором: чекати наказів, яких не було, або діяти на власний ризик. Відсутність алгоритмів релокації перетворила евакуацію тисяч дітей на стихійний процес, керований волонтерами та особистою ініціативою директорів. Централізована логістика Мінсоцполітики запізнилася на критичні тижні.

Після переміщення закладів виникла юридична прірва: діти стали "заручниками територіальності". Бюджетні норми заважали коштам, закріпленим за дитиною, "переїхати" в іншу область. Це спричинило затримки у забезпеченні ліками та засобами гігієни.

Найстрашнішим став "підвішений стан" статусів. Через воєнний стан та закриті реєстри діти, які фактично стали сиротами, місяцями не могли бути усиновлені. У 2022 році було усиновлено лише 752 дитини проти 1354 у 2021-му. Хоча у 2024 році темпи відновилися до 1270 дітей, бюрократія досі заважає тисячам вихованців знайти родину. Дитина, що втратила батьків у Маріуполі чи Бахмуті, змушена місяцями чекати у тимчасових центрах на підтвердження статусу сироти замість швидкої компенсації травми в новій сім'ї.

Спадщина "Радянського ГУЛАГу" для дітей

Ми дерадянізуємо назви вулиць, але забуваємо про дерадянізацію інституцій. Стара система інтернатів побудована на логіці інституціалізації, де дитина – не особистість, а "одиниця на балансі".

Інтернатна система реплікує травму. Вона ніколи не мала на меті соціалізацію, лише утримання. Вихованець ізольованого закладу не знає, як купувати хліб, розпоряджатися грошима чи будувати стосунки, бо його життя регламентоване розпорядком. Україна досі тягне цей шлейф, де психологічне здоров'я дитини вважається другорядним після "ситості та тепла".

До 2022 року Україна мала один із найвищих показників інституціалізації в Європі: понад 105 тисяч дітей (1% дитячого населення) перебували в інтернатах. Станом на 2024–2025 роки кількість дітей-сиріт оцінюється у 61–67 тисяч, але проблема лише законсервувалася. Понад 11 700 дітей стали сиротами через бойові дії. Ці дані не враховують депортованих та тих, хто перебуває в окупації, що вказує на неминуче зростання кількості дітей, які потребуватимуть опіки після деокупації.

Парадокс системи: понад 80% дітей в інтернатах мають біологічних батьків. Це "соціальне сирітство", породжене бідністю. Замість підтримки сім'ї в кризі держава забирає дитину в систему. Без зміни підходу ми отримаємо масу підлітків із глибокою соціальною агресією. Вихованці, що пройшли через жахи війни і потрапили в холодну систему, часто конвертують біль у протест. Без програм менторства ми ризикуємо отримати сплеск злочинності серед молоді, яка не знайшла місця в суспільстві.

Економіка VS Душа: Стіни чи майбутнє?

Обговорюючи відновлення, так званий "план Маршалла", ми бачимо мільярди на інфраструктуру – дороги та мости. Але бетон не має майбутнього, якщо в ньому не житимуть щасливі люди. Мало уваги приділяється "м’якій" інфраструктурі: психологічній реабілітації, мережі соціальних працівників, інклюзивним центрам. Міст можна відбудувати за рік, але на відновлення психіки дитини підуть десятиліття.

Економіка сучасної опіки абсурдна. У 2024 році на утримання 700 інтернатів держава витратила 11,4 млрд грн. В середньому це 37–50 тисяч гривень на місяць на одну дитину. Проте 90% цих коштів споживають зарплати адмінперсоналу та комунальні платежі напівпорожніх будівель. На розвиток дитини та терапію залишаються копійки.

Ми інвестуємо в стіни замість людського капіталу. Психологічна реабілітація має фінансуватися як питання національної безпеки. Держава, не здатна виховати здорове покоління, приречена на економічну деградацію, бо витрати на лікування наслідків дитячої травми в дорослому віці значно перевищують витрати на превентивну терапію сьогодні.

Проблеми множаться у геометричній прогресії…

Евакуйовані за кордон діти з інвалідністю перебувають у закладах Європи. Повернення їх у старі інтернати без ліфтів та належного догляду буде катастрофою.

Офіційно зафіксовано 19 546 українських дітей та підлітків, депортованих РФ, але це вершина айсберга. У 2025 році зафіксовано вивезення ще 11 000 дітей з окупованих територій. Російська система використовує методики "перевиховання", нав’язуючи ненависть до України. Повернуті діти потребують центрів реінтеграції та фахівців з виходу з-під ідеологічного тиску, а не ізоляції.

Проблема "випускників" інтернатної системи під час війни. Раніше сироти отримували бодай якесь соціальне житло чи місце в гуртожитку. Зараз цей ресурс вичерпано. Без належної підтримки ці молоді люди стають першими кандидатами на маргіналізацію або потрапляння в кримінал. Що зараз стається з 18-річними сиротами в країні, де зруйновано тисячі квартир і ринок праці нестабільний?

Роль громад. Реформа деінституціалізації тримається на місцях. Чи готові ОТГ створювати інклюзивно-ресурсні центри? Чи є на місцях соціальні працівники, які отримують гідну зарплату, щоб не просто "ставити галочки", а реально супроводжувати кризову сім’ю? Статистика безжальна – в Україні величезний дефіцит кадрів у соціальній сфері. Один соцпрацівник іноді має 50+ сімей під наглядом, що робить якісну роботу неможливою.

Існує "ієрархія привабливості" – немовлят всиновлюють швидко, а підлітки (12–17 років) залишаються в інтернатах до повноліття. Під час війни підлітки найбільш вразливі до втягування у незаконні дії або експлуатацію, бо пройшли через втрату дому та близьких, і часто конвертують свій біль у протест. Їм потрібен не "пайок", а професійна орієнтація та соціальний ліфт.

Безпека та приватність. У інтернатній системі дівчата та хлопці стикаються з відсутністю приватності. В інтернатних закладах в умовах війни, коли контроль послаблений через постійні переїзди та скупченість у тимчасових шелтерах, ризики сексуального насильства зростають. Необхідні протоколи захисту особистих кордонів та сучасні методи статевого виховання. Випадки жорстокого поводження з дітьми – одна з табуйованих тем, що робить дітей беззахисними перед ризиками фізичного насильства та знущання.

Щоб не втратити майбутнє, Мінсоцполітики та Кабмін мають перейти від декларацій до радикальних дій. На кінець 2024 року в Україні налічується близько 62 000 дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. В інтернатах, за даними Офісу Омбудсмена, на цілодобовому перебуванні досі залишаються 25 620 дітей. З них лише 5 500 юридично готові до сімейних форм виховання – інші "зависли" через відсутність статусу або складні діагнози. Фундація Олени Зеленської запустила проєкт "Адреса дитинства", у межах якого вже зведено 14–15 будинків для великих прийомних сімей (ДБСТ). Це крок у правильному напрямку, але план держави на 2025 рік – лише 120 нових будинків – є критично малим для масштабів країни.

ЮНІСЕФ зазначає, що 4 млн українських дітей потребують психологічної допомоги. 80% з них перебувають під загрозою розвитку ПТСР. МОЗ фіксує "помолодшання" депресій: симптоми апатії та самоушкодження спостерігаються вже у дітей 9-річного віку.

Війна як "вікно можливостей" для докорінних змін

Це звучить парадоксально і жорстко, але це правда. Зараз увага світу прикута до України. Руйнування старої системи дає нам шанс не латати діри, а збудувати все з нуля. Міжнародні донори готові інвестувати, і якщо ми спрямуємо ці ресурси на малі групові будинки та підтримку фостерних сімей – ми перестрибнемо десятиліття еволюції у цій царині. Україна може стати лідером у соціальних інноваціях, відмовившись від інтернатних інституцій в умовах воєнного конфлікту.

Світовий досвід: успішні моделі усиновлення вже існують

Ізраїль створив систему "молодіжних селищ" (Youth Villages). Це освітні громади, де кожна дитина має індивідуальний план реабілітації та доступ до мультидисциплінарної команди (психолог, ментор).

В США та ЄС все базуються на аксіомі, що жоден заклад не замінить родину. Дитина потрапляє у професійну фостерну сім'ю або малий груповий будинок (до 8 дітей), інтегрований у житловий квартал. Це дозволяє дітям не відчувати себе "міченими" системою та мінімізувати травму втрати батьків та покинутості.

Що робити вже зараз? Нам потрібна законодавча революція

Кожна дитина повинна мати родину. Якщо держава візьме це як аксіому, то нас чекає карколомна зміна парадигми держави по ставленню до дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Нам потрібен масовий і системний орієнтир на сімейні форми виховання та підтримку батьків-усиновителей. Першопроходцями могли би стати відомі та популярні люди, політики, бізнесмени. Прикладів, коли світових селебретіз у сім’ях виховують і біологічних, і прийомних дітей, маса. І тут знову постане питання процедури спрощення усиновлення та грошової підтримки тих батьків, які наважаться взяти не одну, а троє-п’ятеро дітей.

Усиновлення в кілька кліків. Впровадження послуг з усиновлення в застосунку "Дія" (подача заяви, онлайн-консультації) – це величезний крок уперед. Це прибирає людський чинник: чиновник більше не може "сховати" дитину в базі або вимагати хабар за пришвидшення черги. Цифровізація робить процес прозорим і, головне, швидшим, що критично важливо під час війни. Створення єдиного цифрового реєстру дозволяє бачити шлях кожної дитини в реальному часі. Де вона перебуває, яку допомогу отримує, який її юридичний статус. Це запобігає ситуаціям, коли дитина "губиться" під час евакуації між різними відомствами.

Законодавча революція для Дитячих будинків сімейного типу. Спростити процедури створення ДБСТ. Мінсоцполітики планує спрямувати 10 млрд грн до 2029 року на будинки для 700 прийомних сімей, але ці кошти мають бути виділені вже зараз, щоб запобігти маргіналізації дітей війни. Держава повинна виступати партнером, який допомагає родині взяти на виховання дітей, забезпечуючи їх житлом, транспортом та професійним супроводом.

Гроші йдуть за дитиною. Держава має припинити утримувати "стіни". Гроші мають йти на пряму підтримку прийомних батьків та патронатних сімей (яких в Україні наразі лише трохи більше ніж 400). Кожна бюджетна копійка повинна йти безпосередньо на дитину. Якщо дитина виховується в сім’ї – ці кошти мають покривати її розвиток, гуртки та реабілітацію. Фінансування має йти не на "ліжко-місце" в інтернаті, а на конкретну дитину. Якщо вона в прийомній родині – гроші отримує родина. Якщо в малому груповому будинку – кошти йдуть на її потреби.

Спеціалізована психологічна служба. На базі МОЗ та МОН створити мережу центрів довгострокової травма-терапії. Це має бути системна допомога і довгострокова (роками) програма підтримки для дітей, які пережили втрату, окупацію або депортацію.

Замість висновку: Незручні питання до влади

Завершити цей матеріал варто питаннями, на які Міністерство соціальної політики та Уряд мають дати відповідь українському суспільству.

Про економіку. Куди йдуть наші податки? Чому ви продовжуєте витрачати 50 тисяч гривень на місяць на утримання однієї дитини в інтернаті, де 45 тисяч іде на зарплату адмінперсоналу і комірне, а пряма фінансова підтримка прийомної родини є в рази меншою?

Про стратегію. Чому ми боїмося прийомних сімей і батьків-вихователів? Чому державі "дешевше" платити за ліжко в сиротинці, ніж забезпечити гідну пряму підтримку прийомній родині, яка готова дати дитині майбутнє?

Про інклюзію. Що буде з 47 610 дітьми з особливими освітніми потребами (статистика МОН на 2024/2025 рік), які в умовах війни стають найбільш вразливою категорією? Чи є для них альтернатива ізольованим спецзакладам?

Діти війни. Чому через одинадцять років війни ми досі не маємо єдиного прозорого алгоритму миттєвої опіки для дітей, які втратили батьків сьогодні? Де єдиний прозорий реєстр таких дітей? Чому родичі загиблих героїв мають проходити "кола бюрократичного пекла", щоб забрати племінника чи онука до себе?

Про майбутнє. Що ви запропонуєте підлітку-сироті війни через 5 років? Диплом ПТУ і вихід у нікуди? Де програма менторства та гарантованого робочого місця? Як ми будемо реінтегрувати дітей, яких повернемо з депортації? Ми сподіваємося повернути дітей з РФ, але куди ми їх повернемо? Знову в закриті інтернати, які нагадують колонії, чи в сучасну мережу реабілітаційних центрів сімейного типу?

Діти – це не видатки бюджету. Це єдиний справжній сенс нашої перемоги. Ми можемо відвоювати кожен сантиметр землі, але якщо на цій землі виросте покоління з понівеченою психікою та без віри в державу, ціна цієї перемоги буде гіркою. Якщо ми не змінимо ставлення до сиріт сьогодні, ми ризикуємо виграти війну територіальну, але програти війну за майбутнє всередині країни. Нова Україна має належати дітям, а не привидам радянської системи виховання. Вона має будуватися на любові та повазі до кожної дитини, яка вижила в цьому вогні. Вижила, щоб знайти сім’ю, родину, шанс на щасливе і мирне майбутнє.