Ігор Гулий

Блог | Терапія чи ретравматизація: як театру працювати з темами війни

Терапія чи ретравматизація: як театру працювати з темами війни
Google Subscribe

Будьте першими у курсі головного — підпишіться на Новини на OBOZ.UA у Google

Підписатися

Ми знаємо, що під час війни спершу часто здається, що все, крім неї, не на часі. Втім, коли бачиш війну в реальності, а не в кіно, усвідомлюєш, що життя триває, і деякі його частини не просто не заважають, а дуже потрібні.

На початку повномасштабного вторгнення, ми в театрі дуже швидко зрозуміли, що повертатися до роботи просто необхідно. Вже 2 квітня ми давали свою першу виставу у метро, і бачили, наскільки виснаженими були наші глядачі, наскільки вони втомилися від безперервної жорстокої реальності і стресу. При чому, не лише маленькі глядачі - дорослі чоловіки і жінки із захватом стежили за простенькими пригодами мишки, яка шукала свою стрічку і знайомилася з іншими звірятами.

Цілюща і розслаблююча сила театру стала очевидною, власне, одразу. Втім, театр це не лише загальна розвага, звісно. Як і будь-яке мистецтво, театр є дуже чутливим до історії, подій і змін в суспільстві. І з усіх видів мистецтва один із перших реагує на колективну травму.

Це стало помітно вже влітку 2022 року: на різних майданчиках - і в Україні, і поза нею - почали з’являтися вистави і перформанси, що вже несли на собі відбиток важкого досвіду всіх українців.

Знайомий матеріал переглядали на новий лад, проводячи воєнні паралелі або зміщуючи акценти саме на нашу війну; з’являлися документальні вистави та перформанси, присвячені війні. Ще трошки пізніше почала з’являтися і оригінальна українська драматургія, натхненна — якщо доречно так сказати — різними жахливими подіями.

У виставах глядачам показували окупацію, тортури, зґвалтування, біль, жах, смерть. Вони чули постріли, сирени, вибухи, крики, російську музику. Режисери і драматурги говорили про те, що боліло найбільше, створювали вражаючі картини, що залишали незабутній слід в душах і умах глядачів.

В той період актуальним стало питання про те, який рівень реальності і відвертості є дозволеним в театрі, а що є  жорстокістю по відношенню до глядачів. Всередині театральної спільноти велися серйозні суперечки щодо того, що дозволено, а що ні, і наскільки режисер має стримувати себе, прагнучи вразити глядачів.

На мій погляд, це питання актуальне і зараз, і кожен режисер і драматург має, принаймні, побіжно перевіряти себе, зважуючи, де межа між правдою і милосердям. Наприклад, у нашій виставі "Синій птах" є сцена, в якій Тільтіль і Мітіль зустрічаються з Великими Війнами. Ця сцена доволі страшна, і пробуджує в глядачах змішані почуття. Або, в "Енеїді", ми прийняли рішення залишити монолог матері Евріала, що плаче над його бездиханним тілом - і це надзвичайно сильна сцена у виконанні нашої талановитої акторки Вікторії Топчій.

Обидві сцени певним чином чіпляють глядачів, порушують їх душевний спокій, змушують плакати. І, залежно від індивідуального досвіду і чутливості, враження у глядачів можуть бути різної інтенсивності. Це чутлива тема, і заходити на цю територію завжди тривожно.

Здавалося б, можливо, ідеальний вибір в такі часи - не говорити про війну, біль і втрати, просто відволікаючи та розважаючи глядача. Втім, я впевнений, що це не вихід. Адже, не розмовляючи в театрі про складні теми, які при цьому постійно присутні у житті, ми не стільки бережемо глядача, скільки ігноруємо його досвід. Робимо невидимим. Але кожна людина, і навіть зовсім юні  глядачі, потребують бачити себе, потребують можливості у безпечній атмосфері асимілювати свій досвід і свої почуття. І іноді прагнуть катарсису.

Тому я вважаю, що театр має говорити про складні теми, втім, роблячи це свідомо і милосердно для глядача. Для себе я виділив декілька "перевірочних питань":

  • Для кого ця вистава? Рівень інтенсивності може бути різним залежно від глядачів. Наприклад, для українців, що пережили обстріли, можливо, краще зробити звук сирен у виставі символічним, а для іноземців, навпаки, можна дозволити собі дуже гучні і реалістичні спецефекти;
  • Наскільки у виставі необхідні саме такі режисерські рішення. Все вибухає, виє і горить тому, що це рухає сюжет чи описує персонажів, чи це просто рішення "для краси"?
  • Чи дає наша вистава далі вирішення і полегшення, чи виводить глядачів на іншу емоцію, чи допомагає пережити і пройти складний момент;
  • Ну і, якщо неможливо уникнути "тригерних" тем, завжди варто думати про попередження про це перед виставою. Звісно, це може певним чином зменшити здивування глядачів, але якщо це збереже когось він непотрібного болю - воно того варте.

Звісно - це особисті правила, і особиста позиція. Втім, я думаю, що будь-який митець у наш час має свідомо підходити до подібних питань, бо сила театру для мене безперечна. А, як кажуть у коміксах, з будь-якою силою приходить і відповідальність.

Важливо: думка редакції може відрізнятися від авторської. Редакція сайту не відповідає за зміст блогів, але прагне публікувати різні погляди. Детальніше про редакційну політику OBOZ.UA – запосиланням...