Блог | Стадія агресії

Назва / автор: жінки. війна. вірші

Театр: ГаРмИдЕр (Луцьк)

Режисер: Руслана Порицька

Жіночий погляд у нежіноче обличчя війни. Луцький театр "ГаРмИдЕр" привіз на столичний фестиваль "Поетика" перформанс "жінки. війна. вірші". Робота режисерки Руслани Порицької – як римоване нагадування, що для боротьби підійдуть будь-які джерела сили, навіть якщо ця сила – лють.

Слово – це зброя.

Аристотель

Вони відреклися від старих імен і відгукуються на позивний Афіна. Колишні юристки, художниці, кравчині забули минуле життя, щоб стати жрицями війни. "жінки. війна. вірші" від театру ГаРмИдЕр (м. Луцьк) - вистава-ритуал, в якому воскресають та проклинають, віддають біль та отримують силу. Спроба зафіксувати агресивну жіночу енергію хоча б у миттєвості сценічної постановки.

а в лютому стала Афіною.

ми тут усі тепер на одне ім'я,

на один плач,

на один меч.

О. Ольхова

Щоб магія – а з нею і терапія – театру спрацювали, режисерка Руслана Порицька не інсценізує вірші, а спонукає до рефлексії над строками, як на несподівану сповідь. Тому взаємодія акторок здебільшого імпровізаційна. Але – як це і притаманно ритуалу – дотримується послідовності дій та невідхильності від текстів заклинань, поетичних творів.

Я вже і твого імені не згадую просто, всує.

Може, драматизую. Може, сакралізую.

Пам'ять буде різною. Жіноча – бездонна, люта.

У первісній її темряві ходитиме мертвий люд.

К. Калитко

Для камлань були відібрані вірші шістьох поетес: Наталки Шепель (одна з акторок), Ольги Ольхової, Гаськи Шиян, Ірини Шувалової, Катерини Калитко. Все написане жінками; все - після повномасштабного вторгнення. Замість декламацій - рефлексія в реальному часі у вигляді вечірніх посиденьок. З вином та смаколиками, під гітару й при свічках. І як поети пишуть, тому що не можуть мовчати, так і героїні поетичного перформансу шепочуться, про що іноді хочеться кричати.

Якщо мене не вбивають,

Чи маю право я говорити

Із тими, кого вбивають,

На рівних?..

І. Шувалова

Задача акторок - Наталка Шепель, Єва Сардачук-Король, Марія Марченкова, Соломія Войтович, Анна Долгая, Дарина Громик - не тільки відтворити ту емоцію, що лягла у фундамент вірша, а й органічно ретранслювати Слово у свідомість глядача. Музикою, пластикою, обіймами та сльозами. Завдяки неповторності театрального дійства, кожен показ "жінки. війна. вірші" - це нові реалізації для текстів. Акторки стають медіумами між поетесами та публікою. А цей додатковий, сценічний рівень виразності відповідно розширює і спектр транслюємих емоцій, і простір для інтерпретацій першоджерел.

Вона - голова, тятива, трава

Сама собі серп і жито

Хтось кине - а гарна ж яка вдова

Й піде собі жити.

Н. Шепель

В образах героїнь "жінки. війна. вірші" можна зустріти такі архетипічні образи як вдову чи жертву воєнних злочинів (що ніяк не зменшує біль реальних історій, що покладені в основу архетипу). Але героїні щохвилинно підкреслюють постійну жіночу змінність. За задумом Порицької, кожен показ з 2023 року - новий набір мелодій та хореографії, новий глядацький та акторський досвід. Підготовка до імпровізації починається з підбору "жрецьких мантій" – на кожну виставу костюми в акторок нові. Адже навіть під час війни жінка залишається жінкою, а отже не дозволить собі застигнути текстом на папері.

Відколи почалася війна,

я точно знаю

чому жінки малюють губи,

чому зав’язують гарненькими бантиками

коробочки зі своїми нервами –

скриньки

зі своєю пандорністю

Г. Шиян

Та наявна в "жінки. війна. вірші" крихкість та ніжність не зм’якшують загального тривожно-агресивного настрою. Не даремно дія починається з пасажу про безіменних жінок, що відтепер всі Афіни, богині війни. Адже супротив та знищення ворога - як на фізичному, так і ментальному рівнях – основні ідеї роботи Руслани Порицької. А форма жіночого ритуал, на кшталт традиційних хрещенських гадань, передбачає неочикуваність результату – впливу на публіку – навіть при відомій послідовності дій. Тому не тільки в залі, а й на сцені, емоції, що виникають між учасниками, не відрепетовані, а свіжі та щирі. Замість жалоби до себе ці жінки відчувають нерафіновану ненависть до ворога, що приніс війну. І в кульмінації перформанс перетворюється на молитовно-колективне прокляття.

Промовляйте слово "вбивати",

хай прописується в свідомості.

Нікому не залишили бодай ілюзії вибору:

нас прийшли вбивати

вчергове

лютневого ранку.

Всі квитки старої мови погашено,

лишився один:

чесне слово "вбивати".

К. Калитко

Порівняння війни з важкою хворобою настільки ж банальне, наскільки й влучне. За моделлю сприйняття смертельної хвороби за Кюблер-Росс, стадія агресії – той період, де ще є місце справжній надії. Ця стадія – що настає після первинного заперечення – змушує пацієнта кидати на виживання всі зовнішні та внутрішні ресурси. Гнів живить хворого. Лють породжує надію або на власні сили, або на чудодійну допомогу зовні, або на вселенську справедливість. Головне, не здаватись, не покладати рук!

в тому минулому житті

навіть не знали

скільки сталевих сантиметрів болю

можна безперешкодно занурити

у наші м'які рожеві тіла

І. Шувалова

Наступна стадія сприйняття хвороби за Кюблер-Росс - торги. Коли закінчується агресія, пацієнт намагається "бути хорошим", веде перемовини з лікарями та силами зверху про бажане, але неможливе. Це стадія самообману. Далі буде стадія депресії, в якій попередні періоди могли здаватись навіть непоганими. А остання стадія прийняття з обнадійливого має лише назву. На цій стадії пацієнт повністю уходить в себе, втрачає навіть негативні мотиви для існування. Бо боротьба його вже завершена, а тому немає сенсу не в посмішках, ні у сльозах. Вистава-перформанс "жінки. війна. вірші" як раз нагадує, що чесна надія зберігається лише на стадії агресії.

Їм скаже баба, що всюди, які б не брали корчі

Бувають щасливими люди і мовчазними - мечі...

Столичний показ луцького "ГаРмИдЕрУ" відбувся в рамках театрального фестивалю "Поетика" (організатори: театральна спільнота DSP під керівництвом Алекса Боровенського). І пройшов доволі камерно, при нечисленній кількості глядачів. Помітне театральним діячам уникнення публікою військових наративів пов’язане не тільки з бажанням ескапіюватись, відсторонитись від реальності. Не останню роль тут грають незакриті – як і сама війна – етичні гештальти. Війна не закінчилась, а, відповідно, й суспільство ще не встигло випрацювати прийнятні більшістю моральні оцінки тих чи інших рішень. Глядач не знає: чи не натиснуть цього разу на його особисту больову точку, чи не встромлять жала в розкриту ментальну рану? А головне, він не завжди розуміє, як йому соціально-прийнятно реагувати на показане. А тому і не ризикує.

...Що медом весни кульбабка

Перебиває страх

Й несе їм в руках - не ябка.

Життя їм несе в руках.

Н. Шепель

Та непопулярність теми ніяк не стримує митців; вони не можуть не висловлюватись. Війна для людей творчих - найстимулючий тригер. В "жінки. війна. вірші" Руслани Порицької – як і притаманно військовій рефлексії – достатньо болі та агресії. Але в цій виставі достатньо і надії. Хоч джерело цієї сили – праведний гнів.