Шлях від евакуації до материнства: Катерина Капустенко розповіла свою історію музею "Голоси мирних" Фонду Ріната Ахметова

Катерина Капустенко поїхала до Польщі допомагати українським дітям, які рятувалися від війни, а зустріла там майбутніх доньок. Анастасію та Ксенію вилучили з біологічної родини. Через проблеми з документами вони тривалий час жили у притулку, а після початку повномасштабної війни їх евакуювали до Польщі. Саме доля сестер перетнулася з Катериною. Згодом дівчата назвали її мамою. Свою історію жінка розповіла Музею "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

Катерина – викладачка музики з Харкова. На початку повномасштабної війни вона допомагала евакуйовувати людей. Згодом переїхала до Польщі й працювала з українськими дітьми з інтернатних закладів. Там вона побачила, наскільки глибокими є травми дітей, які залишилися без батьківського піклування, і долучилася до створення для них української школи.

"Ми бачили підлітків, які не вміли читати, писати чи навіть добре розуміти українську мову. Тоді зрозуміли, що треба створювати школу. Нам вдалося відкрити українську школу просто в готелі", – розказує Катерина.Знайомство з двома сестрами з Одещини стало для жінки доленосним. Вона зізнається, що відчула серцем – це її діти.

"Буквально на другий тиждень моя Ксюша підійшла, обійняла мене і каже: "А ти будеш моєю мамою?"", – пригадує жінка.

Після цих слів сумнівів уже не залишилося. Катерина вирішила зробити все можливе, щоб удочерити дівчат. Однак шлях до цього був непростим. Вона була внутрішньо переміщеною особою, не мала власного житла, а процедура усиновлення під час війни виявилася складною.

"Я на той момент була у Варшаві, в мене житла немає, варіантів їх забрати немає. Плюс це 23-й рік. Я звертаюся до їхнього вихователя, як же мені це все зробити, а вона каже, що до кінця війни усиновлення заборонено. І тоді розпач був сильний, бо ви розумієте, рік, два, три пройшло, а ти нічого зробити не можеш", – пригадує вона.

Згодом Катерина дізналася, що дівчат готують до передачі в іншу родину. Здавалося, доля вже все вирішила за них. Але жінка не здалася. Вона поїхала до Одеси та почала боротьбу за право стати для сестер мамою.

"Як тільки я її побачила, то зрозуміла: вона цілеспрямована, добра, класна й весела. Мені хотілося проводити з нею більше часу. Спочатку ми не могли казати прямо "мама" і "ти", ми ще вчилися. Але зараз я вже звикла. Це моя мама", – каже Ксенія.

Сьогодні Катерина ділиться своєю історією, щоб підтримати тих, хто замислюється над усиновленням. Вона переконана: не варто боятися складних процедур і бюрократичних перепон. Найважливіше – слухати своє серце та зробити все можливе, щоб дитина, яка залишилася без батьківської турботи, знайшла родину. 

Дивіться історію Катерини та її доньок тут.

Колекція Музею "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова налічує вже понад 145 тисяч історій про війну. Це найбільше у світі зібрання свідчень мирних людей, які постраждали від війни росії проти України.