Блог | Посмертна "презумпція винуватості": хто дозволив ТЦК судити загиблих захисників

Прочитала на "Громадському" приголомшливий матеріал який просто не залишає права мовчати. Урна з прахом 26-річного ветерана Михайла Алексєєвського півтора року чекала на поховання лише тому, що хлопцю, який пройшов пекло війни та дістав важкі поранення під Вовчанськом, ТЦК відмовив у військовому ритуалі та місці на Алеї Слави. Причина – факт СЗЧ, оформлений частиною в той час, коли важкопоранений 26-річний воїн після шпиталю залишався в київському гуртожитку, де в нього й зупинилося серце. Система виявилася невблаганною: немає довідки про виконання обов’язків служби в момент смерті – немає почестей, прапора на труні й людської шани. Це не просто бюрократія, це страшний, цинічний вирок самій ідеї справедливості, який карає не померлого воїна, а його зболену родину, позбавляючи її права на належну пам’ять.

З юридичної точки зору це не просто несправедливість, а пряме посадове свавілля. Відмова у похованні в секторі військових поховань через СЗЧ – незаконна. Стаття 23² Закону України "Про поховання та похоронну справу" не містить жодної такої підстави! Закон визначає вирішальним факт захисту України та наявність бойового шляху, а не конкретні обставини смерті. Проте посадовці на місцях керуються не Законом і не Конституцією України, яка в статті 19 зобов'язує діяти виключно на підставі та у спосіб, визначений законами, а не чиновницькими інструкціями й усними циркулярами.

Факт СЗЧ чи рапорт частини – це не обвинувальний вирок суду! Відмовляти у честі на підставі усної "відомчої практики" – це позасудове посмертне покарання, яке не передбачене жодним нормативно-правовим актом.

Тут оголюється й ганебний подвійний стандарт. Живим бійцям у СЗЧ держава на законодавчому рівні дає шанс повернутися без наслідків, визнаючи складність ситуації, виснаження та ПТСР. Держава ніби каже: "Ми у вас віримо". Але як тільки людина помирає, система миттєво включає "презумпцію винуватості". Мертвий воїн уже не може за себе заступитися. До того ж за цим нерідко стоїть банальний безлад у самих частинах: коли командири "на словах" відпускають пораненого бійця додому чи на лікування, а при найменшій перевірці – миттєво подають рапорт про СЗЧ, вигороджуючи власні спини й перекладаючи відповідальність на солдата.

Світова практика показує зовсім інший рівень поваги до захисника. У США військово-поховальні почесті й право на поховання на меморіальних цвинтарях базуються на статусі ветерана. Позбавити військового честі можна виключно за вироком військового трибуналу – через так зване "нечесне звільнення" (Dishonorable Discharge) за особливо тяжкі злочини. Сама по собі тимчасова відсутність у військовій частині без дозволу (американський аналог нашого СЗЧ – AWOL) без відповідного рішення суду ніколи не анулює років пролитої крові за країну. Світовий досвід вчить: держава повинна чітко розрізняти відповідальність за правопорушення й безумовну вдячність за захист батьківщини.

Україні конче потрібна повноцінна система військової юстиції та відновлення військових судів. Оцінка дій захисника, зважування його бойових заслуг проти протиправної поведінки та визначення права на ветеранські почесті не можуть бути віддані на відкуп діловодам ТЦК чи цивільним суддям, відірваним від реалій війни. Тільки військовий суд як фаховий арбітр повинен надавати правову оцінку дії чи бездіяльності командування та визначати межу між злочином і правовим статусом воїна.

Нам потрібні негайні законодавчі та виконавчі кроки, щоб зупинити це знущання над пам'яттю. Прямо закріпити у статті 23² Закону "Про поховання та похоронну справу", що СЗЧ чи незавершене провадження за статтею 407 КК України за відсутності вироку суду не є підставою для відмови у похованні у військовому секторі. Заборонити усні відмови ТЦК – будь-яке рішення має бути виключно письмовим, мотивованим та підпадати під екстрену процедуру перегляду протягом 24–48 годин.

Міноборони та Мінветеранів вже зараз зобов’язані довести до ТЦК і громад офіційне роз'яснення про те, що СЗЧ без обвинувального вироку суду не позбавляє захисника права на військові почесті.

Держава, яка не здатна віддати останню шану своєму захиснику через бюрократичні папірці, втрачає моральне право вимагати жертовності від живих.