
Блог | Нічого святого, або Привід посміятися над мерцями

Назва/автор: Зомбі / Олександр Клімов
Театр: Дикий Театр
Режисер: Дмитро Усов
Дикий Театр знов зхуліганив чорною сатирою про живих мерців. В "Зомбі" дісталося й політикам, й духовенству, й навіть шароварному патріотизму. Ексцентрична комедія режисера Дмитра Усова розриває на шмаття глядача народно-скоморошім гумором. Але окрім епідемічно-заразних жартів, "Зомбі" здатні похизуватись глибиною історії та закладених сенсів. Такі сатиричні перлинки краще не пропускати, поки їх ще дозволяють ставити.
"Напишіть про цю виставу, доки нас не прикрили", - попрохав після прем’єри режисер Дмитро Усов. Не дивно, бо за подібну народну їдкість в сатирі пів тисячоліття тому Данте Аліг’єрі вигнали з рідної Флоренції. А Дмитра Усова вже за життя порівнюють з Данте Аліг’єрі.
Жарти "Зомбі" вгризаються у всіх шістьох прецедентів та покусують кількох політиків рангом менше. Але оскільки дія вистави відбувається у майбутньому (в якому про росіян пам’ятають лише історики), то всі співпадіння імен й реальних особистостей – лише гра уяви глядача. За яку адміністрація театру відповідальності не несе.
Починається вистава з доленосної для Малих Піструнців події. Голова села Володимир Олександрович - через тотальну перемогу над бізнесом… вибачте, бідністю – вирішує перейменувати його в Великі Піструнці. На жаль, геополітичний розклад не на користь голови. Зомбі з заходу нападають на Піструнці, чим зривають впровадження потужного рішення. Вже у першій сцені "нові європейці" з’їдають Володимира Олександровича.
Не варто перейматися, по ходу вистави від зомбі дістанеться всім тезкам президентів. І Федоровичу, який міг би одноосібно укомплектувати Гільдію Грішників, як носій усіх сімох вад. І бджоляру Андрійовичу, чиї руки нічого не крали, окрім чекушки самогонки...
Та творці з Дикого не збирались влаштовувати на сцені політичні розбірки. Навіть Федорович у цій виставі, хоч і кармічно схожий на тезку-президента, але "не той, що крав шапки". Шаржеві маски президентів лише підкреслюють ескізність та гротескність образів. Тільки в уяві глядача ці покусані персонажі отримують політичне забарвлення. Бо за гамбурзьким рахунком – виходячи з наративу драматурга Олександра Клімова – найпозитивнішою виявилася Юлія Володимирівна. Саме покійна відьма - "вже під 70 років було їй, а при тому красива, вумна, годяща", - залишила онучці рецепт самогону "з таємним інгредієнтом", чим спасає Малі Пеструнці.
Самогон на курячому посліді, який повертає зомбі людський вигляд, – це головне фантастичне припущення вистави. Відьомський рецепт отримала від бабці Юлії Володимирівні її онучка Сталіна Едуардівна (Наталія Ярошенко). Цією самогонкою вже давно поправляються – навіть не підозрюючи про лікувальні властивості - дочка Сталіни Марічка (Дар‘я Білоцерковець), зять Степан (Іван Вороний) та онука Катя (Інна Бульботко). Саме ця родина стане першим ядром опору від Z-навали. І саме за родинним столом Сталіна Едуардівна проведе польові дослідження високоградусної вакцини.
Другий форпост спротиву – духовний. У церкві отець Петрець (Олександр Мельник) - жертва шкільного булінгу "Творожок" - глуше самогонку; служка Річард (Микита Слободенюк) - жертва батьківської нелюбові - журить шефа за алкоголізм та розбалакування тайни сповіді. Звичайний вечір звичайного дня. Доки в церкву не потрапляє місцева відьма Тамара (Євгенія Мякенька). Звістки від ворожки погані: поки хтось бухає біля вівтаря, зомбі з’їли пів села. "Треба, Петрець, божа допомога у вигляді святої води та молитви". Але Петрець не настільки п’яний, щоб йти з голою вірою на агресивних монстрів. Останнім аргументом між релігією та відьомством стає лялька Вуду. Й святий отець вирушає у христовий похід проти живих мерців.
Третьою лінією оборони стає місцева наливайка баби Зіни. Тут зберігається стратегічний запас самогонки Малих Піструнців. Самотня хазяйка кнайпи (ще одна роль Дар‘ї Білоцерковець) через проблеми з зором прихистила випадкового зомбі. За дивну дикцію нарекла вихованця Аштом (ще роль Микити Слободенюка) і наново вчить того – чи то як пса, чи то як запійного пияку - сидіти, їсти сало, пити пиво та прибирати підлогу. Це найбільш лірична частина вистави, у кінці якої Ашот залишається охороняти Зіну та її запас самогонки від гнилих сородичів.
Як у добротному романі, три історії гармонійно перетікають одна в іншу, не порушуючи відчуття єдності простору та часу. У фіналі вакханалії члени Гільдії Грішників – ті, кого не встигли покусати зомбі, - вирішують зійтись на компромісі, мудрість якого оцінив би марвелівський Танос. "Вакцинуємо нормальних, а кончених не будемо. Хоч заживем нарешті добре!"
Переповідати сюжет цього кривавого треш-шапіто - що ділитися сновидінням під час гарячки. Але ми ж то знаємо, що сюжет сну був куди глибше, логічніше й водночас заплутаніше, ніж у переказі. За рівнем абсурдності й попаданню в "дух часу" - це повний Жироду! Чесна народна лексика може й не стане до вподоби тим, для кого матюки в театрі – "червоний прапор". Але герої спілкуються так само як мої знайомі після випитої самогонки. Тобто це не епатаж заради епатажу, а багатовіковий прийом вагантів задля раппорту з публікою – розмовляти з глядачем на не "високохудожній", а на звичній йому позапублічній мові.
Насправді у "Зомбі" вистачає речей які тригерять і без матюків. Це й дитячий алкоголізм, й перманентне пияцтво як панацея від епідемії, і наїзди на для когось улюбленого – а відтоді незаслужено ображеного – президента. Деякі жарти можна звинуватити в фізіологічності, але тільки не в затертості чи плоскості. Зал регоче три години, на зло снобам та моралізаторам.
Для підтримання такої напруги потрібні актори гідного калібру. Ексцентрична комедія – це жанр, у якому межа прояву емоцій визначається самим акторам. Трупі Дикого театру вистачає внутрішнього смаку, щоб без відвертої клоунади погойдати зал емоціями на межі. Калібр акторів дозволяє проникати в уяву глядача, щоб той відчув гостроту всіх граней вистави.
А граней тут вистачає. І політична, яка, хоч-не-хоч, а різане сучасним жартом про причини неготовності Піструнців до зомбі-апокаліпсиса. І антиклерикальна, коли висміюється не тільки архаїчність інституту церкви, а й нові шароварні релігії – як фанатична бандерівщина чи шевченківщина. Додайте до цього ліричний солдатський монолог запрошеного гостя (не буду псувати сюрприз) – й глядач розуміє, що автори "Зомбі" вміють не тільки глузувати зі всього, до чого дотягнуться їх гострі язики.
Щоб заштовхати у глядача такий змістовний, багатошаровий сюжет – навіть за три години - знадобились титанічні зусилля сценічної команди. Завдяки вдалим художнім рішенням Олесі Головач, атмосферним знахідкам освітлювачів Олександра Безверхого й Станіслава Гольтваніченка, звукорежисерів Анастасії Бєліцької-Яковлєвої й Тараса Райка, композитора Дмитра Данова, а також хореографії Антона Вахліовського танок смерті отримує легкість водевілю. А виразний грим акторів й гротескні маски відіграють роль бар'єра між світом реальним та гарячковою фантазією.
Гучні оплески режисеру Дмитру Усову, драматургу Олександру Клімову та художній керівниці Дикого Театру Ярославі Кравченко за сміливість ставити провокативну сатиру. Де ще глядач знайде можливість три години поглузувати над живими мерцями? Але окрім сліз сміху, глядача залишать з виразним посмаком. Буде можливість розмірковувати про паралелі з нашою реальністю і про точки біфуркації, неповернення у нещодавній історії. Завдяки Дикому Театру ми знаємо, що навіть зомбі мають смакові вподобання, тому вульгарно-скоморошій дух може зрезонувати не зі всіма театралами. Але "Зомбі" - це той випадок, коли краще власнооч оцінити – поки не прикрили – цю за якістю божественну комедію.