Блог | Місце злочину – Полісся
Назва/автор: П’ять пісень Полісся. Л. Тимошенко
Театр: ГаРмИдЕр (м. Луцьк)
Режисер: Руслана Порицька
Побутовий горор – це коли свекруха зживає зі світу невістку, бо не вірить, що онук від її сина. Коли випускника вбивають за необачно взяті на свято піджак та годинник. Коли хлопець за змовою викрадає дівчину, прив'язує її до ліжка, а потім злочин ховає у полум'ї кохання…
Кожна з "П'яти пісень Полісся" від драматургині Людмили Тимошенко нам здається дещо знайомою. Схожі за чорним гумором історії ми чули від рідних, чи читали в місцевих новинах, чи, не дай боже, самі в ній брали участь. Кропітко зібрані побутові та географічні деталі Житомирщини додають правдивості байкам, які міг би зібрати дільничний за час невдячної служби у провінційному містечку. І тому сумніву, що ці трагедії дійсно відбулися поряд з нами, не виникає. Від цих "пісень" по-справжньому страшно та по-життєвому моторошно.
У постановці "Пісень" луцьким театром ГаРмИдЕр (режисерка Руслана Порицька) важливо не тільки що сказано, а і як. Для тягнучої атмосфери довгого, побутового кошмару сам сценічний простір згортається навиворіт: актори грають напівживі декорації, ніби з садів Босха, а глядачі стають чи то заручниками, чи то спільниками театральної трупи. Але чистими з цієї зали, не заляпаними чужими та власними потаємними гріхами, ніхто не вийде.
При цьому співчувати героям не хочеться. "Позитивний" персонаж першої драми повинен був втопити дитину, а втонув брат. Дізнавач, який розколює вбивцю, зізнається, що він колишній поліцай, який нещодавно здавав німецьким окупантам місцевих партизанів. А Головиха, дружина голови віддаленої ОТГ, – консервативна дама, що може закатати в сиру землю кожного, хто схоче міняти заведені тут устої: хоч геологів-розвідників, хоч парочку молодих туристок. Та цим неідеальним персонажам в життєвій правді не відмовиш. Кожен на власній шкурі знає, що коли обставини сильніше за тебе, то дієш за обставинами, а не за мудрими книжками.
Насправді "Пісні Полісся" кінчаються на відносно мажорній ноті. Після макабристики суїцидів та вбивств глядача залишають з надією, що колись в цьому краї ще знайдуть поклади бурштину чи берилію, всі поситішають, подобрішають. Адже нам, людям, які бачили справедливість здебільше в книжках, а не в повсякденності, окрім надії на скоріше поситішання та подобрішання, і нема чого протиставити реальності. Тому, як глядач, дякую за цей промінь.
В піснях Полісся є багато тяжких нот, які неодмінно видавлять емоцію з глядача. Не дивно, що п'єса Людмили Тимошенко - драматургічний хіт цього сезону, який ставлять на сценах (за збігом) п'яти українських театрів. В експресивному прочитанні луцького Гармидеру поліські пісні подаються так, ніби їх тягнуть довгою зимовою ніччю, бо за стіною жуті та смерті ще більше. Тому треба налякатися ненасправді, щоб від страху не залишилось місця для думок, що ж там зараз виє за вікном?
Якщо є бажання полоскотати нерви, покопатися в чужих та власних гріхах, а потім переродитися через театральний катарсис – зверніть увагу на роботу луцької трупи Гармидер. Їх старання варті кожного вашого сивого волосу.
