Блог | Міфи про Шевченка: викривлення ролі поета у житті нації розпочалося не в радянську добу
Господь дарував українському народові пророка, який став для нього ідейним, моральним та духовним дороговказом.
Парадокс полягає у тому, що впродовж багатьох десятиліть канонізуючи Тараса Шевченка, мало що було зроблено для пізнання причин його істинної слави та величі.
Викривлене сприйняття, а той відверте фальшування місця і ролі Шевченка у суспільному та духовному житті нації розпочалося аж ніяк не в радянську добу, як вважає чимало нинішніх апологетів Кобзаря.
Відомий поет і філософ Євген Маланюк справедливо зазначав, що біля витоків першого міфу, який спотворив образ справжнього Шевченка у XIX сторіччі, стояли українські "народники".
Саме вони послідовно нав’язували стереотип "кожушного поета" – співця жіночої недолі та майстра чарівних сільських пейзажів.
Така вульгаризація творчості Великого Кобзаря неминуче призводила до деградації національної свідомості.
Просякнута етнографічно-культурницьким змістом, вона так і не вийшла на рівень усвідомлення неминучості жертовної боротьби за державницькі ідеали нації.
А тому на зламі віків, коли у вихорі революцій народжувалися молоді національні держави, коли поляки здобули Польщу, фіни – Фінляндію, мадяри – Угорщину; українці отримали соціалізм і "довгу ніч бездержавності" (Є.Маланюк).
А вже у мороці соціалістичного реалізму народився другий, карикатурний міф про Шевченка як "пролетарського поета", який, начебто, передбачив "світле майбутнє" та був виразником соціальних прагнень робітників і селян.
І все ж, незважаючи на "окожушнення" і "пролетаризацію" Шевченка, підсвідомо зберігався його "первісний" образ. Не випадково під час національного відродження у ХХ сторіччі на чолі синьо-жовтих колон люди несли поруч образом Божої Матері й портрет Кобзаря.
Це, власне, мало символізувати національну правду.
Так хто ж такий – "справжній Шевченко"?
Найвлучніше з цього приводу висловився Панько Куліш: "Широко він обняв Україну з її могилами кривавими, з її страшною славою, і співану народну річ обернув на живопис того, що було і що єсть на Вкраїні... і з того часу всі в нас поділилися на живих і мертвих, та й довго ще ділитимуться".
Іншими словами, сенс буття нації Тарас Шевченко бачив у самій нації та її прагненні реалізувати свій ідеал, який чітко означив: "У своїй хаті, своя правда, і сила, і воля".
При цьому "свою хату" не можна випросити чи виторгувати, за неї треба боротися: "Борітеся-поборете, Вам Бог помагає".
Його "Кобзар" викликав страх у засновника вітчизняного сентименталізму Григорія Квітки-Основ’яненка. Він писав: "Волосся настовпужилося власне на голові, коли вперше прочитав "Кобзаря".
І це не дивує, бо з появою Шевченка завершувалася епоха естетики принизливих страждань, "нещасних Оксан", плазування і покори. Натомість складовою нової естетики ставав культ героїчного, світовідчуття і світобачення, яке передбачало бунти, революції і свободу.
Не складно побачити, що домінанти Шевченкових художніх узагальнень сильно переплітаються з ідейними засадами націоналізму.
Відтак стає зрозумілим, чому таким страшним і небезпечним був, є і залишатиметься Шевченко для ворогів Української держави.
"Дух попередньої козацької доби, мілітанний і мілітарний дух "козацької шаблі" переданий Шевченком, не лише поколінню "живих", а й поколінню "ненароджених". Переданий через бездоріжжя і тьму ночі бездержавності і всупереч тій ночі", – писав Маланюк.
Квінтесенція "справжнього Шевченка" віддзеркалена у відомій поезії цитованого класика:
Не поет — бо це ж до болю мало,
Не трибун — бо це лиш рупор мас,
І вже менш за все — "Кобзар Тарас"
Він, ким зайнялось і запалало.
Скорше — бунт буйних майбутніх рас,
Полум'я, на котрім тьма розстала,
Вибух крові, що зарокотала
Карою за довгу ніч образ.
Лютий зір прозрілого раба,
Гонта, що синів свяченим ріже,—
У досвітніх загравах — степа
З дужим хрустом випростали крижі.
А ось поруч — усміх, ласка, мати
І садок вишневий коло хати.
Сьогодні як ніколи нація потребує пізнати саме "справжнього Шевченка".
