"Ми пройшлися Бродвеєм із червоним прапором": як у розпал холодної війни до Нью-Йорка зайшов радянський вітрильник. Інтерв’ю з очевидцем

У далекому 1976 році, у розпал холодної війни, у Нью-Йорку з особливою помпою відсвяткували 200-річчя незалежності США. Дивно, але до участі в регаті Operation Sail та у фінальному параді були допущені два радянські навчальні барки – "Товарищ" і "Крузенштерн". "Товарищ", який на той момент належав Херсонському морехідному училищу, посів перше місце в класі "А", випередивши головних західних суперників.

З міркувань безпеки радянські судна стояли на якорі окремо від більшості учасників, і відвідування їх публікою було обмежено, а радянське керівництво віддало наказ достроково завершити візит до США. Проте, курсанти встигли прогулятися Бродвеєм, несучи радянський прапор.

OBOZ.UA поспілкувався з безпосереднім учасником регати Operation Sail 1976 та параду вітрильників у Нью-Йоркській гавані 4 липня 1976 року під час святкування American Bicentennial Олексієм Шамбуром, який був курсантом на барці "Товариш".

Але спочатку – кілька слів про барку "Товарищ" і непросту долю цього вітрильника.

Цей трищогловий барк був побудований у 1933 році в німецькому Гамбурзі на верфі Blohm und Voß. Тоді вітрильник називався не "Товариш", а "Gorch Fock". До Другої світової війни барк використовувався в навчальних цілях.

У квітні 1945 року його підірвали й затопили поблизу балтійського острова Рюген, але він повністю не пішов під воду. Радянський уряд вимагав передати Союзу цей барк разом з іншими навчальними вітрильниками в рамках репарацій, що й було зроблено. 1947 року барк підняли та привели до ладу.

1951 року він під назвою "Товариш" прибув до місця нової приписки – порту Херсона, де став навчальним судном Херсонського морехідного училища імені Шмідта. У такому статусі барк існував протягом чотирьох десятків років і встиг відвідати сотню портів світу.

Цікаво, що барк "Товариш" був ще й "кінозіркою". Завдяки ефектній "зовнішності" його часто знімали в кіно, зокрема, у фільмі "Пурпурові вітрила" 1961 року. Спеціально для зйомок для барка були виготовлені вітрила з червоної тканини.

У 1991 році "Товарищ" був переведений на баланс Міністерства освіти України, але 2003 року його викупила Німеччина. Зараз цей барк під колишньою назвою "Gorch Fock" як корабель-музей перебуває у порту Штральзунд на узбережжі Балтійського моря.

А тепер – розповідь про події 1976 року від першої особи, Олексія Шамбура.

– Як ви опинилися серед учасників регати? Наскільки жорстким був відбір?

– Це була вітрильна регата. Подібні регати проводилися завдяки ідеї шведського капітана Арнольда Шумбурга з травня 1938 року. Вперше "Товариш" взяв у ній участь у 1974-му. Але саме ця регата, яка відбулася у 1976 році, була приурочена до 200-річчя незалежності Америки.

На той момент я був курсантом Одеського вищого інженерно-морського училища імені ленінського комсомолу. Раніше, 1975 року, я проходив плавательну практику теж на "Товариші" і вже встиг побувати на фестивалі вітрильних суден у Лондоні. Тож у мене вже був певний досвід.

– Але це були радянські часи. Напевно, щоб вас випустили за кордон, потрібно було бути членом Компартії?

– Мені було 18-19 років, я був комсомольцем.

– Чи були якісь особливі вимоги суто партійного характеру?

– Ні, не було. Єдине, що в ті часи на будь-якому судні завжди був перший помічник – чи то на вітрильному судні, чи то на танкері, чи то на суховантажі.

– Чи давали вам якісь негласні інструкції щодо поведінки у Сполучених Штатах?

– Ні. Справа в тому, що в Сполучених Штатах завершувався третій етап трансатлантичної регати. Регата починалася в Плімуті, в Англії. Перший етап закінчувався в порту Санта-Крус-де-Тенеріфе на Канарських островах.

Потім з Канарських островів ми вирушили на Бермудські острови, у порт Гамільтон. Там завершився другий етап. Далі – від Бермудських островів до Ньюпорта, де завершився третій етап. Потім із Ньюпорта всі вітрильні судна та яхти різних класів попрямували до Нью-Йорка для участі в параді. Після параду в Нью-Йорку ми згялися й повернулися до Одеси.

Жодних особливих вказівок не було. Все було, як завжди, в Радянському Союзі: "поводьтеся гідно". Крім того, на Канарських островах я брав участь в обміні екіпажами, у так званому "interchange".П'ятнадцять курсантів з "Товарища" обмінялися з кадетами з інших вітрильних суден, я потрапив на шведську яхту Gladan, де провів дві доби під час походу навколо Канарських островів. Ось такий у мене був досвід.

Там у нас була зустріч у Princess Hotel. Спеціально було влаштовано раут для курсантів і кадетів, а яхта стояла на рейді. Це був захід у рамках регати, щоб зміцнити дружбу. Але це був 1976 рік, час холодної війни.

– У вас були відзнаки, за якими звичайні перехожі могли визначити, що ви з Радянського Союзу? Як ставилися до вас звичайні американці? Адже це справді був розпал холодної війни.

– Ми були в Нью-Йорку, "Товариш" стояв на якорі на річці Гудзон. Коли відбувався піший парад, ми несли радянський прапор і були одягнені в курсантську форму – чорні морські штани, білі фланелеві сорочки та фуражки, а у вільний час ми ходили в цивільному одязі.

Ми зустрічалися з людьми, розмовляли. Зустрічалися з вихідцями з СРСР, які емігрували раніше. До цього, під час переходів з Гетеборга до Плімута, потім на Канари та на Бермуди, було багато звільнень і зустрічей, але у нас завжди були нормальні стосунки.

– Скільки часу загалом ви провели в цьому рейсі?

– З початку квітня до кінця серпня, трохи менше п’яти місяців.

– Наскільки добре ви були "знайомі" з барком "Товариш"? Як довго ви перебували на ньому?

– У 1975 році я був там два місяці, у 1976 році ще близько п’яти місяців. Спав на одній і тій самій койці.

– Розкажіть, будь ласка, про те, як проходила сама регата – та її частина, яка відбувалася в Нью-Йорку. Ви бачили президента США?

– Ні, президента я не бачив. Під час параду я весь час перебував на судні. Усі вітрильні судна, які прибули до Нью-Йорка, мали брати участь у параді 4 липня. Напередодні було узгоджено, хто за ким іде.

Біля монумента Свободи, на вході в Гудзон, стояв авіаносець Forrestal, на якому перебував президент Джеральд Форд із делегацією. Там був і посол СРСР Добринін. До речі, він до нас на "Товариш" приходив. У мене є фотографія.

Першим йшов "Eagle" – друге судно, побудоване в Німеччині, точно так само, як "Товариш". Він був приписаний до морської берегової охорони США, на ньому тренувалися курсанти морської академії. Він очолював парад. А "Товарищ" був чотирнадцятим. Загалом у параді брали участь 225 вітрильних суден. Парад став кульмінацією Operation Sail’76.

– Є інформація про те, що радянські кораблі стояли на якорі окремо від більшості учасників, а програму було скорочено. "Товаришу" було наказано повернутися до порту раніше. З чим це було пов’язано?

– Після параду радянські навчальні кораблі, "Товариш" і "Крузенштерн", стали на якір, але не швартувалися до причалу, навпроти Empire State Building, 102-поверхового хмарочоса на Манхеттені. Це рішення було пов’язане з тим, що нібито влада не могла гарантувати безпеку радянських суден і моряків.

Проте, ми взяли участь у параді екіпажів і пройшли з прапором по Бродвею. У нас були екскурсії містом. Я побував в ООН і бачив легендарний місячний камінь (справжній фрагмент місячного ґрунту, доставлений на Землю екіпажем американської місії "Аполлон-11". – Ред.).

– Як ви можете пояснити участь радянського флоту в такому заході? Чи бачили ви ознаки холодної війни, напруженості між Заходом і радянським табором?

– Ні, не бачив. Я почав плавати 1974 року і закінчив 1983 року. За весь цей час я лише одного разу побачив дивний напис, який міг натякати на якісь суперечності, під автомобільним мостом у порту Таранто в Італії: "La Polonia non ancora morta" – "Польща ще не мертва".

– Давайте повернемося до барка "Товариш". Він же був приписаний до українського порту, був власністю України. Як так сталося, що він знову опинився в Німеччині?

– До 1991 року він був власністю СРСР, а після розпаду його власником стала Україна. Незважаючи на те, що в 1980 році в Югославії "Товариш" пройшов капітальний ремонт, він став важким тягарем для скрутного фінансового становища українського флоту.

У 1995 році барк відправили для участі в регаті біля берегів Великої Британії, і там сталася поломка. Коли його оглянули, виявилося, що стан барка ще гірший, ніж здавалося. Там "Товариш" ремонтували, але кошторис на ремонт склав 2 мільйони фунтів стерлінгів. У України просто не було таких грошей. Вихід у море для "Товариша" був заборонений, і він стояв на якорі в Мілсборо до 1999 року.

1999 року німецьке товариство Tall-Ship Friends, яке займалося вітрильниками, викупило борги "Товариша" і за свій рахунок відбуксувало його до порту Вільгельмсхафен. Там барк привели до ладу. А в 2003 році Німеччина викупила "Товариш" в України.

– Відомо, що наразі "Товариш" перебуває у німецькому порту Штральзунд під колишньою назвою "Gorch Fock". Ви коли-небудь відвідували цей барк там?

– Ні, ще не відвідував, але в інтернеті я бачив відео про цей музей. Я навіть бачив там свою фотографію за склом. Вони зберегли історію "Товариша", коли він ходив під радянським прапором.

– У 1990-ті роки умови для розвитку флоту були вкрай несприятливими, сьогодні Україна перебуває у стані війни. Як ви бачите перспективи розвитку флоту в Україні після війни, зокрема, вітрильного?

– Я переконаний, що стан, у якому опинився український флот, пов’язаний виключно із суб’єктивними причинами. Усі пароплавства, які у нас були, розкрали. Я знаю, як усе це відбувалося, і хто в цьому винен. Я працював в Азовському морському пароплавстві і знаю, які там були умови.

– Чи можна, за бажання, відновити флот?

– Потрібна лише політична воля. Взагалі-то недооцінювати морський флот для такої країни, як Україна, – це просто абсурд.

– Сполучені Штати й досі відіграють дуже велику роль у підтримці України. Як ви гадаєте, чи могли б Штати допомогти нам у розвитку флоту? Якщо так, то чим конкретно?

– Я думаю, що вони й так нам допомагають у розвитку. Зокрема, вони передали катери для створення москітного флоту. Щодо торгового флоту, то мені зараз важко про це говорити, адже незрозуміло, що відбувається з нашими портами. Поки що є лише одна Одеса.

Але головне – політична воля, бажання розвивати флот. Коли я був курсантом у училищі, разом із нами також навчалися курсанти з Чехії, тодішньої Чехословаччини. Ця країна не має виходу до моря, але уряд готував моряків, оскільки вони фрахтували й купували судна. Вони базувалися в інших портах, але працювали на свою країну. Це свідчить про те, як держава дбає про розвиток флоту, навіть коли немає виходу до моря. А у нас є все – і море, і виходи до нього.

– Коли Україна поверне контроль над узбережжям Азовського моря та над Кримом, чи з’явиться перспектива перетворення нашої країни на морську державу?

– Звичайно, адже вона вже була морською державою, тільки у складі СРСР. Вона була чудовою морською державою. Чого варті Чорноморське, Азовське та Дунайське пароплавства. Вони були найкращими!

– На вашу думку, Україна має потенціал стати великою морською державою?

– Безумовно. У нас була навчальна база – Херсонське морехідне училище (Херсонська державна морська академія. – Ред.), Одеське вище училище (Національний університет "Одеська морська академія". – Ред.), середнє училище в Одесі (Коледж ім. Маринеско. – Ред.), морехідні школи. Був чудовий пасажирський флот. Усе це працювало. Чому це не може працювати зараз? Я розумію, що складно все це реанімувати, але за бажання це можливо.

В Україні дуже багато розумних, кмітливих, чесних, порядних людей, які працюватимуть не зі страху, а з совісті. І люди, пов’язані з флотом, повертатимуться в Україну, якщо побачать, що тут флот відроджується.

Після 1991 року багато моряків пішли працювати під чужим прапором. Вони були чудовими фахівцями зі знанням іноземної мови, справжніми професіоналами, працювали на великих танкерах, контейнеровозах і суховантажах у Європі, Америці, Австралії, Японії. Так, вони постаріли, але вони нікуди не поділися.

Усе можна відновити, якщо буде бажання.