Лауреат Пулітцерівської премії, журналіст Майк Ройко: український голос Чикаго

Майка Ройка називали "містером Чикаго", "іконою міста", яку за масштабом можна порівняти з Майклом Джорданом і Аль Капоне, і "голосом робітничого класу", і при цьому – українським голосом. Хтось вважав його геніальним журналістом, який, наче Робін Гуд, бореться за права простих людей, висміюючи сильних світу цього, а хтось – злісним, їдким і жовчним породженням пекла, але байдужим він не залишав нікого.

Відео дня

Навіть після смерті журналіста шанувальники його таланту приїжджали в Чикаго, мучачи поліцейських питанням: "У якому офісі працював Ройко?". Колонка, яку він писав у трьох найбільших газетах міста, друкувалася в кількості 100 тисяч примірників, усього за час журналістської кар'єри він написав близько 8 тисяч текстів. Але Ройко був майстром не тільки малих, а й великих форм: його книга "Бос", присвячена меру Чикаго Річарду Дж. Дейлі, стала справжнім бестселером. У 1972 році він отримав найвищу журналістську нагороду – Пулітцерівську премію, також він є володарем премій Мейкіна та Енрі Пайла, а The Washington Post назвала Ройка "найкращим журналістом Америки".

Українсько-польське коріння

Майк Ройко народився 19 вересня 1932 року в родині власника таверни на Армітідж-авеню в польському кварталі на північному заході Чикаго. Його батько, Михайло, був американцем українського походження, він приїхав до США з містечка Долина Івано-Франківської області, мати – Хелен Зак – перебралася за океан із Польщі. Район, у якому виріс майбутній журналіст, вважався неблагополучним, що багато в чому визначило події дитинства і юності Ройка. З тринадцяти років він працював барменом у таверні батька, а в шістнадцять – кинув школу. Його кілька разів заарештовували за хуліганство, після чого батьки відправили його в іншу школу, а потім до коледжу Райта, але і його він залишив у дев'ятнадцять років. Під час служби в армії Майк був радистом ВПС США, а потім редагував армійську газету, почерпнувши необхідні для цього знання з підручника із журналістики.

Від продавця могильних пам'ятників до кар'єри журналіста

Після відходу в запас Майкл якийсь час займався низькокваліфікованою – і, відповідно, погано оплачуваною – роботою, був радіоведучим, і навіть продавав могильні пам'ятники. Мріючи стати журналістом, Ройко оббивав пороги місцевих ЗМІ, але ніхто не хотів брати його в штат – у Майка не було вищої освіти. Журналістська кар'єра Ройка почалася, коли він нарешті влаштувався кореспондентом газети Chicago Daily News, де так добре себе зарекомендував, що його незабаром перевели на посаду редактора. У 1962 році Ройко отримав щотижневу колонку County Beat, у якій писав про життя Чикаго – як про провладних осіб і чиновників, так і про простих людей. Перші його ненавиділи і боялися, другі – обожнювали. За рік популярність Ройка так зросла, що його колонка стала іменною, а сам він отримав право ні з ким не погоджувати тематику своїх текстів, а писати про те, про що він сам вважав за потрібне. З року в рік п'ять днів на тиждень Ройко писав свою колонку протягом п'ятнадцяти років, після чого перейшов на роботу в Chicago Sun Times, а ще за п'ять років, коли газету купив медіамагнат Руперт Мердок, Майк, назвавши його "інопланетянином", став колумністом Chicago Tribune, де знову вів щоденну колонку – настільки популярну, що три з п'яти щотижневих його текстів були в 200 (!) американських газетах.

Рональд Рейган – не виняток

Ройко міг розкритикувати будь-якого політика або промисловця, останніх він часто називав "багатими і жирними, котами, що вивергають дим промислових підприємств" і прагнуть "перетворити берегову лінію Чикаго на пустелю з надмірною забудовою та забрудненням навколишнього середовища". Не став винятком навіть президент США Рональд Рейган, якому Ройко присвятив свою колонку від 23 вересня 1981 року. Він критикував 40-го президента США за те, що його політика була спрямована на урізання програм для бідних і перерахування цих грошей на армію.

"Всупереч поширеній думці, – писав журналіст, – куди розумніше брати гроші у бідних, а не у багатих. Багаті залишаються багатими, а бідні – бідними або навіть ще трохи біднішими". Але навіть "жертви" журналіста, про яких він писав різко і без церемоній, у більшості випадків визнавали, що він має рацію. Так зробив і священник Джессі Джексон, якого Майк розкритикував в одній зі своїх колонок. Преподобний Джексон, беручи участь у передвиборчій кампанії кандидата в сенатори Джона Макговерна, розповідав на мітингах, наскільки важливий кожен голос, але сам у день виборів – замість того, щоб проголосувати за свого кандидата в Чикаго – поїхав в інший кінець США. "Так, – зізнався згодом Джексон, – мій вчинок суперечив тому, що я говорив. Ройко якимось чином дізнався про це і "випалив" у мене з двох стволів. Мені це не сподобалося, але більше я не пропускав жодного голосування".

"Хто такий Сінатра?"

Захват у читачів викликав і конфлікт Ройка з Френком Сінатрою. Коли співак приїхав із гастролями в Чикаго, влада міста виділила йому персональну охорону з місцевих поліцейських, що страшенно розлютило журналіста. Він вибухнув гнівною колонкою, в якій запитував: "Хто він такий, цей Сінатра?! Чому його має охороняти ледь не вся поліція Чикаго, в той час як проста робітниця буде йти ввечері з виробництва, і, в разі небезпеки, ніхто її не захистить, тому що поруч не буде жодного постового?". Розлючений Сінатра написав йому листа-відповідь, якого Ройко опублікував у своїй газеті, що ще більше підкріпило повагу читачів до журналіста. Ба більше, лист співака Ройко виставив на аукціон, де його за 400 доларів купила шанувальниця обох – як журналіста, так і співака, сьогодні його ціна сягає 15 тисяч.

"Так і не став сином свого батька"

Навіть дивно, як за такого професійного навантаження у Майкла Ройка вистачало часу на особисте життя, але журналіст був одружений двічі. Його першою дружиною була Керол Дакман, з якою він прожив чверть століття. Керол народила Майку двох синів – Девіда і Роббі, але 1979 року вона померла від крововиливу в мозок. Через шість років після її смерті Ройко знову одружився – його другою дружиною стала Джуді Арндт, у цьому шлюбі народився син Семюел і дочка Кетрін. Журналіст писав не лише на політичні та соціальні теми, а й розповідав читачам про себе. Про одну з таких історій згадував колега Ройка, Джон Калхейн: колонка була присвячена нападу на журналіста двох грабіжників, які забрали в нього гроші. Із властивим йому гумором Майк написав, що впав у депресію через те, що так і не став сином свого батька: той в аналогічній ситуації спочатку вдарив грабіжника по обличчю, а потім ще й переїхав його своєю вантажівкою.

"Може, ви попросите Алі покачати мене на колінах?"

З гумором Ройко, який шалено боявся літати, описав і свій перший політ. 1977 року, повертаючись з інавгурації Джиммі Картера, він усе-таки змушений був сісти в літак, але при цьому був так наляканий, що, за його власними словами, буквально вив від страху. Стюардеса провела його по проходу, і Ройко побачив Мохаммеда Алі, який похитував на колінах дитину. "Ось бачите, – сказала йому бортпровідниця, – навіть діти не бояться літати". "Згоден, – відповів журналіст, – але, може, в такому разі ви попросите Алі погойдати мене на колінах?"

"Розповідав про Чикаго всій Америці"

Майк Ройко помер 29 квітня 1977 року в Чикаго. За тиждень до цього журналіст знепритомнів у своєму будинку в чиказькому передмісті Віннетка і був госпіталізований у Північно-Західну Меморіальну лікарню, де йому зробили операцію на головному мозку, але вона не допомогла – Ройко, як і його перша дружина Керол, помер від розриву аневризми. Його колега-журналіст Стадс Теркель написав про нього в некролозі: "Хочете знати, яким був Чикаго в першій половині ХХ століття, читайте Ройка. Він відчував це – рідне йому – місто як ніхто інший, розповідаючи про нього не тільки його жителям, а й усій Америці".