Блог | КНУКіМ без виборів: хто сьогодні відповідає за університет?
Будьте першими у курсі головного — підпишіться на Новини на OBOZ.UA у Google
У Київському національному університеті культури і мистецтв напередодні нового навчального року розгортається конфлікт, який уже важко назвати лише внутрішньою кадровою суперечкою.
У розпорядженні редакції є звернення працівників КНУКіМ до Міністерства освіти і науки України та Центрального комітету Профспілки працівників освіти і науки України. Їхні автори ставлять питання про законність кадрових рішень нинішнього керівництва, чинність контрактів викладачів і завідувачів кафедр та, зрештою, про те, хто і на яких правових підставах сьогодні управляє державним університетом.
Тимчасове керівництво, яке затягується
Після завершення каденції Михайла Поплавського виконувачем обов'язків керівника КНУКіМ Міністерство освіти і науки призначило Ігоря Комарніцького.
Автори одного зі звернень стверджують, що строк його повноважень завершувався 5 серпня 2026 року, однак попереднє керівництво МОН продовжило перебування Комарніцького на посаді ще на шість місяців.
Саме цей документ і правові підстави його ухвалення потребують окремої оцінки.
Закон України "Про вищу освіту" передбачає виборність керівника закладу вищої освіти та спеціальну процедуру його обрання. Тому головне питання навіть не в тому, скільки місяців конкретна людина може мати приставку "в.о.".
Питання інше: чому після звільнення посади керівника державного університету не відбувається передбачений законом перехід до обрання повноцінного керівника і коли університетська спільнота отримає можливість обрати ректора?
І чому Міністерство освіти і науки, яке є засновником університету, досі публічно не пояснило логіку такого затягування?
Обшуки замість відповідей
Ситуація стає ще складнішою через кримінальні провадження навколо університету.
Правоохоронці проводили обшуки у КНУКіМ та в осіб, пов'язаних із його діяльністю. Слідство перевіряє можливе незаконне отримання бюджетних коштів через завищення кількості студентів та працівників університету.
У публічному просторі фігурує сума близько 760 млн грн бюджетного фінансування за відповідною програмою. Важливо уточнити: це не означає, що 760 млн грн є встановленою сумою викрадених коштів. Розмір можливих збитків та відповідальність конкретних осіб мають встановлювати слідство і суд.
Окремі медіа повідомляли, посилаючись на джерела у правоохоронних органах, і про слідчі дії щодо Ігоря Комарніцького, а також про можливе кримінальне провадження за статтею 149 Кримінального кодексу України – торгівля людьми.
Винуватість будь-якої особи може встановити виключно суд.
Але для університету проблема існує вже сьогодні – незалежно від того, яким буде остаточне рішення правоохоронної та судової системи.
Викладачі та студенти бачать обшуки. Читають повідомлення про кримінальні провадження. Обговорюють їх у коридорах і аудиторіях.
І водночас не отримують зрозумілої відповіді держави на просте питання: чи може людина, навколо діяльності якої виникли настільки серйозні питання, продовжувати в статусі тимчасового керівника ухвалювати стратегічні кадрові рішення в національному університеті?
Університет між повітряними тривогами та обшуками
Є ще одна сторона цієї історії, про яку майже не говорять.
КНУКіМ — це не кабінети його керівників. Це тисячі студентів, викладачів і співробітників, які щодня приходять сюди навчатися і працювати.
Вони роблять це у Києві, який живе під повітряними тривогами та російськими обстрілами. Молоді люди й без того навчаються в умовах війни, яких не мало переживати жодне нормальне студентське покоління.
І на цьому тлі вони бачать у своєму університеті правоохоронців, обшуки, читають повідомлення про кримінальні провадження, а паралельно спостерігають, як напередодні нового навчального року роботу втрачають викладачі та керівники кафедр.
Якою має бути реакція двадцятирічного студента на все це?
І про який нормальний освітній процес можна говорити, якщо університетська спільнота не розуміє, що відбувається з її закладом і хто завтра ним керуватиме?
Сам факт проведення слідчих дій, звичайно, не означає винуватості людини. Так само правоохоронні органи не повинні розголошувати відомості досудового розслідування, які охороняються законом.
Але масштаб ситуації породжує питання вже не тільки до Міністерства освіти і науки.
Є питання до органів, які здійснюють досудове розслідування, та до прокуратури, яка здійснює процесуальне керівництво у відповідних кримінальних провадженнях.
Якщо розслідуються можливі зловживання з бюджетними коштами університету, чи встановлено коло причетних осіб?
Який процесуальний статус посадовців, щодо яких проводилися слідчі дії?
Чи оцінює слідство ризики для документів та інших можливих доказів у ситуації, коли особи, діяльність яких перевіряється, продовжують мати управлінський доступ до університету?
І головне: чи достатньо зроблено державою для того, щоб кримінальне розслідування не перетворило сам університет на заручника невизначеності?
А тепер – кадрові рішення
Саме на цьому тлі напередодні нового навчального року в КНУКіМ почалися кадрові зміни.
До Центрального комітету Профспілки працівників освіти і науки України звернулися троє завідувачів кафедр – Надія Брояко, Микола Крипчук та Ірина Іващенко.
У підписаному 1 вересня зверненні вони повідомляють про дії щодо їхнього звільнення та припинення повноважень і наголошують: із ними були укладені строкові п'ятирічні трудові договори, термін яких ще не завершився.
Це вже не анонімні розмови в університетських коридорах. Під документом стоять прізвища і підписи трьох науково-педагогічних працівників.
Серед них – заслужені діячі мистецтв України, професори, кандидати мистецтвознавства, відмінники освіти, люди, які багато років очолювали кафедри та працювали зі студентами.
Вони просять профспілку перевірити накази, контракти, рішення Вченої ради та встановити конкретні правові підстави дострокового припинення трудових відносин.
І це принципова частина історії.
Зміна керівника університету сама собою не анулює трудовий контракт викладача. Якщо контракт припиняється достроково, для цього мають існувати передбачені законом і самим контрактом підстави.
За інформацією представників університетської спільноти, кадрові рішення стосуються не лише завідувачів кафедр. Роботу втрачають й інші викладачі, серед яких заслужені артисти, заслужені діячі мистецтв та педагоги, які багато років працювали в університеті.
Якщо йдеться про реорганізацію — університет має пояснити її мету, критерії та процедуру.
Якщо ж кадрові рішення вибірково стосуються людей, які мають власну позицію або потенційно можуть впливати на майбутні вибори керівника університету, виникає зовсім інше питання.
Чи не перетворюється кадрова політика на інструмент формування майбутнього виборчого поля?
Саме таку версію просять перевірити автори звернення до профспілки. Вони говорять про можливе витіснення працівників, які мають власну професійну позицію, користуються авторитетом серед колег та здатні незалежно висловлюватися щодо управління університетом.
Називати це доведеними репресіями до проведення незалежної перевірки було б передчасно.
Але перевірити, чи не мають кадрові рішення ознак тиску або усунення потенційно нелояльних працівників, держава зобов'язана.
Особливо коли ці рішення ухвалює тимчасовий керівник, питання проведення виборів залишається відкритим, навколо університету тривають кримінальні розслідування, а працівники заявляють про дострокове припинення чинних контрактів.
Люди, які вже один раз втратили дім
Особливо болісно університетська спільнота сприймає історію професора Миколи Крипчука.
Він – кандидат мистецтвознавства, професор, режисер, багаторічний завідувач кафедри режисури естради і шоу, член Науково-методичної ради МОН та внутрішньо переміщена особа з Луганська.
Війна вже одного разу змусила його залишити свій дім.
Він продовжив працювати в українській освіті, навчати студентів, став майстром курсу. Тепер його студенти входять у випускний рік, а сам викладач опинився в центрі кадрового конфлікту.
Що має відбутися зі студентами, якщо майстра випускного курсу прибирають безпосередньо перед початком навчального року?
Хто відповідає за безперервність їхньої освіти та підготовку творчих і кваліфікаційних робіт?
І тут юридичних формулювань уже недостатньо.
Держава просить людей, які втратили домівки через російську агресію, залишатися в Україні, працювати, навчати наступне покоління, відновлювати країну.
А потім людина може прийти на роботу перед початком навчального року і дізнатися, що її багаторічна робота закінчується.
Якщо для цього існують законні підстави – їх треба назвати.
Якщо їх немає – це вже не просто кадрова політика.
Це проблема держави.
Це вже питання не до одного Комарніцького
Університет може і повинен змінюватися. Керівництво має право проводити реорганізацію, оцінювати ефективність структур, змінювати управлінські підходи та вимагати результату від працівників.
Але існує межа між управлінським рішенням і свавіллям.
Ця межа називається процедурою.
Саме тому ситуація в КНУКіМ сьогодні – вже не лише питання до Ігоря Комарніцького.
Це питання до держави.
До Міністерства освіти і науки – коли і за якою процедурою університет отримає повноцінно обраного керівника? На якій правовій підставі продовжено повноваження нинішнього в.о.? Чи перевіряє МОН кадрові рішення щодо працівників із чинними контрактами? Чи оцінено наслідки цих рішень для студентів?
До правоохоронних органів – на якому етапі перебувають розслідування щодо можливих зловживань у КНУКіМ? Чи встановлено коло осіб, діяльність яких перевіряється? Чи забезпечене збереження документів та інших доказів?
До прокуратури – чи забезпечується належне процесуальне керівництво розслідуваннями і чи отримують правову оцінку всі встановлені слідством обставини?
До профспілки – чи захищені сьогодні трудові права викладачів, які заявляють про дострокове припинення чинних контрактів?
І нарешті, є питання до самого керівництва КНУКіМ.
За якими критеріями сьогодні звільняють людей?
Чому кадрові рішення ухвалюються саме зараз?
Якими документами вони обґрунтовані?
І чи готове керівництво університету оприлюднити ці підстави перед колективом, студентами та суспільством?
Хто захищає університет?
У цій історії дуже легко загубитися у прізвищах, наказах, кримінальних провадженнях, контрактах і взаємних звинуваченнях.
Але є п'ять тисяч студентів.
Є викладачі.
Є люди, які десятиліттями створювали кафедри і наукові школи.
Є митці та професори.
Є внутрішньо переміщені особи, які вже втратили свої домівки через російську агресію.
І всі вони сьогодні опинилися всередині інституції, майбутнє якої стає дедалі менш зрозумілим.
Київ обстрілюють російські ракети і дрони. Студенти спускаються в укриття, повертаються в аудиторії і намагаються продовжувати навчання.
Від державного університету вони мають право очікувати хоча б одного – стабільності правил усередині нього.
Не інформаційного вакууму.
Не нескінченного тимчасового управління.
Не кадрових рішень, правові підстави яких доводиться з'ясовувати через звернення до профспілки.
Не ситуації, коли обшуки правоохоронців і повідомлення про кримінальні провадження стають частиною повсякденного університетського життя.
Тому головне питання цієї історії вже навіть не в тому, хто залишиться у своєму кабінеті, а хто його втратить.
Хто сьогодні захищає сам університет?
Не його керівництво.
Не посади.
Не кабінети.
А студентів, викладачів і право університетської спільноти жити за зрозумілими правилами.
Бо університет, який одночасно живе між повітряними тривогами, обшуками, кримінальними провадженнями, кадровими конфліктами та невизначеністю щодо власного керівництва, – це вже не внутрішня проблема КНУКіМ.
Це проблема держави.
