Кадр, який відчувається: фотограф Іван Чеботар про чесну зйомку

Усе почалося з фотоапарата сестри. Їй подарували дзеркалку на день народження, але вона так і не скористалася нею – і Іван потроху почав її позичати. Каже, що затягнуло з першого разу й безповоротно. Налаштування, перші кадри, неможливість зупинитися. До цього була художня школа, живопис, цілком конкретні плани на життя. За кілька тижнів усе це відійшло в минуле.

Зараз він живе в Піттсбурзі, працює з комерційними клієнтами, бере участь у міжнародних конкурсах. За останні два роки – міжнародні нагороди та запрошення до складу журі. Кар’єра рухається вперед. Але говорити з ним цікавіше не про кар’єру, а про те, як він узагалі мислить фотографією.

Іван не ділить знімок на історію, емоцію й естетику – каже, що це штучний поділ, бо в хорошому кадрі все існує одночасно. Його власний орієнтир простіший і точніший: кадр має відчуватися. Не виглядати – саме відчуватися.

Технічно він працює акуратно, майже педантично – у студії прораховує кожну деталь світлової схеми, розстановку, напрям, баланс. Але зізнається, що настрій кадру для нього важливіший за технічну бездоганність. І навіть там залишає простір – для випадковості, для настрою, який неможливо передбачити. На натурі підлаштовується під умови, але завжди намагається їх контролювати й підсилювати – не чекає на вдале світло, а шукає його.

Своє походження він називає внутрішнім фундаментом. Україна – це щирість, гідність, уміння бачити людину глибше, ніж її зовнішній шар. У кадрах це відчувається: він прибирає все зайве, працює з тінями та стриманим кольором, залишає тільки людину й атмосферу.

Стиль він свідомо не фіксує. Дивиться чужі виставки, переглядає підходи, дозволяє собі змінюватися. Багато фотографів, знайшовши формулу, роками працюють за нею – Іван від цього навмисно відходить. Каже, що процес пошуку і є його справжньою авторською мовою.

Про конкурси говорить без зайвого пафосу, хоча список за останні два роки доволі вагомий. У 2024-му – нагорода Breath of Time та запрошення увійти до складу експертного журі. У 2025-му - одразу кілька: нагорода й участь у журі конкурсу Time Vector, групова виставка Streets, сертифікат програми 60 Second Photographer. Різні формати, різні завдання – портрет, вулиця, коротке відео.

Робота в журі – окремий досвід, який він цінує, мабуть, більше за власні нагороди. Коли сам подаєш роботи, вчишся бачити різноманіття підходів. Коли оцінюєш чужі – починаєш розуміти механіку сильного знімка зсередини. За його словами, це повністю змінює оптику: перестаєш реагувати на перший ефект, починаєш шукати, чи є за кадром щось справжнє. Чи є там автор – чи просто добре виставлене світло. З часом це впливає й на те, що знімаєш сам. Іван каже, що став жорсткішим до власних робіт. Менше терпить красиве, але порожнє. Більше довіряє кадрам, де щось відбувається всередині, а не зовні.

Звідси, мабуть, і його інтерес до тихих кадрів. Теплих, негучних, де людина просто існує – без ролі й зусилля. Легка смуток, спокій, момент інтимності – те, що він називає "ламповим". "Коли не потрібно кричати через кадр, щоб щось сказати", – формулює він.

Фотографів, які знімають чесно, не так багато. Не тому що це складно технічно – просто чесність вимагає зупинитися й подивитися. По-справжньому подивитися. В Івана це виходить.