Відео дня
Голову собі денацифікуй! Чому закиди Росії щодо нацистів в Україні – абсурд та чи не час Путіну зазирнути у дзеркало?
Одна з (багатьох) головних проблем із російським диктатором Володимиром Путіним – його нездатність визнати той простий факт, що він живе в ілюзорному світі, який сам собі вигадав, сам на нього образився і сам же тепер намагається його перемогти. Звідси, зокрема, випливають геть абсурдні звинувачення щодо України. Одне з них, яке російська пропаганда ні-ні та й згадає, – прихід до влади нацистів і, відповідно, потреба денацифікації України задля подальшого миру.
І нічого, що ніхто в світі українських нацистів в очі не бачив. Тим більше серед представників влади. Путіну з Москви видніше.
OBOZ.UA розповідає про те, що взагалі таке ця денацифікація, чому вона з’явилася в українсько-російському дискурсі, і риторично запитує, а чи не варто самим росіянам перевірити своє рильце у дзеркалі.
Денацифікуй це
Термін "денацифікація", як можна здогадатися, тісно пов'язаний із Другою світовою війною та потребою повернути післявоєнну Німеччину до реальності. Звісно, не кожен німець був нацистом – але так чи інакше під вплив гітлерівського націонал-соціалізму потрапило багато людей і, безумовно, з цим щось потрібно було робити.
Британський історик Фредерік Тейлор у своїй книзі "Вигнання Гітлера: окупація та денацифікація Німеччини" писав, що формально членами Націонал-соціалістичної робітничої партії (НСДАП) Німеччини, яку Адольф Гітлер очолював з 1921 року до самогубства у 1945 році, були 8 мільйонів німців з понад 79 мільйонів (перепис за 1939 рік). Але ідеологію нацизму сповідувала не лише НСДАП. До Німецького робітничого фронту входили ще близько 25 млн німців, "Націонал-соціалістична народна благодійність" – ще 17 млн і т. д.
Тож на завершення війни союзники опинилися в ситуації, коли значна частина поствоєнної Німеччини потребувала банального промивання мізків, аби позбутися всього того бруду, який туди влили Адольф Гітлер і його посіпаки.
Для цього країни антигітлерівської коаліції у серпні 1945 року на Потсдамській конференції затвердили програму денацифікації, яка повинна була усунути від влади (у тій чи іншій формі) усіх причетних до нацистського режиму, а паралельно – провести демократизацію суспільства та державних інститутів.
І, якщо бути відвертим, свою "денацифікацію", якої так прагне диктатор у Москві, Україна вже пройшла. От тільки називалася вона дещо інакше і була направлена не проти нацистів. Пригадуєте декомунізацію? Це саме вона!
Демократизація владних інститутів і суспільства? Зроблено!
Усунення від влади політиків, які намагалися розвалити країну зсередини і штовхнути її у вир громадянської війни. Зроблено (на жаль, не остаточно, але прогрес є прогрес)!
Геть від Москви – сучасного символу нацизму – зроблено!
Та й взагалі, перш ніж Путіну чи аби кому іншому говорити про денацифікацію України, варто відповісти на одне просте питання:
А де нацифікація?
Можливо, українці так загралися в демократію, що просто не помітили, як у країну прийшов нацизм? Спробуймо розібратися, з чого все пішло.
Умовною початковою точкою був третій президент України Віктор Ющенко, який пішов проти нав’язаної радянсько-російською пропагандою думки про те, що Степан Бандера, Роман Шухевич, діячі ОУН та воїни УПА – "бандітскоє отрєбьє". Виявилося, якщо суспільству дати нормальну інформацію та пояснення про минуле, то всі страшилки про "пасобніков нацистов" перетворюються на причини для жартів.
Звісно, залишалися різноманітні проросійські маргінали (і не лише вони), які продовжували підтакувати фразам із Москви про реабілітацію нацизму в Україні і т.д. Але, крім смолоскипної ходи на день народження Бандери, від якої горіло не стільки в містах України, скільки д*пи у Кремлі, жодної "бандерівської" революції в Україні не відбулося. А смолоскипна хода стала просто символом пошани до людини, яка боролася за Україну.
Згодом і про Бандеру почали говорити менше, оскільки пропаганда Кремля таки спрацювала на частину суспільства, привівши до влади заборонену зараз в Україні Партію регіонів і майбутнього президента-втікача Віктора Януковича. Саме вони стали чи не першими в Україні владними носіями російської пропаганди та криків про утиски російськомовного населення. А також не забуваймо про славнозвісне "Донбас кормит всю Украину" (згодом з’ясувалося, що Донбас дотаційно висмоктує всі соки з держбюджету, але то вже інша розмова).
Янукович і компанія так розгулялися з часу повного "захоплення" влади (ПР контролювала президента, Кабмін і, з горем навпіл, Верховну Раду. – Ред.), що вирішили загальмувати євроінтеграційний рух України і влаштували розворот на 180 градусів – вперед до Москви.
Проблема була лиш у тому, що українці, які дали бій Януковичу в 2004 році під час Помаранчевої революції, вже зрозуміли, що єднання в правильний час здатне творити дива. Янукович(і) ж зі своїми кураторами з Кремля вирішили вдруге стати на ті самі граблі, сподіваючись, що контроль над правоохоронною системою, а також силовий сценарій, до якого 2004 року не вдався Леонід Кучма, змінять усе.
Можливо, все б так і сталося, якби на застосування сили правоохоронцями не знайшлася гідна відповідь – молоді люди з громадського (а згодом і військово-політичного) руху "Правий сектор", які були готові захищати своє майбутнє навіть ціною власної крові.
Саме вони стали новою жертвою істерики Кремля про "оголтєлих националістов" і майбутньою страшилкою, якою лякали схід України і Крим.
Але "Правий сектор", чи ті ж ВО "Свобода" та інші сили націоналістичного штибу так і не перетворилися в Україні на рушійні політичні сили, хоч і стали своєрідним голосом (а іноді – кулаком) народу.
До того ж не варто потрапляти у мовну пастку, в якій безвилазно сидить Путін і його кодло: хоча націоналізм і нацизм – слова, дуже схожі за звучанням, вони мають зовсім інше смислове навантаження. Український націоналізм бореться за українську державу та захист її національної ідентичності, а не прагне поставити себе над іншими націями і винищити їх.
Що ж до "утисків" російськомовних ... А чи не дивно, що українці в Україні на 20-й рік незалежності все ще змушені були виборювати право читати книги чи дивитися кіно українською? Питання риторичне…
Але хочеться поставити риторичне питання і "старшим браттям" (Адольф з пекла передає вітання адептам вищості однієї нації над іншою): а ви давно в дзеркало дивилися?
На зеркало неча пенять, коли рожа крива (с) Гоголь
Поки в Кремлі кричали про "вовка" в Україні, на вулицях Москви підіймали голови ті, хто почав вголос кричати "Россия для русских", обурюватися через вулицю Кадирова в Москві, наплив в столицю РФ "нєрусскіх" і інші страждання ісконно "русской души".
Звісно, Путін ніколи прямо не асоціював себе із цим рухом (принаймні публічно), а от його добрий друг Дмитро Рогозін (майбутній глава "Роскосмосу", а в 2025 році – "сенатор" від тимчасово окупованої частини української Запорізької області) навіть публічно кидав "зігу" ще до того, як Ілон Маск перетворив це на божевільний тренд. Цікаво, що відео з його публічним обуренням легко знайти в мережі, але воно обривається саме перед тим, як Рогозін робить цілком очевидний жест "від серця до сонця", викрикуючи "Слава Росії". Але інтернет прекрасний тим, що пам'ятає все. Пані та панове, Рогозін:
І, що цікаво, "Слава Росії", на відміну від "Слава Україні", в РФ чомусь не вважається нацистським вітанням. Але чи варто шукати логіку там, де здоровий глузд замінили пропагандою?
Той же Рогозін зі своєю партією "Родіна" в 2005 році йшов на вибори з обіцянкою "очистити Москву від сміття", маючи на увазі представників інших націй, яких дружелюбні росіяни називають як не чорнож*пими, то х*чами. Інтернет все пам’ятає – дивіться самі:
Тож поки Путін вертів конституцією РФ як хотів, а зрештою просто "обнулив" її, бо ж заважала стати російським фюрером, з його ж подачі в РФ квітнув так званий рашизм – російський націоналізм, який підозріло схожий на німецький нацизм, що ставить росіян над іншими націями.
Український політолог Антон Шеховцов, який писав наукові роботи про зв’язок ультраправих із Росією, свого часу відзначав, що саме після Революції троянд в Грузії та Помаранчевої революції в Україні Кремль вдався до стратегії "контрольованого націоналізму".
"Контрольований націоналізм – це використання націоналістів у певних (політичних) іграх. У деяких випадках (влада) підтримувала націоналістів, щоб зберегти режим, щоб боротися із загрозою кольорової революції. Вони думали, що якщо підтримають ці ультранаціоналістичні рухи, то зменшать можливість того, що націоналісти стануть силою, яка дестабілізує режим", – пояснив він.
Зрештою, щоправда, Кремль не просто зробив російський націоналізм контрольованим, а поглинув його. Тих, хто пішов проти Москви на тлі вторгнення в Україну в 2014 році та анексії Криму, просто прибрали, а інші – стали частиною пропаганди "руского міра", про який заговорили "з кожної праски".
Саме тут уже пішли відверті заяви про вищість росіян не лише на пострадянському просторі, а в глобальному сенсі. Адже нація, влада якої не здатна забезпечити мінімальні потреби для виживання своїх людей у селах чи трохи поодаль від столиці, раптом вирішила, що вона не просто має якесь значення в історичному контексті, а ледь не обрана Богом…
У голови росіянам почали дедалі активніше (до купи із тезою про "націю, що перемогла нацизм") заливати помиї про націю здорового глузду, націю суспільної моралі і т.д. І це все в країні, де лише за офіційними даними щороку близько 1200 жінок гинуть від рук свого партнера чи родича.
Таке собі "раша убер аллєс" …
Повномасштабне вторгнення РФ в Україну в 2022 році ще більше підняло градус рашизму-націоналізму на території РФ. Поки диктатор Путін у своєму нічному зверненні говорив про демілітаризацію, денацифікацію і ще інші різноманітні фікції, росіян кинули в Україну не просто для того, аби скинути владу чи захистити міфічних російськомовних, а покарати зрадників "русского міра": убити, покалічити, винищити. Чоловіків, жінок, дітей – усіх без розбору. Буча, Маріуполь, Херсон і десятки інших українських міст бачили на власні очі, з чим прийшли на чужу землю окупанти-"визволителі"…
Скажи мені, хто твій друг
Цікаво, що звинувачення українців у нацизмі жодним чином не суперечить тісній дружбі Кремля із праворадикалами в Європі. За даними Інституту політичного капіталу, станом на 2015 рік 15 європейських ультраправих партій відкрито висловлювали свої симпатії до росіян.
Ба більше, Кремль щедро фінансував своїх правих європейських друзів, використовуючи різноманітні схеми. Серед таких була й Марін Ле Пен та її партія "Національний фронт". Доведено, що Ле Пен отримала багатомільйонний кредит від маловідомого російського банку, який зрештою збанкрутував. Тож не дивно, що її риторика була такою солодкою щодо Путіна.
Але, звісно, вона була не одна: згадайте угорську партію "Йоббік", грецьку "Золотий світанок", болгарську "Атака", італійську "Форца Італія" та багатьох, багатьох інших.
Аналітики писали, що дружба із правими потрібна Путіну не лише для розхитування європейської спільноти і лобіювання інтересів Москви у ЄС, але й для легітимізації Росії як геополітичного гравця. Симптоматично, що всі ці праві друзі Кремля були спостерігачами на так званому референдумі у Криму.
А втім, нацистами в очах росіян все ще чомусь залишаються українці.
При цьому Кремль і його пропагандисти згодом відверто починають ліпити з України карикатурне чудовисько. Американський історик Тімоті Снайдер влучно відзначив тенденцію:
"Якщо ви не любите гомосексуальних людей, вони скажуть вам, що всі українці геї. Якщо ви не любите нацистів, вони скажуть вам, що всі українці нацисти. Якщо ж вам подобаються нацисти, вони скажуть вам, що всі українці – євреї".
У колонці для The Washington Post від 23 березня 2022 році Снайдер також відзначав, що денацифікація для Путіна – лише привід для геноциду.
"Денацифікація" для Путіна означає лише ліцензію на вбивство чи депортацію. Оскільки термін "нацист" не стосується нікого конкретно, він є виправданням для нескінченної війни та зачисток. Допоки українці чинитимуть опір, доти будуть "нацисти", яких треба карати", – писав історик.
Снайдер зауважував, що Путін фатально помиляється щодо права України на існування як суверенної держави і національної ідентичності українського народу, але він не здатен визнати свою помилку і "прагне підлаштувати світ під свої фантазії".
Три роки по тому це все ще залишається правдою, оскільки Путін продовжує перебувати у полоні власних марень, знову і знову говорячи про потребу денацифікації та нездатність України бути самостійною державою.
Його мозок зациклився на цій брехливій правді і він все ще хоче заразити нею інших. І схоже, що єдиний спосіб покласти край цьому божевіллю – нагадати Путіну про долю Гітлера у квітні 1945 року.
Лише перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та у Viber. Не ведіться на фейки!