Джорджо Щербаненко: родоначальник італійського кримінального детектива з українським корінням

Джорджо Щербаненка називають "одним із найвидатніших письменників ХХ століття" та "італійським Сіменоном". Його книжки були шалено популярні в Італії і в той час, коли він жив і творив, і в наші дні – творчий доробок письменника становить понад 60 романів, кілька тисяч оповідань, а також кіносценарії, статті, репортажі, рецензії.

Відео дня

1966 року Щербаненка було удостоєно престижної літературної премії SIMENON, а 1993 року вже на його честь було засновано премію імені Джорджо Щербаненка, яку щорічно вручають авторам детективних творів, написаних італійською мовою. На жаль, на батьківщині письменника – в Україні – його ім'я відоме тільки вузькому колу читачів, що не дивно, якщо врахувати зізнання його доньки Чечилії, яка сказала: "Україна назавжди втраена для батька внаслідок Жовтневої революції".

З України – до Італії

Джорджо – Володимир Валерійович – Щербаненко народився 28 липня 1911 року в Києві. Його мати, Леда Джуліві, за походженням була італійкою, батько, Валер'ян Щербаненко, – з українсько-польської заможної поміщицької сім'ї, що володіла маєтками в Київській і Харківській губерніях. Батьки майбутнього письменника познайомилися 1907 року в Римі, але вже за рік вони переїхали до Києва, де і з'явився на світ їхній син Володимир. Хлопчику виповнилося три роки, коли мати вирішила з'їздити з ним до Італії, щоб провідати родичів – ніхто навіть не припускав, чим у результаті закінчиться така, здавалося б, невинна подорож. Почалася Перша світова війна, потім Жовтнева революція і Громадянська війна. І якщо спочатку батькам ще вдавалося хоч і вкрай рідко, але спілкуватися телефоном, то до 1919-го року зв'язок між ними перервався. Промучившись від невідомості кілька місяців, Леда вирішила їхати до Києва – шукати чоловіка. На жаль, їй це не вдалося – в Україні вона дізналася, що викладача Київського університету Валер'яна Щербаненка розстріляли разом з його студентами, які брали участь в обороні Києва. Вихід у Леди та її сина був один – повернутися назад в Італію, але це виявилося не так просто: кілька місяців вони провели в Одесі, намагаючись отримати дозвіл на в'їзд, у якому їм відмовляли: на думку чиновників, одружившись і переїхавши у зв'язку з цим на територію російської імперії, Леда втратила своє італійське громадянство. Коли їм нарешті вдалося сісти на теплохід, що відпливав до Італії, вони стали свідками страшної трагедії: просто в них на очах підірвався на міні теплохід, який відплив трохи раніше, – ця картина стояла перед очима в Щербаненка все його життя.

Із вантажників і фрезерувальників – у журналісти

Повернувшись до Італії, сім'я спочатку оселилася в Римі, потім переїхала в "ділову столицю" країни, Мілан, який Щербаненко згодом зробить місцем дії своїх романів. Сам він перетворився з Володимира на Джорджо, хоча свої особисті документи, насамперед листи, він до кінця життя підписував ім'ям, яке дали йому батьки – Володя. У Мілані супутником життя сім'ї стали крайні злидні: Леда так і не змогла знайти собі бодай якусь роботу, а коли вона померла, Джорджо змушений був заробляти на життя важкою працею – був санітаром у лікарні, фрезерувальником на заводі, офіціантом, рекламним агентом, комірником, вантажником. Але саме знання життя міланських низів згодом дозволило Щербаненку стати славнозвісним письменником – читачі довіряли автору, який не вигадував світ, у якому розгорталася дія його творів, а описував з натури те, що бачить, з найдрібнішими деталями. Освіту, до якої тягнувся молодий чоловік, йому доводилося здобувати самотужки – здебільшого в бібліотеках, які він відвідував у вільний від роботи час. Шлях до літературної творчості Щербаненко розпочав із журналістики, і дуже швидко його статті, присвячені філософії та мистецтву, привернули увагу професійної спільноти. Джорджо почав активно співпрацювати з журналами, що виходили у видавництві Rizzoli, а паралельно працювати над творами в жанрі "любовного роману". Він підписував їх італійським ім'ям та українським прізвищем – згадування двох країн символізували місця на планеті, які сформували його і як людину, і як письменника.

"Скарбничка" характерів і ситуацій

1935 року Щербаненко нарешті отримав італійське громадянство і вступив до університету на відділення психології та неврології, але отримати диплом не встиг – почалася Друга світова війна. Перейшовши кордон, письменник опинився в таборі для біженців у Швейцарії, де провів понад рік, поповнивши свою "скарбничку" людських характерів і трагічних життєвих обставин, які він почав "колекціонувати" ще під час життя в Мілані та спілкування з його мешканцями. Додати необхідних даних і вражень він зміг і під час роботи в газеті, в якій Щербаненко після війни вів колонку для жінок: Читачки розповідали йому історії, які так і просилися на сторінки книжок. Романи, повісті та оповідання, які у великій кількості писав на той час, виходили під псевдонімами – його роботодавці були проти співпраці з іншими ЗМІ.

Дука Ламберті – детектив нового типу

Різкий злет популярності Джорджо Щербаненка пов'язаний із появою головного героя його кримінальної прози – інтелектуального детектива Дуки Ламберті – та пов'язаними з ним творами в стилі "нуар", що з'явилися в другій половині 60-х років ХХ століття. Їхню популярність літературознавці та критики пояснюють кількома факторами, головний з яких – точне відображення часу, в якому жив як сам автор, так і його читачі. Повоєнна доба в Італії характеризувалася потужним економічним зростанням та урбанізацією, але життя простих італійців від того легшим та кращим не ставало – навпаки: що вищими ставали домівки, то меншими та незахищенішими, насамперед, перед криміналом, почувалися люди. Але не тільки вони ставали героями книжок Щербаненка, він часто виводив на перший план тих, хто, як правило, залишається в тіні – гангстерів і злочинців усіх мастей. Теми, які він порушував – організована злочинність, евтаназія, проституція, алкоголізм, – теж були нетрадиційними для італійської літератури. Щербаненка не можна назвати майстром великовагових словесних конструкцій, він писав простою і доступною мовою, а його герої розмовляли скупо і нехитро, але шанувальники його творів вважали це не недоліком, а перевагою – вони були зрозумілішими читачам будь-яких соціальних груп. При цьому його книги не справляли враження легкого і необтяжливого чтива, на якому не обов'язково зосереджуватися, навпаки, вони були сповнені співчуття до героїв і болю за їхню нещасливу долю – не дивно, якщо врахувати, що сам письменник, за словами критиків, будучи людиною емпатичною, сприймав навколишню дійсність "оголеними нервами".

Родоначальник стилю "нуар" дуже любив життя

Утім, за спогадами тих, хто добре знав Щербаненка – і насамперед його доньки Чечилії, – письменник, який творив у такому безрадісному жанрі, дуже любив життя. Він був одружений чотири рази, що не дивно, якщо врахувати його популярність саме серед жіночої аудиторії, та й як чоловік він був чарівний. Перша дружина Щербаненка – донька міланського торговця Тереза Бандіні, яку сам Джорджо називав Любою, народила письменникові двох дітей – доньку Олену і сина Альберто, але шлюб розпався, проіснувавши всього кілька років. Сама "Люба" за допомогу євреям під час Голокосту отримала почесне звання "Праведника світу" – протягом півтора року вона переховувала в себе в домі чоловіка з дружиною, яких розшукувало СС. Друга дружина народила письменникові двох доньок, включно з Чечилією, яка написала безцінні спогади про свого батька. Остання – четверта – дружина Щербаненка, Нунція Моннані, залишалася поруч із ним до самої його смерті від раку печінки 27 жовтня 1969 року. Похований "італійський Сіменон" з українським корінням на цвинтарі Maggiore в Мілані.