Блог | До 170-річчя Кримської війни – ідеологічний базис
16 жовтня виповнилося 170 років із початку Кримської війни, а 30 листопада – ювілей Синопської перемоги.
Я не раз писав про ту війну (паралелей з нинішньою достатньо) і про цю битву. Але писав з військово-технічної точки зору, крім якої є не менш важлива ідеологічна. Пір'я піїтів та інших володарів дум – Чаадаєва, Надєждіна, Вяземського, Тютчева – зіграли свою роль наближенні війни, чи формуючи, чи відбиваючи громадську свідомість.
16 жовтня 1853 року, після відмови Миколи I вивести війська з окупованих Валахії та Молдови, Туреччина оголосила війну Росії. 20 жовтня цар підписав маніфест з оголошенням війни Туреччини, а 27 березня 1854 року на стороні Туреччини виступили Велика Британія та Франція. Так розпочалася Кримська чи Східна, як її називають на заході, війна.
У Росії її чекали з нетерпінням! У тому році вся країна від царя до останнього селянина бажала перемог та подолань. Імператорський маніфест про війну з Туреччиною викликав великий патріотичний підйом, особливо в корінних губерніях, щедрі пожертвування грошима, продовольством та людьми. На святе діло здавали рекрутів. Країна-то була рабовласницька. Ті, втім, не особливо сумували: краще вже світ подивитися, показати себе, а якщо війна і смерть зі славою, то все лучче, ніж безвихідна праця на поміщика. Радісній події присвячувалися вірші та проза, на театрі ставили патріотичні піеси, народ "ликовал и веселился".
Не дивно. Війна, як відомо, є продовженням політики іншими способами, політика є виразом певної ідеології, а та має відображати якусь ідею, часом навіть національну. Що ж являла собою головна ідея Росії? Відповідь давно відома: велич Росії! Але велич до певної міри буквальна, пов'язана з розмірами території, тому потребує безперервної експансії, а отже, воєн. Призвідником Кримської війни був, безумовно, Микола I, тому слід звернути увагу на панівну при ньому ідеологію, настрої суспільства та володарів його дум.
Академік Є.В. Тарле пише в праці "Кримська війна": "Російська імперія, згідно з поглядами Миколи, створювалася завоюваннями і триматиметься, доки зможе охороняти старі завоювання і робити нові, і фізична сила одна тільки підпорядковує необмеженій владі російського царя весь строкатий конгломерат його підданих". Далі академік наводить приклад повчання спадкоємця.
— Чим тримається Росія? — спитав пан сина. Той відповів, що самодержавством та законами.
— Законами, — сказав государ, — ні, самодержавством – і ось чим, ось чим, ось чим! — і при кожному повторенні цих слів махав стиснутим кулаком. Так розумів він управління підвладними йому народами.
Отже, кулак. Він виявився основою величі. Яка у першій половині XIX століття сумніву не підлягала, хоч і викликала роздратування сусідів. За всіма параметрами – розміри, чисельність населення та армії, побоювання сусідів та владна поведінка "білого царя" – держава справді була великою. Після перемоги над Наполеоном вона стала ключовим гравцем на європейській арені, підтримувала трони, що вагалися, і гасила заколоти, душила революції і тримала порядок, охороняла стабільність старого світу і керувала weltpolitik. Досить усім надоївши, врешті-решт.
Чаадаєв
Росія впивалася своєю месіанською роллю, особливим призначенням вести народи світу до світла, і – ми переходимо до володарів дум – навіть уїдливий скептик Чаадаєв пророкував: "Росія покликана до неосяжної розумової справи: її завдання дати свого часу вирішення всіх питань, що порушують спори".
Це йому Пушкін присвятив відомі рядки:
Товарищ, верь: взойдёт она,
Звезда пленительного счастья,
Россия вспрянет ото сна,
И на обломках самовластья
Напишут наши имена!
І додавав: "Він у Римі був би Брут, в Афінах Періклес, а тут він офіцер гусарський". На жаль, Чаадаєва за публікацію "Філософічних листів" "высочайше" оголосили божевільним і викреслили із суспільства. Та не тільки цар обурювався, загальний тон відгуків на "Листи" виявився різко негативним: "Все з'єдналося в одному загальному крику прокляття і зневаги до людини, яка зухвало образила Росію". "Лист Чаадаєва не що інше, як заперечення тієї Росії, яку з першотвору списав Карамзін". "Тут бій рукопашний за свою кров, за прах батьків, за все своє і за всіх своїх… Це верх безумства… За це садять у жовтий дім" — писав князь В'яземський, і государ, як бачимо, так і вчинив!
"Чаадаєв вилив на свою батьківщину таку жахливу ненависть, яка могла бути навіяна йому тільки пекельними силами" (Татіщев). "Обожнювану матір облаяли, ударили по щоці" (мемуарист Ф.Ф. Вігель). Студенти Московського університету висловлювали піклувальнику гр. Строганову бажання "зі зброєю в руках заступитися за ображену Росію". Навіть Пушкін відгукнувся негативно: "Клянуся вам честю, не хотів би мати іншу вітчизну, ні іншу історію, ніж, які дав нам Бог".
Хоча в наявності непорозуміння – Чаадаєв аж ніяк не вважав миколаївську систему на заваді перетворення Росії на центр європейської цивілізації! Навпаки: "Ми покликані... навчити Європу нескінченній безлічі речей, яких їй не зрозуміти без цього. Не смійтеся: ви знаєте, що це моє глибоке переконання. Прийде день, коли ми станемо розумовим осередком Європи, як ми вже зараз є її політичним осередком, і наша майбутня могутність, заснована на розумі, перевищить нашу теперішню могутність, яка спирається на матеріальну силу", ― писав він.
Він не сумнівався в тому, що Росія вже переросла Європу, їй стало тісно в рамках цієї скутої смішними нормами та рамками цивілізації, і вона робить наступний крок. Коментуючи лібералізацію Європи, що почалася липневою революцією 1830 року у Франції, яка тут же небезпечно спалахнула польським повстанням, а також віддалення європейців від Росії, все більше неприйняття ними методів "російського жандарма", Чаадаєв… вітає розрив: "Європа, яка прийшла в остовпіння і жах, з гнівом відштовхнула нас; фатальну сторінку нашої історії, написану рукою Петра Великого, розірвано; ми, дякувати Богу, більше не належимо до Європи: отже, з цього дня наша всесвітня місія почалася".
Та, можливо, Чаадаєв вирізнявся надмірною екзальтованістю і надто захопився всесвітньою місією, тому цар мав резони обмежити коло його спілкування? Ні, річ не в місії. Так про призначення Росії думало все суспільство, як вищий світ, так і простолюдини.
Надєждін
Ось і редактор журналу "Телескоп" Микола Надєждін, який опублікував "Лист" Чаадаєва, того ж 1836-го помістив у журналі і свою програмну статтю: "Європеїзм і народність у відношенні до російської словесності". У ній він відстоював право Росії бути самою собою, не надто зазираючи на Європу, а думки Пушкіна висловив нехай і утрировано, але відверто: "Європейцю як хвалитися своїм кволим, крихітним кулачком? Тільки росіянин володіє кулаком справжнім, кулаком comme il faut, ідеалом кулака. І, право, у цьому кулаку немає нічого поганого, нічого низького, нічого варварського, навпаки, дуже багато значення, сили, поезії!"
Істинне право це право сили! Кулак. У якому багато поезії. Перегукуючись із Чаадаєвим, Надєждін вигукує: "Та й що таке Європа – Європа? Хтось раз жартома казав, що він хоче переробити географію і розділити землю не на п'ять, а на шість частин: Європу, Азію, Африку, Америку, Океанію та Росію, цей жарт для мене має багато істини. …наша батьківщина, кажу, має повне право бути особливою, самобутньою, самостійною частиною всесвіту. Чи йому вважати для себе честю бути приєднаним до Європи, до цієї частинки землі, якої не вистачає на іншу з його губерній?"
Тютчев
На початку кар'єри цього майбутнього володаря дум за скандальний роман звільнили від служби та позбавили звання камергера. Після чого він негайно прозрів, виступав зі статтями панславістського напряму, працював над книгою "Росія та Захід", писав про необхідність східноєвропейського союзу на чолі з Росією та про те, що саме протистояння Росії та революційної Європи вирішить долю світу. Вважав, що російське царство має простягатися широко:
От Нила до Невы, от Эльбы до Китая,
От Волги по Евфрат, от Ганга до Дуная...
Вот царство русское... и не прейдёт вовек.
Такі похвальні погляди талановитого літератора привернули увагу, і в 1843 році відбулася його зустріч з А.Х. Бенкендорфом, начальником ІІІ відділення Власної ЙІВ канцелярії. Після цього сам імператор благословив Тютчева на роботу зі створення позитивного вигляду Росії на Заході. Великий інтерес Миколи I викликала анонімно опублікована поетом стаття "Лист до пана доктора Кольба" ("Росія і Німеччина", 1844). Імператор, як повідомив батькам автор, "знайшов у ній усі свої думки…"
Незабаром Тютчев повернувся до Росії, йому повернули звання камергера, а в 1848 році він отримав посаду старшого цензора при міністерстві закордонних справ. Так, той факт, що на цій посаді він не дозволив публікацію "Маніфесту комуністичної партії" російською мовою, робить йому честь. Але незадовго до Кримської війни, 1849 року поет-дипломат-цензор склав вірш, характерний для настроїв епохи:
Вставай же Русь! Уж близок час!
Вставай Христовой службы ради!
Уж не пора ль, перекрестясь,
Ударить в колокол в Царьграде?
В доспехи веры грудь одень,
И с Богом, исполин державный!..
О Русь, велик грядущий день,
Вселенский день и православный!
Як бачимо, "Проливы" здавна не давали спати російській інтелігенції, і Тютчев теж наближав Кримську війну.
Резюме та фінальний мартиролог
Вже незабаром після початку війни, 30 листопада 1853 року, ескадра Нахімова здобула блискучу Синопську вікторію! Як писала англійська преса: "Петербург занурився в екстатичне захоплення! Ілюмінації, бали, фестивалі, застілля йшло одне за одним багато днів, Синопська битва навіть розігрувалась на театрі".
Навіть колишній ліберал князь Петро Вяземський, друг і критик Пушкіна, який сам на той час став правовірним консерватором-охоронцем, жадав на схилі років ратних втіх:
Брошусь в бурю боевую
За алтарь, за Русь Святую
И за белого царя!
Раділи. І ніхто не думав, не припускав, що пожежа Синопу відгукнеться бомбардуванням Севастополя, втратою флоту та сотень тисяч солдатських життів. Проте відплата не забарилася.
Князь Барятинський, прапор-офіцер Корнілова, писав: "Незабаром після мого повернення туди з'явився біля входу на Севастопольський рейд Англійський пароплав-фрегат "Retribution". Це була перше після Синопської битви втлумачення нам з боку союзників, і пароплав, що носив цю повну загроз назву, прийшов ніби вимагати відплати за погром, заподіяний нами Турецькому флоту, який перебував під їхньою опікою".
"Ретріб'юшн" ("Відплата") передав листа командувачів англійської та французької ескадр з вимогою до Чорноморського флоту не виходити більше в море. Зовнішня політика царя повністю провалилася, і Росія залишилася одна проти багатьох ворогів. Тож ця літературна ремінісценція доречна та виправдана паралелями із сучасністю. Бо, повторю, до війн часто наводить ідеологія, а та потребує як мечів воїнів, так і пісен піїтів.
Отже, настрій умів російського суспільства в другій чверті XIX століття можна виразити короткою максимою: Росія über alles, могутній російський кулак є основою міжнародного права, і настав час поставити російський прапор над Цар-городом. Сенатор Н.К. Лебедєв, обер-прокурор сенату в 1848-1850 рр., людина, яка багато бачила і знала, писав у щоденнику: "Приємно російському серцю, коли почуєш, як вшановують государя у Відні та Берліні. Наш великий государ – голова Європи у повному розумінні слова. З 1830 року можна визнати в історії століття Миколи I". Це писалося 1852 року, напередодні катастрофи, якою обернулася довгоочікувана війна.
Як же склалися долі наших героїв, які творили, оспівували і закликали війну? Цар не дожив її фіналу. Військові невдачі підкосили його і директор канцелярії Міністерства двору В.І. Панаєв таким бачив Миколу у ці дні: "Як не намагався е. в. перемогти себе, приховувати внутрішнє свое терзання, воно стало виявлятися похмурістю погляду, блідістю, навіть якимось потемнінням прекрасного обличчя його і худорлявістю всього тіла".
Усамітнившись у похмурій Гатчині, він проводив безсонні ночі в уклінних молитвах, а денні години за підзорною трубою. Куди він вдивлявся? У дими на горизонті, в дими кораблів англійського та французького флотів, які блокують його столицю… У такому стані, додає Панаєв, найменша застуда могла призвести до небезпечної хвороби. Так і сталося. Легкий грип, підхоплений ним під час сильної епідемії в Петербурзі в зиму 1855 року, перетік у запалення легенів, що призвело до смерті. Але пишуть і про запалення мозку, і про самогубство, про отруєння...
Але своїм принципам государ не зрадив. Перед смертю він сказав спадкоємцю: "Здаю тобі мою команду, на жаль, не в тому порядку, як хотів, залишаючи багато клопотів і турбот". Та натура все ж таки взяла своє, і, за словами дружини спадкоємця, "одною з його останніх фраз, звернених до сина, була: "Тримай все – тримай все". Ці слова супроводжувалися енергійним жестом руки, який позначав, що треба тримати міцно". Цар стиснув кулак.
Есе ми починали з Чаадаєва, який відторгає Європу, і зі співака російського кулака Надєждіна. Що ж, настав час до них повернутися, щоб попрощатися. Надєждін (між іншим, він після повернення з заслання пішов працювати до Міністерства внутрішніх справ...) надірвався у працях на благо батьківщини і помер молодим (51 рік) на початку 1856 року, вкрай засмучений невдачами російської зброї. А лише парою місяців пізніше і Чаадаєв пішов у інший світ, побачивши, чим закінчилася "всесвітня місія" Росії. Він уже думав про самогубство, та запалення легень позбавило гріха.
Щасливіше склалася доля гнучкого Тютчева. Незадовго до вторгнення європейців у межі імперії, влітку 1854 року, він прозрів у черговий раз і в листі до дружини в серцях вигукнув про кретини і негідники, що розв'язали війну. Гм, цікаво було б знати, хто в цьому випадку є?
А бач, зовсім недавно, в одному з попередніх листів (від 10 березня) поет, натхненний приготуваннями царя до вступу до турецьких протекторатів і обурений тим, що за турків заступилася вся Європа, патетично-патріотично вигукував: "Господь у своєму правосудді дасть цим молодцям , якого вони заслуговують". Що ж, Господь прислухався.
Та Тютчев не збентежився. Навпаки, у черговому листі (від 18.08.1854) він віддав данину своєї феноменальної проникливості: "О, негідники! Бувають миті, коли я задихаюся від свого ясновидіння, як живцем похований, який раптово приходить до тями. <...> Бо понад п'ятнадцять років я постійно передчував цю страшну катастрофу, – до неї неминуче повинні були привести вся ця дурість і все це недомислення". Гм, але хіба не сам Тютчев закликав до війни: "Чи не час, перехрестившись, Вдарити в дзвін у Цар-городі?"
Ще через рік ясновидець-викривач сміливо переходить на особистості, на самого імператора Миколу I (благо той помре пів роком раніше): "Для того щоб створити таке безвихідне становище, потрібна була жахлива тупість цього злощасного чоловіка, який протягом свого тридцятирічного царювання, перебуваючи постійно в найвигідніших умовах, нічим не скористався і все втратив, примудрившись зав'язати боротьбу за найнеможливіших обставин". (Лист від 17.09.1855).
Але не будемо далі відслідковувати прозріння проникливого поета, зауважимо лише на завершення, що Кримська війна займає особливе місце і в російській історії, і в історіографії. Бо її результати розцінювалися як катастрофа, причому як військова, так і політична і навіть національна. Що ж, багато в чому так воно й було.
Перехід від ролі чи не найсильнішої держави світу, господині Європи та повелительки половини Азії до становища країни приниженої, чи не другорядної, виявився надто різким і несподіваним, а ліквідація наслідків цього краху зажадала рішучих заходів, аж до корінних реформ.
