Чому в СРСР на заправках бензин подавали згори: пояснення

В часи існування СРСР автозаправки могли виглядати зовсім не так, як нині. Зараз це зазвичай накритий навісом простір, в якому розташовані колонки з різними сортами бензину, а в радянський період біля доріг можна було побачити досить незвичні конструкції, які сучасному водієві здалися б дивними.

Найбільше такі АЗС нагадували "літаючі тарілки", а паливні шланги на них звисали згори. В народі заправки такої конструкції прозивали "японками" або "небесними насосами". Це було не лише ефектне дизайнерське рішення – така система мала і практичну користь.

Першою серійною моделлю подібних АЗС стала розробка японської компанії Tatsuno, випущена у 1963 році. Її назвали Non-space dispenser – тобто система подачі, що не займає місця. Така конструкція була особливо зручною для щільної міської забудови, характерної для Японії. Підняте вгору обладнання не заважало руху, а довгий шланг дозволяв заправляти машину незалежно від того, де знаходиться паливний бак.

У Радянському Союзі подібні станції почали з’являтися в середині 1970-х, коли кількість приватних автомобілів помітно збільшилася. Подача пального зверху допомагала економити простір і давала змогу розміщувати заправки навіть на невеликих ділянках.

Одні з перших таких об’єктів з’явилися у 1975 році в Сочі – там побудували три футуристичні станції за проєктом архітектора Ламанова. У 1977 році аналогічну АЗС відкрили в Куйбишеві (нині Самара). Ще дві станції з японським обладнанням працювали в Києві.

Здавалося, що користуватися ними доволі зручно. Водієві не потрібно було точно під’їжджати до колонки чи думати, з якого боку розташований бак. Шланги не лежали на землі, а автомобілі могли вільніше рухатися територією. До того ж кругла конструкція виконувала роль навісу й одночасно добре освітлювала майданчик.

Втім, масового поширення такі "небесні насоси" не отримали. Їх будували лише в окремих великих містах, тож вони залишилися радше експериментом, ніж новим стандартом.

Основною проблемою стало складне обслуговування. Підвісні шланги постійно рухалися, згиналися й швидко зношувалися. Якщо з’єднання пошкоджувалися, бензин міг капати згори – прямо на автомобіль або людину. Це було не лише неприємно, а й дуже небезпечно через ризик займання.

Крім того, ремонтувати обладнання, розташоване на висоті, було значно складніше, ніж звичайні наземні колонки. В умовах дефіциту запчастин і нерегулярного технічного обслуговування переваги такої системи поступово втрачали свою актуальність.

Відмова від таких заправок відбувалась поступово, а не через централізоване рішення. Уже в 1980-х роках нові станції такого типу майже не будували. Після розпаду СРСР конструкції, що вдалося зберегти, демонтували або переобладнали, встановивши під ними стандартні колонки.

Раніше OBOZ.UA пояснював, навіщо в радянських автобусах і вантажівках робили велетенське кермо.

Підписуйтесь на канали OBOZ.UA в Telegram і Viber, щоб бути в курсі останніх подій.