"Чоловік помер з посмішкою": Аня та Ярослав Варави розповіли свою історію музею "Голоси мирних" Фонду Ріната Ахметова

Аня Варава самотужки викопала могилу на городі для свого чоловіка Ярослава у лютому 2022 року. Напередодні до їхнього села Левковичі на Чернігівщині зайшли російські військові й того ж вечора розстріляли 34-річного Ярослава Вараву та трьох його друзів. Дружина знайшла тіло чоловіка в центрі села і поховала його сама, бо більше нікому було цього зробити. Свою історію втрати та болю жінка розповіла Музею "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Спочатку я йому телефонувала – він не брав трубку. Думала, сів телефон. А потім мені телефонує моя кума і каже, що з Ярославом щось не так. Я виходжу в центр і бачу –  чоловік там лежить. У мене шок, я почала плакати, пощупала пульс, бо не вірила. Чоловік помер з посмішкою. Здавалося, що спить", – розповідає Аня. 

Для жінки найважливішим було вберегти сина Святослава. Вона свідомо не показала йому понівечене тіло батька, лише сказала, що його вбили, щоб не завдати дитині ще більшої психологічної травми.

"Мама сказала, що батька більше немає. Йому в спину стріляли з гвинтівки. Коли він помер, то перші дні мені снився. Він посміхався", – розказує Святослав. 

Для хворого свекра смерть сина стала останнім ударом – після стресу його паралізувало, а згодом він помер, оскільки не зміг оговтатися через брак ліків під час окупації. Та на родину чекало ще одне випробування: ворожий обстріл зруйнував їхній будинок.

"На нашому будинку 50% покрівлі злетіло, вилетіло вікно в залі, де ми спали, пластикове. Ночувати там вже не можна було. Ми перешли до свекрухи жити, а через два дні нашу хату ще й пограбували орки. Вони відкрили замок і винесли гітару чоловіка, винесли колонку, і мої срібні прикраси всі вигребли", – пригадує Аня. 

Така кількість втрат і ударів підряд підкосила жінку. В Ані стався сильний психологічний зрив, почалися панічні атаки. Жінка звернулася до психолога, коли зрозуміла, що її самопочуття вкрай негативно позначається на стані дитини. 

"Якось син таку фразу сказав: "Коли ти плачеш – я страждаю". Тому я взяла себе в руки, при ньому старалася не плакати. Я не зламалася, досі вірю в дива, люблю сміятися. Я ще я розкрилася творчо – після війни видала книгу. Зараз збираю кошти на видавництво другої книги", – каже жінка. 

Нове захоплення стало для Ані способом вижити і зібрати себе заново, щоби стати для сина хорошим прикладом. 

А ось найемоційнішим моментом для Ані та Святослава стало саме звільнення Чернігівщини від російських окупантів. Після цього вони нарешті змогли перепоховати Ярослава на цвинтарі з гідністю. 

Тепер Аня знаходить у собі сили говорити про свій біль і втрату, адже прагне домогтися справедливого покарання для воєнних злочинців, які зруйнували її життя та забрали найрідніших.

Дивіться історію Ані та її сина Святослава тут.

Колекція Музею "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова налічує вже понад 145 тисяч історій про війну. Це найбільше у світі зібрання свідчень мирних людей, які постраждали від війни Росії проти України.